— Олечко, ви вірите в долю? — спитав Антон.

— Вірю, — зітхнула вона, й обличчя її на мить стало сумним, навіть похмурим, але одразу ж засвітилося золотою усмішкою.

— Жодної подряпини за всю війну — ви таке можете собі уявити?

Антон починав розводитись на свою улюблену тему, яка його переслідувала, наче нав'язлива мелодія музиканта; це траплялося завжди, коли Антон бував під газом. Жадан знав наперед усе, що скаже і про що розповість дядько, але ніколи його не перебивав і завжди уважно слухав, бо розумів, що тому треба висповідатись. Синам Антоновим і невісткам ніколи було слухати батька, вони відмахувались від старого, як від надокучливої мухи, а Лера і так усе знала, бо служила радисткою в Антоновім полку і, навпаки, могла лише сперечатися й спростовувати дядькові побрехеньки, бо все, що він бачив на величезних швидкостях у небі, вона бачила з землі зовсім по-іншому, у пропорціях зменшених, ближчих до сухих оперативних зведень. А душа Антонова прагла спогадів про стрімкі, смертельно небезпечні злети в Невідоме, Прекрасне і Страшне.

— Женю, знаєш, хто у мене гостював на тому тижні? — не зовсім послідовно перескочив з теми на тему Антон.

— Хто?

— Галія Абдурахманівна Нуралієва, моя лікарка, як врятувала мені ногу. Я, коли лежав на витяжці, таки скандал учинив. Кричав: а де моя друга нога? Що ви з нею зробили? Вона за цю ногу перелаялася з головним хірургом, який хотів її відрізати. До мене маршал авіації приходив. — Антон озирнувся, щоб пересвідчитися, чи, бува, не чує Лера, яка могла б внести суттєві поправки до його розповіді, бо весь час сиділа біля його ліжка.

— А як це з вами сталося? — спитала Оля. — Невже після війни?

— Скажу вам по секрету, Олечко, що в сорок дев'ятому я перейшов на нову техніку. Тільки нікому ні-ні. Це таємниця, — підморгнув Антон. — Літав на перших реактивних Яках, МіГах. У п'ятдесят першому я вже був льотчиком-перехоплювачем першого класу. У Прибалтиці служив. Біля самого моря. Тоді саме Микола народився… Ох і кричав же він по ночах… Горлодер був! Якось уночі бойова тривога. Тоді з боку Балтики американці нас промацували. Весь час підлітали, перевіряли — чи не спимо? Не спали. Це було взимку. Я в літак. Зачинив ліхтар. Сніг страшний, а летіти треба. Дають добро на старт. Сектор газу, швидкість — ураган, підйом, я в повітря — і раптом удар і страшний крен:, нічого не розумію, літак горить… І я вже нічого не пам'ятаю… Потім хлопці розповідали: на зльоті відірвався підвісний бак, я крилом вдарився у сарай, що стояв метрів за п'ятсот від злітної смуги. Сніг падає, літак горить, весь сплющений, я в літаку — відключився повністю. А на радарі мене немає. На башті не розуміють — що сталося? На смузі немає, в небі немає… Знайшли. Механіки витягли. Я обгорів, дві ноги поламані, травма черепа… Якби не Галія Абдурахманівна… І якби не Лера… Влітку був у музеї Вітчизняної війни, побачив свій літак. Старенький МІГ. Він колись мені здавався таким прекрасним, кращого в світі не було. Диво! Як лебідь! А тепер стоїть — дивлюсь: старий. Пенсіонер. І крила якісь не такі, і кабіна допотопна. Тепер літаки! Нас возили в полк, показували. А хлопці які! А, що казати. Женю, піди краще потанцюй з Олею. А я ще трохи заправлюся. Поки Лера покинула бойовий пост… Він вийшов до гостей.

— Хоч вам і не дуже хочеться, — сказала Оля, поклавши руку на плече Жадану, який запросив її до танцю.

— Чому? Вам здається…

— Не виправдовуйтесь. Я відчуваю, коли не подобаюся мужчинам. Тільки ви не хвилюйтеся, я не шукаю собі чоловіка, Вам ніщо не загрожує.

— Чому ви так думаєте? — знітився він, наче його піймали на чомусь поганому.

— Я не збираюся заміж. Ні від кого не залежу, що хочу, те й роблю. Це Люба і Микола надумали мене сватати. Познайомся з нашим братом, він дуже добра людина. Я добра людина, ви — добра людина, вони — добрі люди… Чому ж серед нас так багато злих? Де вони беруться?

— Вони помилялися. Я не добрий.

— А який?

— Сумний.

