— Ти теж мало змінився, — сказав невпевнено Жадан і подумав: що це сьогодні на мене найшло? Справжній день брехні.

— Слухай, може, забіжимо в їдальню, посидимо? Тут недалечко, — запропонував Симпампуля, і Жадан одразу ж погодився, хоча мав обмаль часу, бо о першій годині починався семінар для лікарів-епідеміологів Київської області, де він мав читати лекцію про сказ та боротьбу з ним. Це недалеко було, на другому боці Бабиного яру, він устигав.

Вони зайшли в їдальню, в якій пахло пригорілим буряком, і зайняли місце за столиком, залитим борщем. Жадан поспішив випередити Симпампулю: взяв два підноси й почав ставити тарілки, щоб першим підійти до каси, бо Симпампуля поривався пригостити його, хвалився, що отримав сьогодні гроші за кров.

— Візьми склянки й пляшку мінеральної, — наказав Симпампуля, який швидко погодився з тим, що не він частує, а його.

Діставши брудну ганчірку, він витирав пластикову поверхню столу так, що все ходором ходило.

Нарешті сіли.

— Ти як, приймеш? Грамульку? — примружився Симпампуля.

— Ні. В мене лекція.

— Жаль. А я візьму. Не заперечуєш?

— Як хочеш, — стенув плечима Жадан. — Але тут заборонено.

— А ми закони шануємо. Ніяких пляшок не приносимо. — Симпампуля дістав із сумки червону гумову клізму й, натиснувши на балончик, нацюцяв півсклянки прозорої рідини.

— Горілка?

— Спирт. Як уранова руда в порівнянні з нафтою. Більше енергії на одиницю маси. Пам'ятаєш Шпинделя? — Він розвів рідину мінеральною водою й, скривившись, випив. Він, мабуть, таки добряче змерз, бо весь посинів і тремтів від холоду. А може, від бажання похмелитись.

— Так ти і справді професор, Жадька?

— Брехня. Який я професор? Хіба схожий?

— Схожий. Бородатий, В окулярах. І енергійний. Одразу видно — є мета в житті. Значить, будеш професором.

Поступово обличчя Симпампулі відігрівалося, зморшки розгладжувалися, з'явилися на вилицях навіть невеличкі рум'янці, як опіки розміром у трикопійчані монети.

— Я радий тебе бачити, Жадька, — розчулено-п'яними очима поглянув. Симпампуля. — Зустрічав наших, чув про тебе. Серьожка Окунь розповідав. Він теж доктор наук, в інституті Патока. Взагалі наші пішли вгору. Черняк велика шишка. Чув? Я підходжу до нього, кажу: Черняк, японський городовий, це ти чи не ти? А він: громадянине, що вам треба? В машину сідав. Суворий. Але справедливий. Міліцію не викликав. А Люся — чув чи не чув?

— Яка Люся?

— Булькою звали. Богу душу віддала. Торік поховали. Серце.

— Ну, а ти як живеш? Де працюєш? — спитав Жадан.

Симпампуля їв дуже мало. Задумливо плямкав губами, шморгав носом.

— Як я живу? Сказати по правді — дуже добре. Як птах небесний. Вільний, що хочеш роби, гуляй, душа! Я, Жадя, теж маю вищу освіту. Ти не думай… Закінчив політехнічний… Нащо мені це було? Не знаю. Інженер. Сто десять карбованців. І якісь ідіотські залізяки, в яких я нічогісінько не розумію… А математичних здібностей у мене не виявилося. Жодна формула в голову не лізла… Батя, царство йому небесне, дуже страждав від цього. Я схожий на нього, як дві краплини води, але якась там клепка в голові не спрацювала. Ну що ти зробиш? Хоч голову відрубай. Набридло мені це. Пішов у таксисти. Приховав свій диплом, дав хабаря у відділі кадрів — взяли… Ага, перед тим ще їздив з бригадами шабашників на Урал. Тоді ще в мене дружина була, син. А що в тебе? Дітей багато?

— Я сам. Розлучився.

