Просто я хотіла б, щоб ти знав, що і маленька, не дуже щаслива, самотня провінційна лікарня може по-справжньому любити і по-справжньому страждати. Чому страждати? — запитаєш ти. Тому що сьогодні втрачаю тебе назавжди. Тому що прощаюся з тобою, мій любий. Це може тебе здивувати — адже ні про яке прощання в нас з тобою мови не було, адже я можу ще раз приїхати до Києва, а ти — до Старої Митниці, адже, адже… Я незмірно вдячна тобі за все, що ти зробив для мене. З тобою я стала жінкою, нарешті зрозуміла, що означає бути справжньою жінкою, скинути з себе кригу самотності й байдужості, як річка скидає кригу навесні. Стати самою собою — чи є ще вище щастя? Але все одно: обливаючись слізьми, вириваючи з грудей серце, кажу тобі: прощай, любий мій. Прощай.

Чому? — спитаєш ти. Тому що ми несумісні. Тому що я не принесу тобі щастя. Тому що я не хочу, щоб ти мав через мене прикрощі. А ти можеш їх мати — думаю, що ти вже трохи зрозумів, що таке маленьке провінційне містечко. І ще тому, що я для тебе спалах захоплення. Пробач мені ці слова. Я не хотіла тебе образити. Я вірю в твоє добре серце і твоє добре ставлення до мене. Але нехай твоє серце буде відкрите й тверде у рішеннях і вчинках. Вияви рішучість. Забудь мене і скажи, що це назавжди. Так буде краще і для тебе, і для мене. Бо я знаю про тебе більше, ніж ти сам про себе знаєш. Ти любиш, любив і любитимеш тільки свою дружину. Ти, мабуть, і сам не помічав, коли, напівсонний, називав мене Олею. Вона скривдила тебе, немає їй за це прощення, але ти любиш тільки її. Моє серце не помиляється. Зараз, у цю хвилину, коли ти читаєш цей лист, ти можеш зі мною не погодитись. Але згодом ти визнаєш, що я була права.

Не сердься на мене, любий. Днями я виїжджаю зі Старої Митниці назавжди.

І з тобою прощаюсь назавжди. І з коханням своїм назавжди.

Я люблю тебе. Не згадуй мене лихом. Цілую просвітлений вираз твого обличчя.

Ліда»

Жадан повільно встав з лавки, сховав лист до кишені. Солдат уві сні випростав ноги й чоботами твердо упирався йому в бік. Все відбувалося, як уві сні, як у лазні, — в дитинстві батько ходив з ним до лазні, бо гарячої води в домі тоді не було: якісь незнайомі люди пливли у клубах пари, наче вихоплювались з пекла, щось голосно й незрозуміло кричали, грюкаючи жерстяними тазками.

Почув себе хворим і безнадійно старим. Пішов у сусідній зал, де були розміщені каси. Взяти квиток на сьогодні. Повернутися. Потім — автобусом на Стару Митницю. Уявив здивовані обличчя Огородника, Бадяка, Кулі, всіх тих, хто його знав. Якраз устигне на похорон Романа Поплавського. Біля кас юрмилися люди. І куди вони тільки їдуть, ці люди?

Вийшов на привокзальний майдан і сів у трамвай. Важко плюхнувся у пластмасове, вигнуте, наче мушля, крісло. Згадав Ліду, її вуха, як цілував їх і як від цього, від його гарячого дихання й поцілунків, вона кричала від щастя. Довго стояв перед своїм домом, розглядав, наче вперше побачивши, стенд Державтоінспекції з фотографіями автомобілів, з якими сталися катастрофи.

Цього могло не статися.

Цього могло не статися. Цього могло не статися, тупо перечитував він. Але сталося. Жарти мої збуваються. Це і справді меморіальна дошка на мою честь, подумав він. Замкнулося коло наших з вами мандрівок, Лідіє Василівно.

Мати дуже зраділа, кинулася його обіймати, метушливо витягала з холодильника каструлі, ввімкнула газ, щоб виготувати каву. Він поспіхом їв, розповідаючи історію з вовчицею в Івашківцях, мати жахалась, слухаючи. Тільки про мозок Поплавського він не сказав — сітку з біксом поставив біля самого входу в квартиру, там, де колись завжди ставив санки, як був дитиною й катався з гір на Республіканському стадіоні.

— А знаєш, Женю, — сказала мати, коли він голився, п'ючи гарячу каву. — В мене для тебе новина. Олю кинув цей негідник… Цей Скидан.

