Працювали мовчки — це була напружена і небезпечна робота: кожен необережний рух голкою міг призвести до зараження, досить було кольнути в палець себе або партнера. Смерть плавала у шприці.

Вони вже скінчили зараження, Лариса переносила банки з мишами до сусіднього боксу, а Жадан записував протокол дослідження мозку Чорнодуба, коли прибігла Варвара Іванівна Мальована, їхня препараторка у віварії, що годувала мишей і кролів, чистила клітки, стерилізувала інструменти, знезаражувала гумові рукавички, наливала в ексикатори свіжий дезінфекційний розчин, щоб у будь-яку хвилину сполоснути руки. Варвара Іванівна жила в Димерці під Києвом і їздила на роботу електричкою щодня, на відміну від іншої препараторки — Соні Левицької, яка відповідала за чистоту і порядок у лабораторії. Левицька з дозволу Браги працювала через день.

Мальована принесла буряки в мішку. Кинула мішок, — в кімнаті знялася курява і запахло осіннім полем, — і почала кричати щосили, що вівса не дають, а трави вже катма, не накосиш, як улітку, що мишей немає чим годувати і що доводиться всюди побиратися, а буряки вона, Варвара Іванівна, вкрала у мікробіологів, і якби не вона, то миші б давно поздихали, що вона за вісімдесят карбованців тут надривається щодня, а Сонька, в якої роботи куди менше і вдома теж роботи нема, бо все за неї робить свекруха (Соня теж жила в Димерці, по сусідству з Мальованою), почувається як велика цяця, бо їздить через день на роботу, а яка ж у неї, господи, робота — натерти підлогу раз на тиждень і винести сміття? — а тут мучишся з цими мишами і всякою заразою, ще, не приведи господи, захворієш…

Лариса, якій набрид цей нескінченний і давно вже відомий монолог, спитала:

— Послухайте, а що у вас з оком? Ячмінь?

— Який ячмінь! Це ханурик мій клятий, щоб він здох, щоб його бідочка схопила! — сплеснула руками Мальована. Зуби в неї вже почали випадати, і тому вона смішно шепелявила: «Сьоб він сьдох, сьоб його більоцька сьхопиля».

— Яка ще білочка? — скривився Жадан від крику Мальованої.

— Біла гарячка.

Вийшло: «гаряцька». Чоловік її був алкоголік, про це всі знали завдяки щоденним галасливим сповідям Мальованої. Працював на товарній станції, але за крадіжку його засудили на рік, сидів у колонії. Варвара Іванівна щотижня їздила до нього, а оце недавно випустили.

— Він собі кущову завів, почав тягатися з нею, — ще голосніше заторохтіла Мальована. — А я що мушу робити? Сидіти й дивитися? Я ще женщина справна, в мене все на місці, як же так? Я йому передачі носила, адвоката наймала, а як з колонії прийшов, костюм справила новий, за сто рублів, шляпу, плащ, все чисто купила, галстук, щоб усе, як у людей, дак він тиждень вдома посидів, а там почав горілку вимагати. А де я йому візьму, як грошей у мене нема? Апарат, каже, давай, самогон будемо гнати. Я апарат сховала на городі, коли він сидів, яму викопала, все змастила, все, як треба, бо, думаю, як Васька в армію піде, треба ж буде гнати, згодиться. А цьому аспидові своєму, ханурику, от, їй-богу, хрест святий — вірите, Петровичу? — поклялася самогону не гнати більше. Дак він, цей подлєц, нишпорив три дні по городу, повзав і руками землю розгрібав, як кріт отой… Я, каже, як сапер на мінному полі.

— Нормально. Знайшов?

— Знайшов, — зітхнула Мальована. — Цей з-під землі горілку дістане. І повіявся кудись, до своїх хануриків, дружків своїх, з апаратом. А я за нього колись заплатила сорок рублів. Ну, нагнали вони перваку, гулі в них почалися. А тут і кущова з'явилася.

— Що за кущова? — не зрозумів він.

— Та курва ота, що по кущах з чоловіками тягаєтьея, є в нашому селі така, Надькою звуть, а побачили б ви, яка страшна! Синя вся, спухла. Колись плечовою була, їздила на плечових машинах, хто в кабіну візьме, ну, самі розумієте… По всіх дорогах стелилася. А тепер уже не беруть. Вона в село повернулася і до мого ханурика приклеїлася… Дак оце вчора я не витримала» пішла до неї, кажу, гадюко, відпусти мого, бо, кажу, їй-богу, візьму сокиру й покришу на дрібні шматки. Ну, звісно, побилися. Він мене спочатку побив, а потім її, коли вона його не відпускала.

Худа і зморена, Варвара Іванівна торкнулася рукою пов'язки на оці. Долоня в неї була велика, розплескана важкою працею, темна від землі — мовби належала не маленькій жінці, а якомусь кремезному чоловікові, вантажнику, чи що.

— Зате його я таки притягла додому, — засміялася Мальована, широко відкривши рот з рідкими зубами. — А хоч би слово сказав. Йшов за мною, мов оте цуценя мале. — «Цуценя» в неї вийшло як «сюсєня». — Мабуть кущова ця добре йому настогидла. Роздягла я свого ханурика, геть-чисто все скинула з нього — і штани, і кальсони, і все-все сховала, він тепер голий сидить, мене чекає. Петровичу, можна мені сьогодні раніше додому поїхати? Я зараз мишей погодую, а більше роботи нема.

