Розумів усе, але не міг зупинитися.

— Я вб'ю тебе і твого… твого…

— Вб'єш? — посміхнулася вона. — Не грай комедію. Будь мужчиною. Май мужність змиритися з тим, що вже давно повинно було статися. Я була з тобою сім років. Я любила тебе. Скажи, любила?

— Так.

— Я хотіла мати від тебе дитину. Хотіла?

— Так, — схлипуючи, тихо відповів він.

— Ти цього не схотів… Ти примусив мене вбити дитину… Я тобі цього ніколи не прощу…

— Ніхто тебе не примушував вбивати дитину. Ти її теж не хотіла.

— Я тобі не потрібна, Женю, — майже лагідно сказала вона. — Ти залишишся зі своєю прекрасною матінкою, яка так мене ненавидить, і вам удвох буде дуже добре без мене. Ніхто не заважатиме тобі сидіти в лабораторії, скільки тобі схочеться. Діти не заважатимуть тобі робити твої геніальні відкриття… Повір мені, я тобі не потрібна… Може, лише як іграшка? Але я не хочу бути твоєю іграшкою. — І холодно додала: — Ти слабкий. І все життя будеш слабкою людиною. Мені набридло бути при тобі мужчиною. Я — жінка, лише жінка і хочу бути жінкою.

— Я тебе дуже люблю, — ледь чутно вимовив він. — Я не можу без тебе.

— Не кажи про любов. Ти не знаєш, що це. Боюся, що ніколи й не дізнаєшся. Так не люблять. Тепер я точно знаю, що таке любов. Тобі потрібна зовсім інша жінка.

Світла літня ніч поступово переходила в попелясте світання, час дивного народження всіх звуків, коли в найпростіших, найбуденніших речах: кроках випадкового перехожого, скреготі автомобільних гальм, нявчанні ранкових котів чи брязкоті контейнерів із сміттям — в усьому відчувається незбагненна перша радість лункого повернення до життя. Оля підійшла до вікна, за яким льодовим айсбергом виблискувала холодна брила Палацу спорту. Перші рожеві відсвіти нового дня несміливо торкнулася її голого тіла, від чого руде волосся м'яко засвітилося червонясто-теплою барвою, й нічого прекраснішого за це Жадан у своєму житті ніколи не бачив. Розумів, що востаннє дивиться на Олю так, що ніколи більше вона не дозволить йому цього; наче подумавши про те ж саме, вона заплакала, майже нечутно схлипуючи, а потім їй знову стало погано, й він знову побіг по синю пластмасову мисочку, й потім мокрим рушником витирав їй обличчя, відчуваючи кислуватий запах, що йшов від неї, а вона відмовлялася від його допомоги і одразу ж приймала її; потім вона винувато дивилася на нього, короткозоро мружачись, вмить ставши негарною, ковтала в'язку слину, а він напував її водою, ніжно обійнявши, гладячи її голову, з ненавистю думаючи про те брудне й незнищенне, що, немовби ракова пухлина, зростає в ній, шматуючи її тіло…

— Слово надається старшому науковому співробітнику, кандидату медичних наук Жадану Євгену Петровичу, який зробить доповідь на тему: «Сучасні особливості природного сказу й організацій епідеміологічного нагляду за цією інфекцією». Сорок хвилин. Просимо вас, Євгене Петровичу.

Він розгублено став порпатися в портфелі, висмикуючи потрібні папери з цифрами. Тільки зараз він відчув, як безнадійно, глибоко закляк, наче весь час згадував не теплу ніч у липні, а лежав мертвий у крижаній землі й тепер не міг ворухнути захололими пальцями. Подумав, що вже ніколи не відігріється після тої вічної мерзлоти, в якій тільки-но побував. Вже на трибуні, намагаючись виграти час, щоб зібратися з думками, навмисне повільно розкладаючи папери, — Жадан зрозумів, чому саме тепер прийшли до нього ці спогади. Той, заради кого його кинула Оля, був схожий на Лозицького — іронічний і звиклий до легких перемог у житті, він так само їздив з недбалим шиком на машині, вважаючи себе істотою вищого порядку, з презирством дивлячись на таких сіряків, як Жадан чи Симпампуля. Між мною і Симпампулею дуже багато спільного, подумав він; по суті, ми споріднені душі й долі; увімкнувши якісь інші — автоматичні — центри оперативної пам'яті, він вирішив почати лекцію з розповіді про смерть Чорнодуба й помилок у лікуванні, які призвели до трагедії.