Йому здалося, що крізь гудіння електробритви він не розібрав її слів, не могло цих слів бути, він, мабуть-таки, захворів, треба перевірити температуру. Вимкнув бритву.

— Що?

— Кинув її, цю паршивку. Ну, цей… Скидан. Зв'язався з лаборанткою на кафедрі… там великий скандал… і поїхав кудись з Києва… Мені Лера дзвонила, їхня сусідка там працює. Так їй і треба, цій негідниці. — На обличчі матері засвітилася радість, і це викликало лють у Жадана. Відсунув від себе каву, сказавши, що дуже гаряча, і, не доголившись, пішов одягатися. Мати потупцяла за ним у передпокій, хотіла почистити йому куртку щіткою, бо десь крейдою обшмарувався, але вій грубо гримнув на неї, сказавши, що поспішає й нічого йому не треба, ніяких турбот, уже досить про нього вона потурбувалася, на ціле життя, й, грюкнувши дверима, вийшов з квартири, прихопивши сітку з біксом.

IX

Думав, що, як завжди, перший прийде в лабораторію. Але тільки ступив у роздягальню й почав вибивати рукою крейдяну пляму на куртці, як двері блока відкрилися й на порозі стала Лариса Супрун. Була зморена, зчорніла, волосся потьмяніло, рухалась повільно й обережно, наче після тяжких переломів училася ходити.

Жадан застиг з курткою в руках. Йому здалося, що не бачились вони сто років, за які промайнула їхня молодість, все життя минуло і не вернеться.

Лариса підійшла до нього, боязко дивлячись, наче не впізнаючи його. Щось жалюгідне й принижене було у виразі її обличчя, від чого стало йому зовсім погано, і він обійняв Ларису й мовчки, не кажучи ні слова, почав гладити її волосся. Вона заридала і, схлипуючи, ковтаючи повітря й по-бабськи сякаючись у халат, вимовляла окремі, нічим не пов'язані між собою слова:

— Тато… в реанімації… інфаркт… А Мальована мені пиріжок принесла… з горохом… Стан дуже тяжкий… я нічого не знала… він не казав… Новий рік був такий веселий… Пиріжок з горохом… і каже… їжте, їжте, горе у вас таке… Від неволі та жебрацької долі не зарікайтесь… Нечаєв… заборонив дисертацію захищати… виганяє мене… Інфаркт задньої стінки… він не витримає… Тато не винний… Єдина справжня людина в лабораторії — Гаркуша… Пожаліла мене, допомогла з лікарями… вона бігала… Це наклеп… тато мій чесний… а Кочергін утік… як почув, що стаття готується, втік. І всі розбіглися. Нікого тепер немає. Ми самі з мамою. В неї криз гіпертонічний… Ти мені віриш, Жадан? Віриш?

Вона підняла мокре від сліз обличчя без будь-яких слідів косметики й з надією зазирнула йому в очі.

— Віриш?

Він опустив очі. Лариса відійшла від нього, весь час поправляючи кінчиками пальців волосся, наче воно їй заважало, хоч коротенька її зачіска анітрохи не змінилась. Він подумав, що вперше Лариса назвала старого Супруна татом. Вона почала дзвонити в кардіологічний центр — питати про батька. Жадан поглянув на свою праву руку: ледь помітною білястою лінією тягнувся на зап'ясті шрам — як нагадування чогось далекого і неповторного.

Прийшов Нечаєв — підтягнутий, зарум'янений з морозу. Не глянувши на Ларису, радісно кинувся до Жадана й одразу повів його до свого кабінету. На його дверях висіла новенька синя скляна табличка: «Завідуючий лабораторією особливо небезпечних інфекцій, професор, доктор медичних наук Нечаєв Олексій Олександрович».

— Сідай, Женю, з Новим роком тебе. Вже рік не бачились. Каву вип'єш?

— Я вже пив.

— Ну що там, у Старій Митниці? — Нечаєв своїми голубими очима поглядав з радістю на Жадана, наче й справді чекав його з нетерпінням, так, немовби Жадан мав привезти йому веселі різдвяні подарунки, а не мозок людини, що померла всупереч усім досягненням сучасної медичної науки.

Жадан похмуро став розповідати про напад вовчиці на людей і про смерть Поплавського, але одразу зрозумів, що це не цікавить Нечаєва; і справді, дуже швидко завідуючий лабораторією перервав Жадана, сказавши, що вислухає його пізніше, а зараз є справи важливіші: сьогодні Нечаєв іде до Москви, до Мідатова, вести переговори про перспективи досліджень у галузі вивчення сказу, й тому попросив Жадана швидко підготувати свої пропозиції — сторінки дві-три машинопису.