— Чому? — вона вже не посміхалася іронічно, а звела на нього здивовані очі.

— Не знаю. Мабуть, від мудрості, коли бачиш більше, ніж інші. Знаєте, був такий Сент-Дьєрді, біохімік. Лауреат Нобелівської премії. Так от він казав: «Досліджувати — значить бачити те, що бачили всі, але думати так, як не думав ніхто».

Вона надула свої яскраво нафарбовані губки.

— Це дуже складно. Але я розумію. Ви хочете сказати, що ви не такий, як усі.

Він танцював механічно, не відчуваючи Олі, наче її не було зовсім; згадав, що післязавтра приїздить лікарка Гаврилюк, і йому стало радісно, і Оля вже не здавалася пошлячкою, як спочатку. Прийшов веселий Антон, підморгнув заохотливо племіннику, мовляв, давай, заходь у піке, не втрачай моменту, в твоїх обіймах дуже симпатична жінка, якби мені скинути років двадцять, то…

Оля серед танцю раптом кинула Жадана, ніби зрозумівши, що вона для нього не існує навіть як рухома лялька, й пішла до Антона.

— Антоне Івановичу, а труба у вас є?

— Є. Аякже. Я її всю війну возив. У літак брав із собою. Це мій талісман.

— Заграйте, будь ласка, що-небудь.

— Діду, діду, заграй, — закричали малі Тошка й Оксана, які встигли по самі вуха облитися солодкою «фантою».

Антон дістав з шафи старий, запилюжений футляр, протер його хусточкою — та одразу посіріла — й відкрив кришку. На темно-фіолетовому оксамиті, виблискуючи, мов коштовне кольє, лежала старенька труба з витертими до мідної жовтизни колінами й клапанами. Діти й дорослі зачаровано дивилися на трубу, наче перед ними була посланниця інших, давно минулих і безповоротних часів. Антон приклав трубу до губів — і наївний, чистий звук виповнив усю квартиру, заглушив усі інші шуми, розмови й співи в сусідній кімнаті, бо ця нехитра мелодія увібрала в себе вібрацію повітря війни, рев авіаційних моторів і незграйні звуки маленького пілотського оркестру, що загинув під Берліном, і ніхто не здивувався, побачивши сльози на Антоновому обличчі.

Додому Жадан повертався разом з Олею, яка жила біля станції метро «Лівобережна». Їхали в таксі, й коли машину занесло на слизькому повороті, Оля злякано схопила його за руку. Розповіла, що три роки тому потрапила в автомобільну аварію, її чоловік та дочка загинули, а вона вижила — лише переломи кісток і всі зуби вибило. І що тепер у неї є квартира, добра посада, вільний час, абонемент у філармонію, тільки щастя немає.

Виступаючи в Женеві на засіданні комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я з проблеми сказу, американський дослідник професор Джозеф Новак (1983) заявив: «Незважаючи на значний поступ людства в усіх галузях науки і техніки, проблема боротьби зі сказом залишається дуже складною і з багатьох поглядів зовсім не вирішеною як на міжнародному, так І па регіональних рівнях. Більше того, в зв'язку з екологічними змінами навколишнього середовища стан справ зі сказом у ряді країн погіршився. Сказ широко розповсюджений у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Щорічно у світі гине, за далеко не повними даними, понад 10 тисяч людей, понад мільйон осіб, укушених хворими тваринами, переживають тяжку драму і величезний стрес у зв'язку зі смертельною загрозою захворювання і необхідністю проходити курс болючих і не завжди безпечних щеплень».

Радянський представник (А. К. Мідатов, 1983) на тому ж засіданні нагадав, що в 1910 році на Пироговському з'їзді лікарів Росії наголошувалося, що «медичні засоби допомоги укушеним скаженими тваринами мають паліативний, лікувальний, а не запобіжний характер. Антирабічні щеплення не можуть вплинути на джерело інфекції, тобто на хворих тварин, і не зменшують кількості укушених і заражених вірусом сказу людей; для того, щоб викоренити зло, треба боротися зі сказом шляхом санітарних протиепідемічних заходів у законодавчому порядку».

Представник Чехословаччини д-р ветеринарії Ян Колаж (1983) підкреслив, що боротьба зі сказом має велике економічне значення. На жаль, перспективи швидкого викорінення цієї смертельної інфекції, яка завдав сільському господарству збитків на мільйони доларів, дуже сумнівні: адже це комплексна і дуже складна проблема, яка стосується не лише охорони здоров'я, а й ветеринарної служби, органів сільського, лісового. комунального, мисливського господарства, поліції, місцевої адміністрації, вона нерідко зачіпає державні інтереси, релігійні почуття і місцеві звичаї.