Але незважаючи на те, що більшість людей, особливо у великих містах, вже зовсім забули про загрозу сказу, а переважна частина молодих лікарів ніколи не бачили, цієї хвороби, поодинокі випадки сказу трапляються — або внаслідок легковажності чи невігластва тих, хто був укушений, але своєчасно не звернувся по медичну допомогу, або…

Сказу можна лише запобігти. Вилікувати цю хворобу неможливо. Всі спроби лікувати сказ за допомогою найсучаснішої реанімаційної апаратури й сильнодіючих препаратів у США, Аргентіні й деяких інших країнах закінчилися невдачею. Ця обставина докорінно відрізняє сказ від інших недуг світу, створюючи навколо цієї інфекції особливий психологічний клімат смертельної небезпеки, породжуючи страх і непевність у кожного, хто був укушений невідомою твариною. Сказ не знає чудотворних винятків, випадкових, незрозумілих зцілень, химерних і радісних поворотів сюжету, йому притаманна тупа, жорстока, механічна послідовність виконання смертного вироку. Це пов'язано з особливими властивостями вірусу сказу. На думку одного з дослідників (Є. П. Жадан, 1982), вірус цей, схожий на пістолетну кулю, в одним з найдавніших на землі і вражає не тільки тварин, а й рослини; давніх пращурів цього вірусу можна знайти у кажанів і гризунів; але самим собою — вірусом смертельної хвороби — він став лише з появою класу хижаків, цієї найагресивнішої, наймобільнішої групи тварин, яка для поповнення своїх життєвих ресурсів використовує енергію крові і м'яса своїх жертв, причому жорстока атака, укус, загризання й пошматування противника стали головним засобом існування хижаків; в ході еволюції вірус сказу спеціалізувався на слинних залозах і нервовій системі хижаків. Для того, щоб вірус не загинув, його треба передати: передача відбувається шляхом укусу, із слиною; ураження вірусом сказу центральної нервової системи хижаків призводить до посилення їхньої агресивності й жорстокості: чим більше хижак завдасть тяжких укусів невинним жертвам, тим більші шанси у вірусу сказу поширити свої володіння, не загинути; це замкнене коло хвороби, ця похмура естафета смерті триває тисячі років. У працях А. К. Мідатова (1978) та Г. К. Гаркуші (1980, 1984) зверталася увага на ряд особливостей вірусу сказу, зокрема на посилення його здатності швидкого проникнення в нервову систему, по якій він посувається у напрямку спинного й головного мозку. Драма відбувається серед повного спокою й благополуччя: людина ще повна життя, вона ще охоплена повсякденною суєтою, побутовими турботами, думає про майбутнє, про якісь звичайні життєві радощі й перешкоди, ще ніщо не віщує наближення трагедії, а у вищих центрах координації й управління — спинному й головному мозку — вірус сказу вже штурмує нейрони один за одним, окуповуючи великі пласти високоорганізованої, найчутливішої нервової тканини, руйнує складне господарство клітин, неначе лісова пожежа, що залишає по собі випалену землю і чорні стовбури дерев, і за кілька днів це, спочатку непримітне, низове тління спалахує неспинним передсмертним вогнем: починаються перші клінічні ознаки сказу.

Радянські, японські, американські й західнонімецькі дослідники (Н. М. Кроль, 1936, Шиндлер, 1959, Мацумото, 1963, Мерфі, 1976), які вивчали за допомогою оптичних і електронних мікроскопів патологоанатомічну картину сказу, були вкрай здивовані невідповідністю між зовнішніми, ще ледь помітними ознаками цієї хвороби й картинами внутрішнього винищення, що відкрилися перед ними: перші симптоми хвороби проглядали лише тоді, коли фактично вірус сказу вже повністю й безповоротно зруйнував центральну нервову систему в найвразливіших, життєво необхідних місцях — корі головного мозку й мозочку, не залишивши організму жодного шансу на виживання, й, розмножившись у великих кількостях, поповз далі — тепер уже з центру на периферію — у слинні залози, у нервові закінчення язика, у рогівку ока. Якщо за кілька днів перед клінічним спалахом хвороби до людського ока прикласти скельце й провести дослідження за методом імунофлюоресценції (ІФ), можна побачити зловісне холодне світіння вірусних частинок, що поселилися в очах. Людина ще ясно сприймає кольори неба й землі, а вірус сказу, наче вода губку, вже насичує всі блискучі й сяючі поверхні очей.

