Як, запитували промовці, можна ефективно боротися зі сказом у багатьох країнах Азії, коли окремі райони, особливо навколо міст, буквально наповнені зграями бездомних і скажених собак, а буддійська релігія суворо забороняє вбивство тварин, вважаючи їх одним із втілень людини в нескінченній мандрівці душі? Як знищити в Європі всіх скажених і заражених лисиць, не порушуючи екологічної рівноваги? Як знешкодити вогнища інфекції, коли лисячі нори, в яких ховаються хворі тварини, сягають глибини чотирьох-п'яти метрів, а загальна довжина підземних лабіринтів нерідко дорівнює десяти-п'ятнадцяти метрам?

У Федеративній Німеччині для знищення надмірно зрослої популяції лисиць застосовують газування нір отруйним газом типу «циклон», але Польща і ряд інших країн рішуче відмовилися від цього методу, який багатьом нагадує похмурі часи газових камер Освенціму.

Як боротися зі скаженими вовками в горах Ірану, як викоренити сказ серед мільйонів летючих мишей Південної Америки, як ліквідувати вогнище інфекції серед полярних песців Аляски, шакалів Ефіопії чи жовтих мангуст Південної Африки? А спалахи сказу серед мавп у лісових хащах Філіппін, Індонезії чи Заїру?

У зв'язку з посиленням пересування людей, міжнародною міграцією і перевезенням тварин на далекі відстані небезпеку сказу вповні відчувають країни, в яких ця інфекція була свого часу викорінена, — такі, як Англія, Японія чи Австралія. Епідеміологи Великобританії, зважаючи на повідомлення про виділення вірусу сказу від європейських летючих мишей (Ніколич, 1967, Коморовський, 1976, Є. П. Жадан, Г. Т. Гаркуша, 1985), висловили тривогу з цього приводу, цілком логічно вважаючи, що хворі на сказ летючі миші здатні досить легко подолати протоку Ла-Манш, з Франції дістатися берегів туманного Альбіону й заразити вірусом англійських лисиць, яких так багато у цій країні.

Незважаючи на рішучі державні профілактичні заходи, які здійснюються в багатьох країнах і поглинають великі кошти, боротьба зі сказом має з а х и с н и й, а не наступальний характер.

Головною доктриною боротьби, як і в часи Пастера, залишається запобігання захворюванням людей за допомогою антирабічних препаратів.

Гонка зі смертю — ось що таке антирабічне лікування. Важить кожна хвилина, бо йдеться про головне питання: хто кого випередить? Вірус сказу чи антирабічні препарати, своєчасне введення яких повинно створити надійний імунітет проти смертельної інфекції. Особливо небезпечні тяжкі укуси в обличчя, що їх найчастіше завдають своїм жертвам скажені вовки. За кілька днів вірус, що потрапив в обличчя, встигає проникнути в мозок і вбити людину. Вакцина безсила цьому зарадити, бо імунітет після її застосування виникає пізно — організм, утворює антитіла проти вірусу на тридцятий-сороковий день. Ще донедавна, коли вже існувала ефективна пастерівська вакцина, гинула майже половина тих, хто був покусаний вовками в обличчя, незважаючи на всі зусилля лікарів, якість і кількість вжитої вакцини.

Тільки в 1955 році становище кардинально змінилося: в одному з селищ Ірану експедиція експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я на чолі з доктором Садеком для лікування людей, покусаних вовком, застосувала принципово новий на ті часи препарат — антирабічну сироватку, чи гамма-глобулін, що містив у собі велику кількість г о т о в и х антитіл проти вірусу сказу (Садек та інші, 1957). Антитіла, введені в організм людини, знаходили вірус сказу й знешкоджували його ще до того, як він устигав розмножитись.

У 1957 р. аналогічний, тільки ще більш удосконалений, препарат був успішно випробуваний після нападу скаженого вовка на людей в одному з містечок Білорусії (А. К. Мідатов, 1959). Тільки гамма-глобулін був здатний тримати перегони зі смертю. Потім почала діяти вакцина, завдяки якій організм виробляв стійкий імунітет.

На початку шістдесятих років сталася ще одна історична подія в боротьбі зі сказом: завдяки зусиллям американських (Копровський, Новак, 1960), французьких (Атанасіу, 1974, Шар'є, 1975) і радянських (А. К. Мідатов, 1962, 1966) дослідників почалися випробування нових високоефективних вакцин проти сказу. Так само, як у галузі кібернетики чи генетики, науково-технічна революція в медицині й вірусології дала могутній поштовх пошукам і звершенням тих, хто присвятив своє життя боротьбі зі сказом. Замість старенької випробуваної, але дуже недосконалої вакцини Пастера, яка в окремих випадках викликала тяжкі ускладнення і подеколи навіть призводила до смерті тих, хто шукав захисту від сказу, в кількох лабораторіях світу з'явилася нова, так звана «тканинна» антирабічна вакцина, позбавлена вад своєї попередниці.

