Ніхто, напевне, не дізнається нині, як насправді почалася ця пошесть. Єдине, в чому не сумніваються екологи, які вивчали цю проблему: популяція лисиць вийшла з-під контролю людини під час війни. На полях битв лежав незібраний хліб, мільйони сірих полівок жирували на дармових харчах, і з цього негайно скористалися руді хижаки, які почали розмножуватися з подвоєною, потроєною силою, поїдаючи гризунів. Та хіба тільки гризунів? У ровах, окопах, воронках, лісових завалах, серед битої цегли зруйнованих будівель, у згорілих танках, що зяяли чорно отворами люків, у потрощеному дюралюмінії літаків, які впали на землю, — всюди, де були людські тіла, з'явилися лисиці: дивне світло засвічувалося у глибинах їхніх похмурих, нічних очей, вони облизувалися й коротко, спазматично гавкали перед тим, як вгризтися в обличчя вбитої людини. Їх не відлякувало ні холодне заціпеніння мертвих, ні відразливі запахи уніформи, зброї, горілого заліза… Відтоді серед лисиць народилася легенда про війну як про щось прекрасне, як про щасливі роки достатку й процвітання — і спогад цей тепер передається з покоління у покоління.

Якщо до війни мисливські журнали Європи били на сполох, щоб захистити вимираюче плем'я лисиць від остаточного винищення, то тепер, у післявоєнні роки, ніхто вже не знав, що робити із знахабнілим звіром: мода на руді лисячі хутра, що так вогненно прикрашали вбрання довоєнних жінок і шкіряні плащі німецьких офіцерів, минула, мисливці не цікавились лисицею, полювання з фокстер'єрами також вийшло з моди — не було кому заповзати в глибокі лисячі нори. До всього додався повоєнний масовий вируб лісів, осушення боліт, взагалі весь нестримний наступ на природу згідно з генеральними планами й без усяких планів, стихійно, і лисиця, щоб вижити, змушена була наблизитися до житла людини, оселитися неподалік від птахоферм, звалищ, складів, змінити свої звички і пристосуватися до нових вимірів життя.

І

Тої осінньої ночі на захаращеному горищі маленького будиночка на Батиєвій горі йому здалося, що він збагнув щось таке, що виходить поза межі людського розуміння: це холодне й жорстоке знання не принесло йому щастя істини, але натомість дало відчуття раптового, дуже короткого, запаморочливого прориву в безконечність, у глибини світобудови, у чорні простори неба і того невідомого, що починається далі, там, де кінчається небо; надійшла гірка мить осяяння, яке зціляє нас від пристрастей і страждань, тимчасово рятує від страху смерті і ляку перед життям. Стоячи на горищі, де пахло горілою глиною, запилюженою рогожею та зів'ялим листям, він слухав Астрофізика, прикладаючи час од часу око до саморобного телескопа. Окуляр був теплий, бо Астрофізик майже не відривався від телескопа; хоч ночі ще були не холодні, Астрофізик накинув на себе ватянку; його сива борода, здавалося, випромінювала дивне сяєво у місячному світлі. Вдивляючись у телескоп, він слухав уривчасті, плутані пояснення Астрофізику жахаючись їхньої божевільної неправдоподібності й розуміючи, що Астрофізик нічого не вигадує. Міріади зірок пливли перед ним, утворюючи мерехтливі скупчення сяєва, схожі на спіралі, хмари чи вогні далеких міст, коли вночі над ними пролітає пасажирський літак; йому здавалося, що це не він дивиться у небо, а, навпаки, небо суворо зазирає йому в око, в душу, в її потаємні кутки — і під цим холодним поглядом неба, від якого несила було сховатися, кудись геть зникло все дріб'язкове, суєтне, що мучило його ще годину тому, — смішними й примарними здалися йому всі образи, заздрощі, ревнощі, болі — все те, що породжує порожню енергію розмов, непотрібних телефонних дзвінків, безглуздого ходіння кудись і чекання чогось. Зірки народжувались з невідомого й вічного, з якоїсь імлистої, невизначеної, газоподібної туманності, вони молодо спалахували на зоряній карті неба, переживали злети розквіту й зрілості, потім тихо старіли, покірливо тьмяніючи й повільно згасаючи, перетворюючись на ущільнені, мертві, захололі тіла, вже нікому не потрібні, стаючи чорними карликами, що назавжди зливаються з абсолютною темрявою космосу, — вони відлітали у безвість, у вічне забуття.