— Звичайно, — сказав Жадан.

Вони вийшли з Ларисою у двір. Жадан забрав з собою пофарбовані скельця з відбитками мозку, щоб подивитися під люмінесцентним мікроскопом.

— В тебе кава є? — спитав він. — Щось голова болить.

Тільки зараз він згадав, що не снідав сьогодні. Уявив, як би розсердилася мама, коли б дізналася про це.

— Звичайно, є. Зараз зготую. — Тепер Лариса йшла поруч з ним, й хода вже в неї була інша, втомлена і природна, наче вона забула, що на неї можуть дивитися з усіх вікон в інституті.

— Слухай, ти тільки нікому не кажи про дачу, — попросила вона.

— Звичайно.

— Бо знаєш, які люди заздрісні?

— Не знаю.

— Не роби з себе наївного, Жаданчику. Чому мене так усі не люблять? Ти про це не думав? Адже я нікому нічого поганого не робила, ні з ким ні про кого не пліткую. І все одно не люблять. Тому що заздрять. І в школі заздрили, коли я в нових черевиках приходила. І в інституті. Одна з моєї групи прийшла до мене на іменини, побачила ікру — і зненавиділа мене. А особливо старі викладачки. Ці мегери просто казилися, коли мене бачили. Я завжди модно вдягалася. Хіба це погано? Але мені цього не прощали… Ти зовсім інший, ти цього не розумієш. Ти нікому не заздриш. Але вони… Якби вони могли — і твоя улюблена Гаркуша, і всі інші, — вони б мене спалили…

— Кинь, Ларисо. Подивись краще, як гарно. — Він зупинився на узвишші, з якого відкривався краєвид на Київ. Різкий вітер уже розвіяв туман, у розривах хмар визирнуло сонце, ковзнуло тимчасовим своїм промінням по скляній, синювато-сірій поверхні Інституту інформації, визолотивши її на якусь мить; праворуч, над Байковим кладовищем, один за одним, почали заходити на посадку літаки, що приземлялися в Жулянському аеропорту; видно було, як тягнуть вони за собою темні смуги гасових вичадин. Після ранкової імлистої розмитості обрисів усе стало чітке, проступили всі сховані досі дрібні деталі міста, наче на Київ хтось спрямував величезний об'єктив фотокамери і почав поступово наводити на фокус, доки нарешті зображення зробилося до болю в очах різке, по-осінньому безжально оголене і холодне.

— Ти не виконала своєї обіцянки, — сказав Жадан.

— Якої?

— Не поцілувала мене.

— Не поспішай, Жаданчику, — засміялася вона. — Я не хочу, щоб мої поцілунки пахли мишами. У нас ще все попереду.

А в мене все позаду, подумав він. Вони поволі пішли в лабораторію.

І

До обласного центру Жадан приїхав о восьмій годині ранку. Щоб якось згаяти час, пішов поволі до обласної санітарно-епідеміологічної станції, яка розташувалася на околиці міста, поруч із стадіоном. Зайшов на стадіон: низькі трибуни, в яких вітер шарудів обгортками з-під морозива, погано доглянуте, вибоїсте поле, бігові доріжки, по яких підтюпцем кружляли кілька огрядних чоловіків; один з них, лисий черевань, бігав у довгих чорних трусах, й Жаданові спочатку здалося, що голе тіло бігуна зовсім посіріло від холоду, але потім він побачив, що чоловік цей, який протупотів повз нього, важко дихаючи, просто весь заріс сивою шерстю. В ямі для бігу з перешкодами замість води чомусь лежала стара автомобільна покришка. Місце, куди приземлялися стрибуни з жердиною, нагадувало високу копицю сіна, прикриту брезентом від дощу. Жадан, хоч і жив за кілька кроків від Республіканського стадіону в Києві, спортом ніколи не займався і не цікавився; на стадіоні почувався чужим і зайвим, наче прийшов у цех заводу, де все незнайоме; його пригнічували всі ці пристрої: бар'єри, стійки, ворота, ями з піском — все штучно вигадане людьми для якихось штучних, неприродних вправ, рухів, змагань, від яких — він твердо був переконаний — ніякої користі немає ні для тіла, ні тим більше для душі. Жадан з апетитом з'їв бутерброд, дбайливо загорнутий мамою в хрусткий целофан: булка з маслом, сир голландський і маленький маринований огірок — на зиму мати завжди готувала різну квашенину, варення. Став накрапати дощ, додавши місту, невиразним цегляним п'ятиповерховим будинкам, що оточували стадіон, суму й одноманітності. Лише торішня трава, витоптана бутсами, наче скинула з себе старість, волога відродила в ній зелені барви весни, і йому чомусь схотілося побігати по футбольному полю, щоб ноги заросилися, як у дитинстві, щоб мама потім лаяла, питаючи, де він швендяв, й скидала з нього мокрі як хлющ черевики й шкарпетки, вішала їх сушити на кухні, над газовою плитою.