VI

Наднова не спалахувала. Астрофізик вивчав той квадрат неба, в якому мав статися вибух, наче садівник свій маленький клаптик землі з кількома яблунями й вишнями, що ось-ось повинні були спалахнути білим цвітом весни.

Він бачив глибокі білі очі Астрофізика, що з докором дивилися на нього, наче це він був винний у тому, що наднова так запізнюється зі своїм народженням. Стежив за беззвучним рухом губів Астрофізика, оточених сивим волоссям, розуміючи кожне його слово, наче тимчасово набув чудодійної здатності розшифровувати всі невимовлені жалі й сподівання. Німа розмова з Астрофізиком давала йому тимчасове заспокоєння, розраду. Тільки тут, на горищі, вдихаючи його сухі, горілі, зів'ялі запахи, він осягав інші виміри життя й того, що відбувається поза його межами; його ніщо тут не принижувало, не дратувало чи, навпаки, не звеличувало несправедливо, тільки тут, перед цим стареньким саморобним телескопом, він дорівнював самому собі, він осягав свої справжні виміри, відновлюючи в душі рівновагу й умиротворення. Він забував про те, що за схилами Батиєвої гори містяться лабораторія і віварій — його земний світ, світ тимчасових пристрастей, маленьких перемог і дрібних поразок, світ, що навіть не здогадується про існування Астрофізика й очікуваного ним спалаху наднової. Він боявся розмовляти з небом, боявся втрати свідомості, замість нього це робив Астрофізик, він лише наважувався зазирнути подеколи в окуляр телескопа, щоб на коротку мить доторкнутися до Невідомого й Вічного, з якого, наче зірка, сам колись народився й в яке невдовзі піде, щоб перетворитися згодом на безмовного чорного карлика. Він любив вічне заспокоєння неба, його холодну, об'єктивну байдужість, яка, не обіцяючи йому добра, не вістувала також і зла, не була ані зрадлива, ані підступна.

І все ж, як і Астрофізик, він з напруженням чекав змін на небі — інколи йому приємно було думати, що й тут можливі несталість, хитання зоряних устоїв, злами постійних вселенських механізмів.

І

Шульга ніяк не відреагував на появу Жадана. Сидів за круглим столом, захаращеним понад усяку міру: стояли тут електрочайник, сковорідка з засохлими залишками яєчні, тріснуте навпіл дзеркало, заклеєне лейкопластирем, флакон одеколону, немиті тарілки і склянки, чашка з недопитим чаєм, пляшка кефіру, порцелянова фігурка рожевощокого, загадково усміхненого купідона, лежала купа старих газет, зверху встелена зім'ятими фольговими покривочками від кефірних пляшок; Шульга голився і тому не вийшов на дзвінок Жадана; невдоволена сусідка провела гостя довгим коридором, в якому сушилася білизна, й тицьнула кулаком у двері. Можливо, Шульга навіть не впізнав його, бо кивнув байдуже, показавши пальцем на стілець із заяложеною, колись світло-жовтою, а тепер брудно-коричневою оббивкою, й продовжував мовчки голитися. Жадан сів й одразу ж провалився, мало не впавши разом з поламаним стільцем на підлогу, але й ця дрібна пригода не викликала в Шульги ніякого інтересу. Його біле намилене обличчя скидалося на зловісну театральну маску; сліпуча білизна піни ще гостріше підкреслювала мертву жовтизну носа, воскову вигнутість чола й тривожну чорноту розширених зіниць. Він шкрябав щоку лезом бритви — предметом, давно забутим Жаданом: бритва викликала в нього якісь дитячі спогади про батька. У присмерковому світлі грудневої суботи лише холодний, дисциплінований блиск сталевого леза, містив у собі впевнену молоду енергію — на всьому іншому в цій кімнаті лежала печать тління, розгардіяшу й занепаду. Речі доживали останні дні разом з їхнім господарем. Від неприбраного ліжка йшов запах поту й мерзлякуватої старості, шовковий абажур масно поплямлений, наче об нього витирали руки, велика дубова шафа стояла напіввідкрита, демонструючи темну порожнечу, ніби чорна труна із зсунутим убік віком, яка чекає свого майбутнього хазяїна. Старий телевізор працював без звуку. Показували аеробіку — гарні стрункі дівчата в купальниках і смугастих гетрах гнучко вигиналися на екрані: одна з них, мабуть, та, що керує вправами (голову її перетягувала широка стрічка), здалася Жадану схожою на Олю. Він відвернув погляд від екрана й більше туди не дивився.