Тонкий промінь побіг по куполу слухняного неба і діткнувся до найяскравішої зірки Південного Хреста.

– Ось під цією точкою перебуває зараз стратоплан «Владимир Ленин». Його відділяють три зоряні години від підніжжя щогли Корабля, де він знаходився, випередивши місцевий час більш як на півтори години.

Промінь показав відстань між 160° і 128° зоряного меридіанного кола. Всі мимоволі затурбувались. Яке віддалення! Його ж треба пройти! Пройти й випередити Мінде та Роньє, керуючись зоряними розрахунками Володимира Красіна і метеорологічної бригади. Розрахунки тут на перевірці виявились цілком певними.

– Де може знаходитись Мінде?

– Мабуть, на траверсі Нової Зеландії.

– Вкажіть по зірці, – попрохав Сергій Миколайович.

Промінь метнувся вгору і зупинився на верхівці щогли.

Очевидно, Мінде мчав, як метеор. Летів, не вважаючи ні на що, з однією лише думкою – врятувати свою Єванжеліну. А за ним, на десять градусів нижче від Паруса, йшов шведський стратоплан, де сиділи злочинці-фашисти Роньє і Ван-дер-Шлік.

Над столом у Володі спалахнуло м’яке світло. Він порозкладав свої таблиці, і в міру того, як телефон подавав нові й нові звістки від штабу, перевіряв обрахунки та посилав їх на радіостанцію.

«Ленин» летів на газі спалюваного магнію, літію і важкого металу бистриту з атомною вагою 246.

Володя невідступно думає про друзів, він радиться з товаришем і від імени штабу шле наказ збільшити вкладання металу до камери, зміцнити струмінь рідкого кисню, щоб будь-якою ціною досягти 62 кілометрів, де пального невичерпний океан.

«Наш планетарій – дзеркало вашого льоту. Ви збилися з першого маршруту, де мірою був місцевий час. Тепер ми визначаємо вам шлях за Південним Хрестом. Прямо вперед!»

«Але камера перегріта до 2800», – відповідає простір.

«Витримає. Давайте швидкість!»

«У камері температура 3200 градусів».

«Завалюйте метал, камера з бистриту – термостійка».

«У камері – 3600».

Це була небачено висока температура. Промінь на небі нагадував про те, що таку температуру мають старі зірки. А камера з вольфрамових аркушів могла витримати лише 3700. Далі б вона розм’якла, як тісто, і загрожувала б пожежею кораблю.

Знов постало питання про метал бистрит. Знов задумались над його невичерпними якостями вчені країни Леніна і Сталіна.

Питання ще не було розв’язане, коли надійшла нова радіограма.

«Ручуся за камеру з бистриту. Інна Шевченко».

– Дозволити їм швидкість до 2500 кілометрів.

Швидкість була взята. Промінь, показуючи курс корабля, повільно і плавно пересунувся від близької до Бети Хреста зірки на саму Бету.

«Метал у нас вичерпався. Але ми летимо на висоті 62. Питання про пальне більше не існує.

Воронов, Луценко, Шевченко».

Хотілося кричати «ура», танцювати. Володя покинув на хвилину таблицю і мрійно задивився на панораму зоряного неба. Тепер він не мав сумніву: Інна незабаром прилетить до Москви. З перемогою. Раптом його хтось легенько підштовхнув:

– Зарано радіти. Треба ще попрацювати, щоб вони не заблукали в зірках.

Суворе, напружене обличчя Сергія Миколайовича з різким профілем промайнуло над столом астронома-стратонавта. Красін схопив олівець і знов пірнув у свої таблиці.

А промінь повз і повз. Залишив за собою Хрест. Перебіг хвіст Центавра і подався прямою лінією до крайньої точки реї Корабля, де блискали дві зірки. Похитнувся глобус неба, і всі побачили ніким небачену картину. Зірки заходили з півночі на південь.

Так, зірки заходили не зі сходу на захід, а з півночі на південь. За спиною з’явилась бліда тінь «планетарного» сонця. Воно швидко сходило і під дзижчання електромоторів планетарію виводило з-під обрію перші зблідлі зірки Великої Медведиці.

Тікало південне небо. Надходили старі знайомі – зірки північної півкулі. Вище підводилось сонце з Левом, і лінія екватора виходила до центра неба.