Честь широкого виробництва і впровадження цієї вакцини в практику вперше у світі належить Радянському Союзові: поряд з супутниками, лазерами й атомними криголамами в доробку новітньої технологічної цивілізації другої половини XX століття своє скромне, але важливе місце зайняла і ця вакцина, створена на основі новаторських ідей видатного радянського вірусолога академіка М. П. Чумакова, який уславився розробкою вакцини проти поліомієліту. За даними А. К. Мідатова (1985), за останні десять років вакцину проти сказу в нашій країні безкоштовно отримали понад 300 тисяч чоловік. Треба зазначити, що доза аналогічної американської вакцини коштує 50 доларів, доза гамма-глобуліну — 20 доларів, весь курс лікування укушеної людини може коштувати 1500–2000 доларів. Неважко зрозуміти, що більшість тих, кому загрожує сказ у слаборозвинутих країнах Азії, Африки і Латинської Америки, навіть мріяти не можуть про таку вакцину. Так, представник однієї африканської країни д-р Банга (1983) повідомив, що уряд його країни більшу частину свого бюджету витрачав на купівлю нафти і зброї, грошей на антирабічні препарати не вистачає, тому в ряді випадків особам, укушеним скаженими тваринами, доводиться вводити 1–2 дози вакцини замість 14–20, що прирікає частину людей на загибель.

Чи дають нові й удосконалені препарати повну гарантію попередження сказу?

Ні, не дають, бо життя повне таємниць і несподіванок, бо смерть винахідлива у своїх підступних домаганнях і ніколи не знає спочинку, бо медицина найхимерніша і найбільш неточна з усіх можливих наук у світі.

Але кількість невдач антирабічного лікування сьогодні мінімальна: якщо в часи Пастера помирав у середньому один з двохсот вакцинованих, то зараз ефективність боротьби збільшилася в 300 разів: лише одна особа на 60 тисяч чоловік, які отримали щеплення, теоретично може загинути від сказу. Звісно, для того, хто гине, ці радісні цифри — мала втіха.

Бо чим можна виміряти смерть людини?

А втім, знайшлися і такі, хто зробив це; за даними деяких авторів (Джексон, 1980), вартість одного випадку смерті людини від сказу становить приблизно 100–120 тисяч доларів. При цьому враховуються як прямі, безпосередні збитки, пов'язані з закінченням існування людини, так і збитки «перспективні» — тобто вартість того, що міг би в майбутньому створити той, хто помер від водобоязні.

Збитків моральних дослідники останньої чверті XX століття підраховувати ще не навчилися. Коли і хто обчислить вартість сліз і ціну людського горя?

І

З понеділка владу в лабораторії взяв Нечаєв. Усе відбулося дуже швидко і просто: з кабінету Браги винесли всі меблі (залишили тільки монументальне крісло-трон) і зняли зі стін усі численні фотокартки, на яких колишній завідуючий був сфотографований під час різних конференцій і з'їздів серед видатних учених і адміністративних діячів. Підмели кімнату, стерли пилюку, внесли два новенькі письмові столи, зсунули їх докупи, поставили десяток нових, оббитих шкірзамінником стільців — і кабінет для нового шефа був готовий. Лікарі розсілися навколо столів, Нечаєв почастував усіх бразільською кавою й оголосив, що віднині щопонеділка відбуватимуться традиційні конференції, на яких вони вирішуватимуть усі теоретичні й практичні проблеми науки й життя лабораторії. Потім Нечаєв зробив доповідь про останні новини вірусології, щедро ілюструючи її кольоровими слайдами. Напруження перших хвилин знайомства з новим керівником досить швидко минуло, бо Нечаєв тримався дуже просто, весь час жартував і розповідав якісь кумедні історії про професора Хайдена, який, вивчаючи таємничу вірусну інфекцію «куру», потрапив на одному з островів Нової Гвінеї до племені людоїдів, увійшов з ними в дружні стосунки й навіть зробив кольорові фотознімки, зафіксувавши на плівці момент ритуального поїдання людського мозку, зараженого вірусом цієї хвороби. Кажуть, що і йому довелося скуштувати цього делікатесу, бо інакше нові друзі його б не так зрозуміли.