Очі Нечаєва звузились, наче були побудовані за щілиноподібним принципом, як у котів. Колись Жадан заражав котів сказом і надивився на їхні сповнені ненависті очі. Нечаєв приклав руки до дзеркальних боків експреса, ніби грів їх біля грубки. Помовчав, потім хрипко сказав:

— Ну що ж, Женю. Дякую за відвертість. Шкода. Я хотів як краще. Думав, ти друг. Та не тільки друг. Ти мій підлеглий. Я твій керівник. Лідер. І за логікою речей ти повинен був би виконувати мої…

— Ти знаєш, що сказав польський король Станіслав-Август своїм придворним? — перебив його Жадан. — «Я ваш король, але не король вашої совісті». Ти мій керівник, Альошо, але не керівник моєї совісті. І якщо в тебе вистачить розуму, — а я сподіваюся на це, — ти забудеш про цю розмову. Я, звичайно, теж забуду. Все залишиться поміж нами. І ми будемо спокійно працювати, ніби нічого не сталося.

— А якщо я не забуду?

— Ти вибач, але я тебе не боюся. Мені нічого втрачати…

— А докторська? — похмуро нагадав Нечаєв.

— Я, Альошо, піду краще клозети дезінфікувати розчином хлорного вапна, ніж стану іграшкою в твоїх руках. — Жадан відчув, що смертельно блідне. Ще хвилина, і він ударить цього міжнародного медичного офіцера щосили, розіб'є його розкішні женевські окуляри, затопить кулаком межи очі, невміло, бо ще ніколи в житті не бив людину в обличчя. Але тут постукали в двері й з'явилася лисина Кучерявого. Жадан подумав, що Кучерявий, мабуть, підслуховував під дверима їхню розмову, як робив це раніше не раз, вивідуючи всі таємниці Браги. Навіть зрадів від цієї думки. Хоч хтось буде свідком цієї божевільної розмови.

— Євгене Петровичу, вас до телефону, — м'яко, наче і справді розуміючи, що тут сталося, сказав Кучерявий. — Міжміська викликає.

Жадан повільно, як побитий, поплентався у передпокій, де стояв телефон.

— Слухаю, — мертвим голосом кинув він у трубку.

— Алло, алло, я вас не чую!

Це був голос Ліди.

— Лідіє Василівно? Я дуже радий, що ви подзвонили! — гукнув він, наче прокинувся від тяжкого сну, бо й справді голос жінки, яку він любив, повернув його до Життя. — Як ваші справи?

— Євгене Петровичу, — сказала вона, — у нас велике нещастя.

— Що? Що? Не чую! Кажіть голосніше!

— Сталося велике нещастя, — тихо, але виразно вимовила Ліда. — Скажена вовчиця покусала в Івашківцях чотирнадцять чоловік. Якщо можете, приїздіть негайно. Пробачте, більше не можу говорити, треба покусаних перев'язувати.

Залунали довгі гудки — як прощання з чимось, що закінчилося назавжди. Потім він почув різкий голос телефоністки:

— Поговорили зі Старою Митницею? Алло! Розмову закінчили?

Він поклав трубку. Червоний телефонний апарат стояв на білій пластиковій поверхні столу. Дивно, подумав Жадан. Як кров на снігу,

І

Перемірявши вздовж і впоперек село, повторивши заплутаний маршрут скаженої вовчиці, порозмовлявши зі свідками, зіставивши їхні суперечливі, схвильовані показання, вислухавши уважно покусаних, що лежали в хірургічному відділенні Старої Митниці, Жадан поступово вжився в трагедію в Івашківцях, немовби сам побував тут того злощасного ранку. Наче вправний реставратор, що дбайливо відновлює напівзнищену, пошматовану картину, домальовуючи в уяві відсутні фрагменти, нарешті вповні осягнув усі розміри нещастя, що звалилося на людей, побачив вочевидь усі його подробиці.

Ось що сталося в Івашківцях.

Вночі, десь о другій годині, заступник голови колгоспу Сувак (у селі багато жило Суваків, мабуть, і Сувацький ліс, що підступав до самих Івашківців, називався на їхню честь) вийшов до вітру. Була морозяна, безсніжна кіч. Сувак підійшов до міцного дощатого паркану, що огороджував його хату, й поглянув на вулицю. В непевному світлі лампи, яка похитувалася на стовпі навпроти, побачив, наче в сріблястому мареві, великого темно-сірого собаку з двома малими собачатами, що труськом, не кваплячись, сунули по вулиці. Дивлячись на собак закислими очима, Сувак не вищими центрами свідомості, які були відключені, а якимось краєчком своєї п'яної душі зачепився за щось незвичне: великий собака дивно тримав хвоста, видовжуючи його в одну лінію з тулубом. Сувакова хата стояла на околиці, якраз там, де в село з боку річки врубалися яри, наче борознами від велетенських плугів краючи Івашківці на кілька частин. Представникові адміністрації колгоспу «Перемога» щось не сподобалося в надто вже нахабній ході цих упевнених бродячих зайд, і він вирішив жбурнути в них ломаку. Вже взявся за клямку хвіртки, щоб відчинити, але в останню хвилину полінувався робити зайві рухи, бо на морозі ще дужче схотілося звільнитися від тягаря, що давив унизу живота; це його врятувало. З-за паркану, що сягав Сувакові якраз по самий ніс, тільки й гукнув:

— Ану киш звідси, чорти собачі! Шастають тут, понімаєш…

І, не встигнувши нічого втямити, відчув сильний удар, від якого струсонуло паркан, хоч поставили його недавно, восени, на совість: і стовпчики новенькі глибоко закопали, і шалівку нашили свіжу, міцну. Подумав, що то приверзлося йому після вчорашнього вечірнього чаркування з бригадиром Зайцем. Бо як міг собака, важкий і незграбний, стрибнути майже на два метри і вдаритися головою в дошки, наче довбнею гахнув, — цього Сувак не здатен був збагнути. Страх зайшов йому в серце крижаними зашпорами вже пізніше, коли лежав у теплому ліжку й згадував, як сіре тіло вмить відділилося від темної, ледь притрушеної снігом землі (зима в цих краях була малосніжна) й полетіло просто йому в обличчя, навіть присісти не встиг. Якби не паркан, не носити б зараз Сувакові свого пихатого, червоного, спухлого від частого випивання лиця.

Він ще не знав, що то була скажена вовчиця зі своїми вовченятами, яку привела в село нічим не стримувана ненависть, але зрозумів, що сталося щось незвичне і страшне, бо чув, як гавкають на їхньому кутку собаки, перебріхуючись тривожними, хрипкими голосами: вовчі брати по крові — собаки — вже відчували смертельну загрозу й попереджали про небезпеку, а ті, кому вовчиця перегризала горло, скавучали відчайдушно й жалібно, але не було їм спасіння тої глупої ночі. Покрутившись з боку на бік, Сувак міцно заснув, нічого не сказавши жінці, захропів, видихаючи самогонні випари, й прокинувся пізнього ранку, коли вже було по всьому. Він був перший, хто побачив скажену вовчицю в селі. Другою була тридцятилітня доярка Надія Моргун, яка піднялася о пів на шосту, коли зимова темінь ще не тільки не відходила від села, а здавалася ще непрогляднішою. Накинувши на плечі бушлат чоловіка, Надія пішла на веранду, взяла там каструлю з холодним борщем і принесла до маленької кухоньки, щоб розігріти борщ на газовій плитці: чоловік її, тракторист Григір Моргун, любив уранці попоїсти щось гаряче — чи супчик якийсь, чи борщ, бо хворів на виразку дванадцятипалої кишки, худий був і слабосилий. Підняла Григора — йому треба було сьогодні зрання їхати за комбікормами в Голодьки: чоловік довго не прокидався, а коли встав, то одразу ж включив на всю котушку радіоточку: грали якраз Гімн Української РСР, тому Надія добре запам'ятала, коли це сталося: за кілька хвилин до шостої. Надія ще цитькнула на чоловіка, мовляв, якого біса він дав такий голосний звук, нехай ще діти посплять, бо й справді — десятилітньому Віті й семирічній Катрусі рано було вставати до школи. Але Вітя таки прокинувся і тепер лоскотав пір'їною, яку висмикнув з подушки, Катрусин маленький ніс, дивлячись зі сміхом, як кривиться уві сні сестричка, що спала поруч. О п'ятій годині п'ятдесят три хвилини Надія Моргун у тому ж самому чоловіковому бушлаті вийшла у двір набрати води в колодязі. Нахилила «журавля» й послала відро в лунку темряву, відчувши далекий льодяний плюскіт важкої води; перебираючи захололими враз пальцями напружений ланцюг, витягла відро й поставила на край зрубу. Їхній собака, схожий трохи на вівчарку, але з безтурботним норовом дворняги, Тобик на ймення, спочатку радісно загавкав, стрибаючи навколо хазяйки, але раптом злякано змовк — Надія, звісно, не звернула на цю незначну пригоду ніякої уваги.