– «Владимир Ленин» на широтах середньої Австралії над островом Кермадек, – стриманий гомін вітерцем пробіг по зборах.

А промінь, не поспішаючи, просувався вперед і непомітно опинився біля Регула, що під його знаком щорічно відбувається радянське авіаційне свято 18 серпня.

– Товариші, корабель біля екватора. І міняє вахту.

Директор планетарію включив меридіанне коло, і ось на полотні виникли чіткі лінії широт і довгот. Екватор гнучкою дугою підбіг до зеніту і, коли промінь на хвилину затримався на ньому, здався прямим, не зігнутим.

– Товариші, «Ленин» другий раз перейшов екватор.

Директор включив тепер світлову карту, що показувала в фарбах картину країн, на якими пролітав стратоплан. По синьому фону пішли острови – Меншикова, Синявіна і Римського-Корсакова... Тихий океан!

Всі забули про те, що справжнє сонце давно вже зійшло на справжньому небі, що місто встало і працює. Сніданок, поданий стратосферній комісії, нагадав про забутий ранок. Заклики землі проходили сюди, але не могли загасити заклику неба.

Корабель наближається до островів Болкано. Незабаром він пройде над столицею Японії. Зачудованими поглядами стежили глядачі за картиною на полотні і чекали, що ось-ось на сині хвилі океану зійде зелена облямівка острова Ніпон-Хондо і «Владимир Ленин» підлетить до берегів Азії, завершуючи свій переліт над трьома океанами – Атлантичним, Антарктичним і Тихим.

Радів Красін і зовсім забув про те, що вважав себе вчора загиблим героєм. Радів і мріяв про зустріч із коханою. Поруч сидів Агарін, він теж мріяв про повернення друзів і про зустріч.

– Токіо!.. Ще півгодини – Владивосток! Скоро радянська земля зустріне екіпаж!

Десятки людей повторили радіовигук. Зелений фон пішов по живій карті. Владивосток пройшов по косому зеніту. Всі уявили собі, як над містом розриваються червоні сигнальні ракети, вимпели польоту. Як, напевно, сердиться Мінде, коли він не встиг ще викинути свої сині ракети.

– До речі, де він? Чому мовчить? Чи не вирішив він з’явитись мовчки до червоної столиці, щоб напевно випередити колег? Що, як він повернеться поперед Воронова?

Летіли в ефір запитання про Мінде, але він мовчав і, очевидно, усміхався, ведучи свій корабель над Японським морем, на Владивосток і Нерчинськ.

Що «Ганза» відстала – в цьому не було сумнівів. Про неї не було мови, її не згадували, бо в неї горіли камери насправді, коли вона прискорила свій літ.

Захвилювалось на карті Японське море. Зникла крапка Владивостока, і жовті поля Маньчжурії бігли під білим указувальним променем.

– Товариші, вже дев’ята година ранку! Скоро вони будуть у столиці. На аеродром!..

Далі бігли під променем поля і долини. Вистрибували гірські хребти, сопки, розливались широкі річки. Набік відійшла Ангара з найбільшою в світі гідростанцією на три мільйони кінських сил. Високі береги Обі побігли під крилом стратоплана. «Владимир Ленин» опинився на крайній півночі.

62° 30′ північної широти – границі тундри і тайги. Безмежні простори Арктики. Полярне літо і тумани північних морів. Стоїть угорі знайоме північне небо. Та ж Медведиця, Кассіопея, Персей, Візничий. Але на них ніхто не дивиться. Всі покинули планетарій. Всі мчать на аеродром. До Тушино, в аероклуб!

А радіо не вгаває і подає нові відомості про політ радянського стратоплана, якому вже давно відкрито семафор на Москву.

– ...«Владимир Ленин» летить над Уралом!

Не встигає авто проїхати відстань між Червоним майданом і майданом Маяковського, як вуличні рупори сповіщають:

– «Ленин» летить над рікою Камою!

Дивне почуття охоплює тих, хто сидить в автомашинах, хто поспішає назустріч героям і хто не встигає проїхати рідне місто з одного кінця в другий в той час, як дивовижний летючий велетень Радянської землі перетинає території величезних областей.

Ледве автомобілі, поспішаючи в Тушино, проїжджають повз стадіон «Динамо», як з верхівок «динамівських» будов летить нова новина: