— Стривай, — сказала вона і, піднявши його руку, уважно подивилася на зап'ястя. — Що це таке? Хто тебе вкусив?

Він побачив свіжу подряпину. З професійним автоматизмом, наче заповнював історію хвороба і призначав лікування, склав негайно опис рани: завдана гострим предметом, краї рівні, розміром два сантиметри, із слідами засохлої крові, локалізація — зовнішня поверхня правої кисті, там, де кисть переходить у зап'ястя. Обставини укусу… Обставин не було. Від доскіпливості, з якою оцінювалося поранення, завдане скаженою твариною, розташування, однинність чи множинність уражень, залежало життя людини; навчаючи лікарів, розповідаючи їм, як треба призначати щеплення проти сказу, Жадан повторював одне й те ж: будьте гранично уважні й точні. Життя чи смерть людини у ваших руках. Особливу увагу звертайте на обставини укусу. Хто, коли, де, як і за яких обставин укусив пацієнта? Здивовано вивчав подряпину і не розумів — звідки вона взялася. Хоч убий, не пригадував, де міг так поранити руку? Вчора, правда, допомагав мамі прибирати квартиру, витягував пилосос з комірки, але не відчув ніякого болю. Та й увечері, коли вмивався, обов'язково помітив би. Невже вночі? Хто міг подряпати його? Безсоння чи нічні кошмари, які інколи від перевтоми охоплювали його? Але чому він нічого не помітив уранці? Абсурд якийсь.

— Будь обережний, Жадан, — відпустила його руку Лариса. — Є така прикмета. Це тебе кохання поранило. Ти закохаєшся. Тільки в кого? І чи взагалі ти здатний закохатися?

— Тільки в кого? — повторив він. — Ось у чому питання.

— Може, в мене спробуєш? — спитала вона, і він не зрозумів — чи сумно вона це мовила, чи глузливо.

— Це не від мене залежить, — зітхнув він.

— А від кого?

— Біс його знає… Може, там? — підніс палець угору.

— Шкода…

— Досить теревенити. Ходімо працювати. — Він рішуче рушив до боксу, а вона залишилася стояти, дивлячись на нього, наче вперше бачила.

— Знаєш, за що я тебе люблю?

— За що?

— За наївність. І за те, що ти не такий, як усі. Будь ласка, надінь дві пари рукавичок і закрий добре подряпину.

Але в нього вже не було бажання вдумуватись у смисл сказаних нею слів та в причини її дивної поведінки, бо починалася робота з вірусом. Він підняв блискучу покришку бікса. Всередині, обкладені ватою, стояли два товстостінні флакони з притертими скляними пробками. Один з розчином гліцерину, який був найкращим консервантом для вірусу сказу, другий — «сухий». В обох флаконах лежали невеличкі темно-сірі шматочки людського мозку, взяті з різних його частин: з кори, з мозочка, з продовгуватого мозку. Проби з «сухого» флакона призначалися для приготування мазків-відбитків на склі; шматочки, кинуті в гліцерин, могли зберігатися роками — емульсією з них заражали мишей.

Супрун перекидала здорових мишей з пластикової клітки у скляну високу банку, де м'які, веселі мишки, ще не підозрюючи, що на них чекає, починали крутити білу карусель. Жадан робив відбитки на склі: обережно пінцетом витягував шматочки мозку і прикладав їх до невеличкого скельця, поділеного на сегменти. Після спеціальної обробки скельця клалися під люмінесцентний мікроскоп, і починалися пошуки сяючих вірусних розсипів. Потім, зваживши кілька проб на маленьких вагах, він почав розтирати мозок у білій фарфоровій ступці. Туди ж додав трохи стерильного піску, аби легше було терти цю сіру в'язку речовину. Щоб емульсія не бризнула в обличчя, він надів на голову скляний гнутий щиток: в таких їздять мотоциклісти і працюють фізики. Нарешті емульсія була готова; поки вона відстоювалася (частинки мозкової тканини осідали на дно, а віруси спливали на поверхню рідини), Жадан міг трохи перепочити. Лариса запалила сигарету.

— Що ти робиш на свята? — спитала, глибоко затягуючись. Попіл вона скидала в скляну чашку Петрі^[4], призначену для бактеріологічних досліджень.

— Не знаю. Я сьогодні їду туди… — він показав на флакони з пробами мозку.

— На свята повернешся? Скільки там? День-два…

— А що?

— Хочу запросити тебе до нас. Ми з Кочергіним купили дачу.

— Вітаю, — сказав він і чомусь подумав: зараз, саме у цю хвилину, духовий оркестр заграв жалобний марш — звуки важко пливуть у повітрі чорною зграєю, яка одразу ж розпадається, бо оркестранти грають невміло, хто в ліс, хто по дрова. Оркестр старомитницькото цукрового заводу, на якому працював Чорнодуб.

— А де дача? — спитав, щоб не мовчати.

— В Козині.

— Гарна?

— Нічого. Жити можна. Сад дуже гарний. Річка поруч. Побачиш.

— Я ті місця люблю, — сказав він. — Там недалеко табір медінституту, я відпочивав. Мені сподобалось.

— Це трошки відрізняється від отих фанерних халуп, що в таборі. Я колись туди поїхала — на третій день втекла. Волого, холодно, зарядка і котлети з макаронами. Жах. Тут будинок нормальний. Був такий оперний співак — Грай-Городецький. Чув? Бас знаменитий, помер. Ми у його вдови купили. Ще навесні. Я нікому не казала. Але дача занехаяна, все довелося переробляти — великий ремонт. Оце тільки зараз буде новосілля.

— Спасибі за запрошення. Якщо зможу…

— Слухай, Жадан, тільки без цих твоїх штук. Знаю я тебе. Я не просто тебе запрошую. Я хочу тебе познайомити зі своєю подругою. Іра Мороз. Це дочка академіка Мороза. Чув?

— Ні.

— Нічого ти, бідний, не чув, нічого не знаєш. Вона врешті розлучилася зі своїм шизуватим архітектором. Жінка перший клас. Правда, трохи старша за тебе, але це навіть модно. Красуня, хазяйка чудова. Доктор наук. Квартира на Володимирській, знаєш, у будинку видатних вчених? Навпроти оперного. Біла «Волга». Є дитина. Ну, і що з того? Інтелігентна, мила. Та що казати. Сам побачиш. Прийдеш?

— Дивно, але сьогодні мене вже сватали, — сумно посміхнувся він.

— Хто?

— Лук'янов. На посаду завідуючого нашою лабораторією.

— Я рада за тебе, Жаданчику, — просяяла Лариса. — І що ти відповів?

— Відмовився.

— Ти що, божевільний?

— Навпаки. Цілком нормальний.

— Бери лабораторію негайно. Ти мусиш зробити це, чуєш? Невже ти не бачиш, що все гине? Давно пора дати лад… Цей маразматик Брага все довів до ручки…

— Це твій науковий керівник.

— Керівник, — презирливо сказала Лариса. Її обличчя знову набуло ніжно-рожевих тонів, які так гарно відтіняли блакитний колір повік. — Проживемо без такого керівника. Ти станеш моїм керівником, Жаданчику. Слухай, а це ідея… Ти керуєш лабораторією, Гаркушу відправляєш на пенсію, а мене береш у групу сказу. Я сказ люблю. Ми з тобою наведемо порядок, правда? Негайно погоджуйся. Візьмеш мене до себе?

— Подумаю. Якщо ти облишиш ідіотську ідею посватати мене…

— А ти знаєш, Жадан, мабуть, ти правий. Тримайся. Не слухай мене. Не піддавайся, — мовила вона тихо і задумливо, наче себе в чомусь переконувала, і твердим рухом загасила сигарету. — То я на тебе чекаю. Шостого подзвониш, домовимось. Поїдеш з нами. У нас переночуєш.

Вона теж наділа захисний щиток, і вони почали заражати мишей емульсією мозку. Лариса брала здорову мишку за хвіст — кумедна біла істота безпорадно провисала на мить у повітрі, ворушила швиденько лапками, наче кинута у воду; другою рукою Лариса відтягувала шкірку на голові й фіксувала тваринку на лабораторному столі, прикритому марлевою серветкою. Жадан набирав у шприц емульсію і, також притримуючи мишачу голівку, встромлював тонку голку в тім'я, безпомилково і відпрацьовано долаючи кволий опір м'яких черепних кісток. Наче тоненький картон проколов. Все непросте мистецтво зараження полягало в тому, щоб ввести голку лише на якийсь міліметр у мозок миші, не глибше, бо інакше вона одразу гинула під тиском емульсії від внутрішньочерепного шоку. Блискучі, схожі на маленькі кульки червоної ртуті оченята мишей вилазили з орбіт під час введення вірусу, але загалом миші добре зносили цю процедуру. Жадан не любив наркотизувати мишей, як це робили деякі його колеги в інших лабораторіях: при цьому помирало набагато більше мишей, які недешево коштували, та й голова боліла від запаху ефіру. А якщо врахувати, що за рік група Жадана переробляла (за цим евфемізмом ховалася жорстока правда — відправляла на той світ) десять тисяч мишей, — Лук'янов хоч і підписував накладні, але завжди хитав при цьому скорботно головою, — то економія тут була не зайва.