V

Симпампуля подався ловити тролейбусних «зайців», а Жадан, перетнувши вулицю Коротченка, пішов у напрямку обласної санітарно-епідеміологічної станції, де мала відбутися його лекція. Проходив повз бензоколонку, коли біля нього зупинилася темно-синя «Лада», забризкана грязюкою й тому сріблясто-сіра з боків; тільки дах мав справжній колір.

— Женю! — гукнули зсередини. То був Лозицький — завідуючий епідеміологічним відділом їхнього інституту. — Ти на лекцію?

— Так.

— Сідай, підвезу. Я теж туди.

— Ні, я пішки, — відмовився Жадан. — Скільки там іти? Я третім читаю, встигну.

— А я перший. Бувай.

Випустивши сизий струмінь відпрацьованих газів, автомобіль з мотоциклетним тріском рушив з місця. Жадан недолюблював Лозицького за самовпевнену зверхність у розмовах з колегами, за його нестримне бажання бути першим усюди, за стремління приголомшувати співрозмовників найновішою інформацією, взятою із закордонних журналів, за елегантні виступи на засіданнях вченої ради й елегантні костюми, які так добре пасували до його високої спортивної фігури, за безжально іронічний, злий язик Лозицького, за видатні успіхи у красунь інститутського значення. Невже це заздрість? — іноді з неприємним відчуттям провини перед Лозицьким думав він. Відкидаючи думку про заздрість, як про щось абсурдне, неможливе й непристойне, він, одначе, не міг перебороти своєї відрази до Лозицького. Дивно, але той, наче і не здогадуючись про справжні почуття Жадана, ставився до нього з трохи недбалою, такою собі великосвітською приязню, навіть запропонував стати опонентом на захисті докторської дисертації. Лозицький, хоч і займався кишковими інфекціями, добре знав вірусологію — ще з часів своєї роботи в лабораторії покійного Баландіна.

Сніг падав зі скупою методичністю, наче хтось на небі запровадив режим економії, точно дозуючи мінімальну кількість сніжинок на одиницю часу. Жадан уповільнив крок, ніби для того, щоб глибше відчувати кристалічну прозорість повітря й звуків. Насправді ж занило серце і тоскно стало на душі. Сніжинки, які сідали на його окуляри, не танули, а, трохи перепочивши, тихо відлітали далі.

Хоч як поволі йшов, підсвідомо не бажаючи, мабуть, слухати лекцію Лозицького, його блискучі екскурси в історію питання чи спогад про власну участь у боротьбі зі спалахом холери в Азії, проте прийшов вчасно. Лозицький уже перебирав свої папери, готуючись вийти на трибуну. Жадана всадовили в президії, тільки радили не скидати пальта, бо в залі панував холод. Він відмовився, залишився в костюмі. Всі слухачі сиділи, накинувши пальта на плечі; організатори вибачались перед учасниками конференції, мовляв, тріснула труба, це тимчасово, а Лозицький, іронічно посміхаючись, милостиво-пробачливим тоном мовив: «Нічого, нічого, як зараз пам'ятаю, під час громадянської війни доводилось бачити й не таке». На ньому була новенька світла дублянка.

Тільки-но Лозицький почав лекцію (дублянку вій усе ж таки скинув), як Жадан занурився у спогади про Олю. Знав наперед, що так буде, хоч цього не хотів, відчував де, як епілептик відчуває наближення корчів, — це почалося ще толі коли йшов повз Бабин яр; коли, вдихнувши запах бензину на заправочній станції, спостерігав, як б'ється в руках якогось недосвідченого водія шланг, по-зміїному звивається під тиском бензину, як живий. Саме тоді в нього розболілося серце.

…Він лежав, поклавши руку їй на груди, починав входити у темряву, це дивне відчуття, адже навкруги була ніч, але темрява, в яку він поринав, не мала нічого спільного з тим присмерком і з тим згасанням світла, що відбувалося в природі, — сповнений ніжності, забувши про все чорне, що виникало за останній рік між нею і ним, він пестив її тіло, не відчуваючи її байдужої нерухомості і не бажаючи бачити, що вона лежить з розплющеними очима, з непримиренно-замкненим виразом обличчя, й тільки голуба жилка на її скроні, яку він так любив цілувати, неспокійно б'ється, — але всього цього він не міг побачити й зрозуміти, бо дві темряви — зовнішня і внутрішня — оточували його, бо він навіть саму думку яро те, що ось-ось мало статися між ними, відкидав геть.

