Прожектор освітив обличчя людини-автомата.

Знайшов до чого прискіпатися! Шкіра з вигляду була якраз ніби справжня, винахідник передбачив на ній навіть пори і кілька веснянок.

— Ти впевнений, що така шкіра засмагне?

— Не знаю, — пробелькотів Клоріндо. — Щиро кажучи, я про це не думав.

— От бачиш! Твій витвір не зовсім такий, як людина. Твій автомат постарішає? В нього посивіє волосся? Він з роками зсутулиться?

І про це Клоріндо не подумав.

— Я виправлю помилки, я ще попрацюю над ним, побачиш, у мене все буде гаразд.

Мудрос похитав головою:

— Може, це тобі і вдасться, але навряд чи ти впораєшся з основною вадою — зробити так, щоб твоя машина мислила й діяла, як жива людина, без чиїхось вказівок.

— Це нездійсненно! — вигукнув Клоріндо. — Таку машину винайти неможливо!

Великий Інженер натиснув кнопку, й Клоріндо, освітлений яскравим променем прожектора, відчув себе в ролі обвинуваченого.

— Чому ти сумніваєшся в тому, що я сказав? — суворо спитав Мудрос.

— Неможливо придумати машину, котра діяла б самостійно! — затявся на своєму Клоріндо.

— Неможливо? Такого слова нема в Автоматії.

— Зізнайся, ти просто хапаєшся за будь-яку зачіпку, аби тільки не визнавати мого винаходу. Я тобі не вірю!

Мудрос іще дужче спохмурнів, та в його очах було більш суму, ніж невдоволення.

— Вір мені, Клоріндо, — мовив він. — Наука здатна творити таке, про що ти навіть не підозрюєш.

— Ти прискіпуєшся до мене! — закричав Клоріндо, мало не плачучи. — Я вважав тебе за найпершого мудреця Автоматії, а ти злий і заздрісний. Так, так, ти заздриш мені, заздриш моєму винаходові!

— Дуже шкодую, але тепер я змушений показати тобі, що ти помиляєшся, — відповів Мудрос, неохоче натискуючи одну з кнопок.

На стіні засвітився величезний екран, і Клоріндо побачив незнайому лабораторію, а в ній з десятеро якихось дідуганів, котрі не зводили очей із сплячого хлопчика. Клоріндо здалося, що ніби він знає хлопчика в ліжку, хоч фільм, судячи з усього, був дуже давній. Через поганий звук доводилось напружувати слух, щоб розібрати слова людей на екрані, та й дідугани розмовляли слабкими, тремтячими голосами.

— Іншого виходу в нас нема, — промовив один із них.

— Спробуємо, — погодився другий і розбуркав хлопчика. Прокинувшись, той сів, протер оченята. Всі позирали на нього вичікувально. Хлопчик спустив ноги з ліжка, підвівся, привітався з дідуганами й попросив їсти.

Перед ним поставили тацю із сніданком. Хлопчик їв, а старі не зводили з нього очей, неначе перед ними відбувалося чудо. Хоча сніданок — звичайнісіньке печиво та кава з молоком.

— Ось вона, втіха! — вигукнув один.

— Так, — підхопив інший. — Наша остання втіха.

Мудрос натиснув кнопку, екран згас, і в залі знов запанувала півтемрява.

— Що це означає? — спитав Клоріндо. — Я нічогісінько не второпав. Правда, цього хлопчика я вже ніби десь бачив, він когось нагадує мені.

Мудрос натиснув чергову кнопку, і прожектор висвітив його обличчя.

— Це ти! — впізнав Клоріндо. — Ти в дитинстві!

— Так, — підтвердив Мудрос. — Цьому фільмові понад півсторіччя.

— Але при чому тут мій винахід?

— Ти й досі не збагнув? Я вирішив показати тобі, наскільки він недосконалий. А ті старі, яких ти бачив на екрані, справді великі винахідники.

Що мав на увазі Мудрос і чому в його очах з'явилося стільки болю?

— Що вони винайшли? — спитав Клоріндо.

Мудрос відкинувся на бильце крісла, наче хотів злитися з темрявою.

— Вони винайшли мене.

Стоячи посеред зали, яскраво освітлений прожектором, Клоріндо вп'явся поглядом у Мудроса, котрий ледь виднівся в темряві. Хлопець чітко чув кожне його слово, але мозок відмовлявся усвідомити почуте.

— То ти... — пробелькотів Клоріндо.