— Значить, ми з тобою одного поля ягоди, — зітхнув Симпампуля. — Робота на таксі — сам знаєш яка. Важко… Добу за кермом і план дай хоч кров з носу. А треба ж і собі щось надзьобати… Чого я тільки там не надивився… Раз сідає ззаду мужчина середніх літ. Інтелігентний, у капелюсі. Але чомусь з мішком, правда, акуратним, чорним. Тільки очі якісь неспокійні. Я везу його, везу, розмовляю — я завжди з пасажирами розмовляю. Мене любили. А він — мовчить. Я озираюсь — японський городовий! У нього в руках змія, обіймає його. Величезна, голова з кулак. Я трохи в стовп не врізався. А він мені: ви, каже, не хвилюйтеся, я дресирувальник, в цирку, каже, працюю. Вона смирна, нікого не чіпає. Це пітон, його Моня звуть. Йому, каже, скучно в мішку сидіти… А одного разу… Коротше кажучи, там я розсобачився… Пити став. Після зміни заснути не міг — все дорога переді мною, все їду, їду, все якісь люди, все розмовляю, зупинитися не можу… Потім на роботі почав піддавати. На лінію виїду — і з горла. Коротше — аварія, мало не посадили, викинули мене… Тато помер. Переживав за мене…

Знаменитий Симпампулин ніс почервонів, по щоках попливли сльози.

— Ти їж, їж, — сказав Жадан. — Ти голодний.

Симпампуля взяв паперову серветку, витер сльози, склав серветку удвоє й витер нею ложку. Посміхнувся:

— Замашки професорського сина. Терпіти не можу жирного посуду і немитих ложок. Коротше, був листоношею, працював у тирі, вантажником у магазині… Ким тільки не був…., Тепер контролер у тролейбусі. Так що, Жадька, сміливо можеш їздити на вісімнадцятому без квитка.

— Обов'язково, — посміхнувся Жадан. — Завтра ж почну.

— Завтра не треба, завтра у мене вихідний. Послухай. Тобі потрібні донори?

— Так.

— І ніхто не йде?

— Ні.

— Я тобі зберу таку бригаду донорів. — Симпамлуля покуштував борщ і скривився. — Хлопці — перший клас. Я там усіх знаю. Всі з вищою освітою. Інженери. Тільки, розумієш — це діло треба стимулювати.

— Як?

— Спирт у вас є?

— Є. Але спирт — виключається, — гостро сказав Жадай, занадто гостро, бо пропозиція Симпампулі йому сподобалась, і він розумів, що за неї треба ухопитися. Це був останній шанс виготовити гамма-глобулін.

— Ти все по закону робиш, Жадя? Як Черняк?

— Далеко не все. Але зі спиртом справді виключено. В нас була неприємна історія, загинуло двоє.

Він знову збрехав, точніше, це була напівправда, бо справді загинули двоє слюсарів, які напилися технічного, так званого «відпрацьованого» спирту, який застосовувався у виробничому відділенні для одержання АТФ.

— Може, грішми? — спитав Жадан.

— Можна!

— Тільки дивись, не підведи. Це дуже важливо.

— Вважай, що донори у тебе в кишені, — зрадів Симпампуля. — Ти мені намалюй свій телефон, я дзвякну. Можеш не сумніватися. Слухай, а ти і справді лікуєш сказ?

— Не лікую, а тільки попереджаю.

— А я думав, що сказу вже нема. — Симпампуля виделкою виймав з компоту яблучну м'якоть і, плямкаючи губами, наче беззубий дід, їв її. — Японський городовий, і це пійло зветься компотом?

— Ти лікувався? — спитав Жадан.

— Проти цього? — Симпампуля постукав пальцем себе по зморшкуватій шиї. — Це нічого не дасть. Головна причина тут, — він приклав руку до серця. — Дуже за сином скучив… Зрештою, я не зловживаю… Ти не думай, Жадя, що все пропало. Я в кіно знімався. Так, так. Є такий режисер Береза. Мій знайомий. Не чув? Знімали фільм «Три постріли а браунінга». Дія відбувається в Ріо-де-Жанейро. Я грав одного з гангстерів. Не бачив?

— Ні.

— Правда, там мене майже не видно. В останню мить вирізали мою пику. Сказали на художній раді, що такого носа в житті не буває… Таке моє щастя. Але гроші заплатили.

До їдальні ввійшла група молоді, переважно дівчата — всі з холоду рум'яні, надзвичайно гарні й далекі, наче істоти з іншої планети; це були перші, ще не зіпсовані підмальовки життя, не тріснуті копії, як Жадан з Симпампулею. Зробилося гамірно, до стійки з наїдками вишикувалася черга, вільних місць у їдальні не стало. Жадан записав на клаптику паперу свої телефони — службовий і домашній, і вони вийшли з Симпампулею на повітря. Падав лінивий сніжок — знехотя, наче для того, щоб злегка пройтися білими лініями по місту, по балконах, дахах і карнизах, висвітлити нудну цеглу будинків на Сирці, припорошити змерзлу траву на підступах до Бабиного яру і обнадіяти людей близьким пришестям зими, Над Дніпром, біля ближніх кордонів міста, залягла сиза нерухома хмара як провіщення майбутніх снігових облог.