— Я вагітна, — сказала вона, та він спочатку почув лише далекий звук її голосу, ще не осягнувши змісту цих слів, лише здивувавшися холодній одноманітності тону, наче мовили далекі диктори на незнайомих вокзалах. Але темрява, в яку він був заглиблений, ніжність і збудження любові раптом витончилися, він виринув з мовчазного зосередження своєї внутрішньої ночі, все попливло і розпалося раптом на дрібні острівці, наче вода по жирній поверхні.

— Я вагітна, — повторила вона. — Не від тебе. Ми повинні розлучитися.

Він скочив на коліна. Вона нерухомо лежала навзнак, втупивши погляд у стелю. Йому здалося, що в кімнаті яскраве світло, хоч ніщо не змінилося й надворі все ще липнева тепла ніч.

— Олю, Олечко, опам'ятайся… Це якесь непорозуміння… що ти кажеш?

Вона підвелася й також стала на коліна. Так мовчки стояли вони навколішки один проти одного на тахті, наче творили якусь ритуальну йогівську вправу.

— Я матиму дитину від того, кого кохаю, — нарешті порушила вона мовчання. — Все скінчено, Женю. Назавжди.

— Що назавжди? — крикнув він. — Ми одружилися назавжди! Інших назавжди я не знаю! Яка дитина? Чому не від мене? Я теж хочу мати дитину… Це моя дитина. Ти просто хочеш мене принизити.

— Це не твоя дитина, а його. Я люблю його, — сказала вона.

Його вразили не так її слова, як твердість і непримиренність її тону; він зрозумів нарешті, що сталося щось непоправне.

— Не хочу, не хочу, не хочу! — Щосили кулаком почав бити осоружну постіль. — Це все брехня, вигадки, ти просто втомилася, скажи правду, ти пожартувала, Олю?

Ницьма ліг перед нею, наче в доземному уклоні, поклавши лице їй на коліна, думаючи, що зараз усе скінчиться, що вони кинуться одне одному в обійми, що знову впаде темрява, бо слова нічого не варті, коли твоє лице лежить на її колінах, бо ти любиш цю гостроносу рудувату жінку з голубою жилкою на скроні, з тихим, ледь помітним ластовинням на обличчі й на спині — ти знаєш все про її тіло; от тільки душі її ніколи не знав і вже не спізнаєш. Вона з ледь прихованим роздратуванням зняла його голову зі своїх колін.

— Не треба. Я сьогодні йду від тебе. Більше так не може тривати…

— Що не може? — заплакав він, захлинаючись, як дитина. — Що я тобі поганого зробив? Чим завинив перед тобою?

Уперше плакав після смерті свого батька, вперше плакав перед цією жінкою, яку любив над життя, заради якої готовий був прийняти будь-які страждання. Тільки не це.

— Ти нічого поганого мені не зробив. — Вона так і залишилася стояти на колінах. — Але я тебе не люблю.

— А раніше любила?

— Любила.

— Як це може бути? Спочатку любила, а тепер — ні?

— А тепер — ні, — підтвердила вона. — Ти що, не знаєш, що так іноді буває? Ніколи не чув?

Він підвів голову. На подушці залишилися дві вологі плями. Йому раптом здалося, що груди в неї збільшились і соски набубнявіли, наче весняні бруньки на деревах; він уявив, як в її худому тілі проростає чуже сім'я, прийняте нею, як безжально і жорстоко ламається все тонке і дівоче, що досі залишалося в ній, як тіло буде спотворене через кілька місяців; зрозумів, що нищаться безповоротно рештки його сподівань на злагоду, на те, що вона переказиться, нарешті, опам'ятається, заспокоїться.

— Сучка! Сволота! Шлюха! — закричав він у нестямі, відчуваючи повне своє приниження й безсилля, і знову гірко розридався, згадавши, як переживав кілька днів тому, коли з нею було погано, як підставляв мисочку, й ніжно гладив її руде волосся, й примовляв, що все мине, й робив уколи но-шпи й баралгіну, бо думав, що в неї приступ холециститу, як хотів її повести до професора Угрюмова — спеціаліста з хвороб печінки, а вона відмовлялася, казала, що це мине, що вона просто з'їла щось погане, вигляд у неї був змучений, і кола втоми голубіли під зеленкуватими очима; цей її мерехтливий погляд, коли вона ще кохала його й усміхалася до нього, був однією з найглибших радостей його життя. Тепер у цьому таємничому золотисто-зеленавому мерехтінні не залишилося нічого, крім підступності й зради. Його била істерика, він повністю підкорився її сліпій судомній владі: вигукуючи прокляття, б'ючись у корчах, він одночасно за гарячковим потоком слів і думок зберіг холодне розуміння того, що коїться з ним щось ганебне, таке, чому ніколи не буде прощення, що він безнадійно слабка, жалюгідна людина.