— Атож, я — машина, найкраща із будь-яких моделей механічної людини. А вони, — Мудрос тицьнув пальцем в бік темного екрана, — всі вони давно померли. Це були останні люди в Автоматії.

У Клоріндо голова пішла обертом. Чи не приверзлося це йому?

— Останні? Та що ти говориш? Їх же он скільки!

Мудрос ствердно кивнув.

— Ти глузуєш з мене, — продовжував Клоріндо. — Я людина, жива людина, і моя мати — теж, і тато...

Мудрос мовчав, але відповідь можна було прочитати в його погляді, невтішному, як сама журба.

У Клоріндо підломились ноги, кімната попливла, здавалося, ніби світ увесь пішов перевертом.

— Я, — пробелькотів він, — я...

— Так, так само, як і всі. В Автоматії давно вже не лишилось жодної людини. Але щоб створити ілюзію, ніби життя триває, останні люди винайшли механічну людину. Я. був першим екземпляром. Тепер ти знаєш, що я маю на увазі, коли кажу про досконалу машину, цілком подібну до людини...

Механічна людина, яку створив Клоріндо, стояла в кутку непорушно, мов манекен. Вона була жалюгідна, і Клоріндо чудово це розумів. Досить побіжного погляду, щоб переконатися: то машина. Але це вже не обходило його.

Мудрос тим часом вів далі:

— ... Та машина мислить, діє, відчуває самостійно, і ніхто її до цього не спонукає. В машини росте борода, вона старішає і вмирає, коли закінчується визначений для її існування термін, — усе, як у справжніх людей. Але ми зостаємось машинами — я, ти, всі. Автоматія — місто науки, де всі щасливі... — Він з гіркотою всміхнувся. — І все ж ми — лише автомати, як і оті, що ними самі користуємось. Ніхто цього не знає, крім мене. Коли б інші дізнались про це, вони мало не збожеволіли б від горя. Тільки я, єдиний, хто несе в собі цю муку... А тепер і ти теж. Та ніхто не повинен знати цієї таємниці, і тобі не вдасться поділитися нею з іншими.

Мудрос натиснув кнопку, і всі двері залу автоматично зачинилися.

— Що ти замислив? — стрепенувся Клоріндо. — Хочеш убити мене?

Лежачи в ліжку в кімнаті, сусідній з залою Великого Інженера, Клоріндо чекає розряду електронних променів, які назавжди зітруть те, що він почув.

Але поки що він знає: людей уже нема, існують лише машини. І він теж машина — така сама, як пральна чи друкарська, як холодильник чи телевізор, тільки досконаліша.

А стрілка на циферблаті все біжить. Залишилось двадцять секунд, дев'ятнадцять...

І любі тато з мамою — теж лише машини. Оті теплі ніжні вуста, що цілують його кожного вечора, — то тільки пластмаса або ще хтозна-що. А батькові очі, такі світлі й розумні, — не що інше, як фотоелементи. Усмішка за столом, коли всі втрьох обідають, — лише електронні імпульси.

«Що це зі мною? Я плачу?» — питає він себе.

Мудрос—той, ясна річ, ніколи не плаче: слізьми нічого не зарадиш. Він володар таємниці, тим-то він і приречений на вічний смуток.

«Дурнику, ти ж бо не людина, то навіщо плакати? Це ж просто смішно: адже машини не плачуть».

Клоріндо дивиться на стрілку: десять секунд, дев'ять... Ще аж вісім секунд агонії.

«Я всього лиш машина, автомат! Безглуздо, смішно так мучитись. Навіщо я катуюсь? Це ж думки машини, міркування мого геніального електронного мозку. Яке безглуздя — мордуватися, наче людина, не будучи людиною!»

Стрілка продовжує швидко рухатися. П'ять секунд, чотири... Розряд електронних променів — і по всьому. Смерть? Якоюсь мірою — так, адже він повернеться додому, нічого не пам'ятаючи. Мудрос пояснив йому: він, Клоріндо, житиме, як жив раніше, тільки забуде все, про що сьогодні дізнався.

По дорозі додому він стріне знайомого.

— Привіт, Клоріндо.

— Добридень, Россі.

Вони стануть, трохи погомонять:

— О, ти був у Мудроса! Ти помітив, який він сумний? Чому б це?

Але їм ніколи не дізнатися, чому сумує Мудрос, так само як не дізнатися ніколи, що вони — машини. Дві секунди...

«Тато, мамо, у мене для вас сюрприз! Я був у Мудроса! Показав йому свій винахід — цю механічну людину. Він мене дуже хвалив і порадив лише дещо змінити...»