Астрофізик відкрив йому найбільшу таємницю свого життя: пошуки наднової зірки. Бо серед мільйонів нормальних зірок інколи, дуже рідко є така, що не хоче підкорятися законам поступового згасання, а зненацька, невідомо чому, дає небаченої сили спалах, вибухає миттєво, освітлюючи похмурі надра Всесвіту, випромінюючи на дуже короткий час світлової енергії більше, ніж мільярди зірок тої галактики, в якій сталася ця катастрофа. Астрофізик розповів йому, що в нашій Галактиці спалахи наднових зірок спостерігалися у 1054, 1572, 1604 роках, про що свідчать старовинні китайські та японські хроніки й лицарські легенди. Віддавши неосяжному простору всю величезну енергію спалаху, наднова зірка починає швидко й приречено стискатися до надзвичайно малих розмірів — кілька кілометрів у діаметрі, — і в її могутньому, ущільненому гравітаційному полі поступово в'язне, уповільнюється біг часу.

Потім час зупиняється.

Слухаючи Астрофізика, він уявив собі той велетенський спалах, той крик Всесвіту, той вибух наднової, її самоспалення, а потім побачив, як, страшне у своїй темній стисненості, зовсім невелике навіть за земними поняттями, небесне тіло несе в собі найнеприроднішу, незбагненну таємницю, перед якою безпорадними є всі наші уявлення: повну зупинку часу, викривлення всіх почуттів і породжених ними законів. Йому стало моторошно, наче доторкнувся він до чогось такого, що іншим людям не дано побачити й зрозуміти, наче побував у перевернутій догори ногами країні антисвіту, де не діють закони тяжіння, часу і простору.

II

Уранці, перед тим як іти на роботу, Жадан пішов по кефір. Ходив зазвичай до маленького молочного магазину поруч з кінотеатром «Комунар». Черга того дня чомусь була з самих чоловіків-пенсіонерів. Змерзлі, мовчазні, сонні люди — дехто одягнув навіть зимові пальта — купували переважно розливне молоко. Повільно, щоб не розбити, діставали вони своїми задубілими від холоду й старості пальцями банки з сумок, з великою обережністю ставили на прилавок. У магазині панував чистий запах дитинства; скляні банки, що сяяли прозоро-голубими мертвими поверхнями, заповнюючись молоком, вмить ставали білими, радісними, наче поселилося в них щось живе й лагідне: здавалося, що ці білі барви випромінюють тепло, якого так не вистачало цього похмурого осіннього ранку.

Жадан звернув увагу на худого діда, що стояв спереду. Щось знайоме майнуло йому в цій постаті. Старе, зруділе від старості драпове пальто, велика кепка такого ж драпу. На одній з фотокарток тридцятих років на батькові Жадана була така сама кепка з широким козирком. «Де я його бачив?» — подумав Жадан. Голова цієї людини висохла, зменшилася від старості, набула мармурового кольору і ламкості, кепка стала завелика й тому трималася на вухах, на диво м'ясистих, наче їх не торкнулися закони прив'ядання; окуляри теж були важкі й великі, сповзали на кінчик носа; з-під кепки визирали пасемця сивого волосся, тільки сивина ця була не сніжна і урочиста, як під час першої старості, а — сірувато-тьмяна, наче повсть, неохайна.

Товста, густо мальована продавщиця в рожевому шерстяному береті різко підштовхнула банку по оцинкованому прилавку, молоко хлюпнуло на підставлені руки старого. Жадан побачив чорні шерстяні рукавички без пальців, мітенки, як їх колись називали; мабуть, просто рукавички продірявилися на пальцях, тому й довелося обрізати. Старий безпорадно тупцяв, тримаючи перед собою залиті молоком, по-пташиному зігнуті пальці, заважаючи тим, хто стояв за ним. Підійшла черга Жадана, той узяв три паперові пірамідки «таллінського» кефіру й пачку сиру на сніданок і, швиденько кинувши покупки у портфель, допоміг старому: закрив банку пластиковою кришкою й поставив її на дно такої ж старої, як господар, торби з потертого дерматину — колись лискуча чорна поверхня торби тепер порепалася, потерлася безжально, частина її обсипалася, а ручки торби перетворилися на дві засмальцьовані мотузки асфальтового кольору, що мали ось-ось порватися. У дідовій торбі вже лежало теплих півхлібини. Старий мовчки дивився, як господарює Жадан, нічим не виявляючи своєї вдячності. Він, здавалося, до всього вже збайдужів. Жадан уклав ручки торби в зсудомлені дідові пальці, так наче почепив торбу на гачок. Кивнувши, дід вийшов з магазину й повільно подався у бік Рогнідинської вулиці.