Ось чому приречені на невдачу всі спроби лікування сказу після того, як виявлено перші ознаки хвороби: пізно, головні події вже відбулися, битву з вірусом програно.

І

Як і домовлялись, виїхали з Києва надвечір, коли сутеніло і в місті ввімкнули святкову ілюмінацію: сині, червоні й зелені вогні стискалися в яскраві вузли над вулицями, щоб згодом вибухнути, розсипатися салютними гірляндами, пульсуючими хвилями поповзти по рядах електролампочок, зникнути на якусь мить і знову почати своє безтурботне кольорове життя. Навпроти будинку, де жив Жадан, зупинилися три машини: дві «Волги» — чорна й біла — і «Жигулі». В першій замахали руками. Жадан короткозоро нахилився й побачив Ларису. Вона сиділа ззаду. Він умостився поруч з нею, поклавши на переднє сидіння торбину, в якій лежали торт, пляшка шампанського і його подарунок на новосілля: намальований олійними фарбами невеличкий натюрморт у простій дерев'яній рамі. Важкими мазками майже із скульптурною об'ємністю зображені були чорний хліб, печена картопля і золотиста цибуля, що лежали на сірому рядні. Натюрморт одразу ж сподобався Жадану, було в ньому щось справжнє, притчева простота змісту, злагодженість коричневих, вохряних, чорних і сірих барв, спокій і умиротвореність форм. Помітивши його зацікавленість, продавщиця в художньому салоні почала умовляти купити натюрморт, мовляв, це відомий художник, входить саме у моду, його купують іноземці, прізвище його — Могилевський (Жадан такого не чув ніколи), і все це дуже недорого — сорок карбованців. Не вельми й дешево, подумав він, навіть при моїй зарплаті старшого наукового — двісті п'ятдесят карбованців; але відступати було незручно, він уже кілька хвилин і так, і сяк крутив у руках картину й, відкинувши всі художні й фінансові вагання, пішов до каси.

— Ти сама? — здивувався він.

— Старий Супрун уже там з мамою. Син у Києві, з тіткою залишився. А Кочергіна не буде. Він виїхав у невідкладних справах.

Вирішив більше ні про що не розпитувати; не знав, чим займається Кочергін, і не хотів про це знати. Лише одного разу бачив Ларисиного чоловіка — зустрів їх обох на Хрещатику. Може, проминув би їх, поздоровкавшись, та Лариса зупинилася й почала їх знайомити. Високий, набагато вищий за Ларису, Кочергін являв собою тип самовпевненого спортивного красеня з владними манерами, до якого найбільше пасувало слово престижний: престижна посада, престижна дружина, престижна коханка, престижна квартира в престижному районі, навіть сауна престижна — на Центральному стадіоні, де збираються престижні друзі, які допомагають один одному заволодіти престижними посадами. Це були люди з незмірно віддалених від Жадана, чужих йому світів. Кочергін з ввічливим автоматизмом потиснув йому руку, але при цьому на Жадана навіть не глянув. Говорити не було про що, й Жадан, наче змалівши, проклинаючи себе за те, що потрапив під ноги цим людям, від яких віяло щастям, достатком й повною байдужістю до навколишніх людей, швиденько попрощався, глянув на годинник, немовби поспішав кудись, і шмигонув у Пасаж. Жінки в інституті, ті, хто бачив Кочергін а, були від нього в захваті, заздрісно мовили, яке щастя трапило Ларисі — мати такого престижного чоловіка!

Лариса повернулася до нього, сівши зручніше. На ній була коротка пухнаста шубка із сріблястого хутра.

— Я дуже рада, що ти з нами їдеш. Як відрядження?

— Нормально.

— Я тобі дивуюся, Жаданчику. Ти — без двох хвилин доктор наук, видатний учений, керівник лабораторії — весь час їздиш у якісь захлюпані села, гробиш своє здоров'я по відрядженнях. Невже без тебе не могли обійтися? Чому ти Кучерявого не послав?