Починалася гастрономічна частина вшанування малолітнього іменинника, який не хотів іти до столу й зчинив страшний галас, бажаючи залишатися з Жаданом. Жінку, з якою познайомили його — о іронія долі! — звали Олею, і, звичайно, його всадовили поруч з нею. Він дуже швидко зрозумів, що вона так само подібна до його Олі, наче бубон до скрипки. Вона, мабуть, звикла завжди керувати й всюди бути в центрі уваги. Одразу ж заволоділа розмовою, почала виголошувати різні тости, бажаючи малому Тошці сибірського здоров'я і кавказького довголіття, його батькам — купити двох сестричок для Тошки, дідам — великого людського щастя, наче було ще й звіряче щастя. Здавалося, в її голові, увінчаній високою баштою темного лакованого волосся, встановлено спеціальний пристрій для переробки нормальних людських слів на стандартні, заготовлені заздалегідь для будь-якої ситуації, речення-штампи. Жадан спохмурнів, чекаючи, коли нарешті скінчиться ця обжерливість, якій кінця і краю не було, й коли замовкне жінка з вавілонською вежею на голові, щоб можна було піти з Тошкою і подивитися його фільми. Нарешті Оля помітила його.

— Ви хто за фахом? — спитала.

— Лікар.

— Чудово, — просяяла вона. — Спеціально для вас розповім лікарську історію, щоб не сумували. Дядько один питає: «Куме, — каже, — ти знаєш, що в тебе мало кальцію в крові?» — «Чому?» — питає той. «Тому що тебе жінка п'ять років зраджує, а роги все не ростуть і не ростуть». Ну як? — зареготала вона. Всі зуби в неї були золоті; від чого обличчя набуло дикого вигляду.

— Нормально, — крижаним голосом сказав він. — Це саме про мене.

Вона здивовано і навіть трохи злякано подивилася на нього. Давши йому спокій, почала для всіх розповідати, як заарештували директора овочевого магазину, який заробив на темних махінаціях мільйон двісті тисяч, тільки не знав, що робити з цими грішми, і під час обшуку в нього знайшли сорок п'ять костюмів, понад сто пар взуття і шістдесят комплектів постільної білизни, а сам він ходив майже ціле життя у тілогрійці, Оля його знала — старий був і нещасний. Ще знайшли в нього банку з діамантами, закопану в землю, дали йому десять років, враховуючи похилий вік і поганий стан здоров'я. А коли робили телевізійний фільм про цю справу, його зняли в тюремній камері, й він, відповідаючи на запитання, чомусь сміявся. Старий злодій сміявся, мабуть, тому, що пригадав, як приховав ще одну банку з діамантами, якої так і не знайшли. Правда, невдовзі після тих зйомок він помер, так ніхто і не дізнався, чи була друга банка, чи ні. Дядько Антон вислухав цю легку й смішливу розповідь і похмуро сказав, що таких, як той завмаг, він би розстрілював.

Антон добре знав, що таке гроші.

Працював оператором ощадкаси, а фактично охороняв інкасаторів, коли ті їздили по відділеннях пошти й забирали ввечері виручку. Антон тоді був при пістолеті й ставав дуже зосередженим, уважно дивлячись на випадкових перехожих, що траплялися на дорозі. Дружина Валерія Григорівна весь час гризла його, щоб кинув цю небезпечну роботу, за яку отримував сто сорок карбованців. Адже має пенсію сто шістдесят, чого ще треба? От і зараз, за столом, коли зайшла мова про злодіїв, вона пригадала історію, про яку недавно писали газети, — як троє молодих негідників, які хотіли розбагатіти негайно і будь-яким чином, напали на машину інкасатора, стріляли і вбили охоронника. Антон бадьоро сказав, що з ним би такого не трапилось, вони з дружиною засперечалися, і Жадан, скориставшися моментом, тихо вийшов з-за столу, пішов у сусідню кімнату, в якій уже гралися малі Тошині гості. Виваливши на підлогу гору іграшок, вони повзали по килиму. Верховодив усіма сусідський хлопець Олег — красень років дев'яти, з невинно-нахабними очима, вроджений лідер, який тримав при собі кілька пляшок «пепсі-коли» і «фанти» й давав напитися розпашілим дітям тільки тоді, коли вони чемно зверталися до нього «ваша величність».

На журнальному столику лежав новенький альбом у темно-червоній шкіряній палітурці. Жадан відкрив альбом. На першій сторінці побачив малюнок: крилатий меч розбиває свастику. І напис: «402-й винищувальний авіаційний Севастопольський Червонопрапорний ордена Суворова полк».

Перегортаючи сторінки альбому, вдивляючись у незнайомі обличчя молодих літунів, у фотографії винищувачів Як-3 і знімки потрощених німецьких літаків на землі, він прислухався до розмови, яку затіяв Олег з малою Оксаною, Антоновою внучкою, що приїхала до діда з Умані.

— В тебе є сестричка чи брат? — питав Олег.

— Ні.

— А чому?

— Та знаєш, — звірялася Оксана, мої батьки такі скупердяги… Все по магазинах бігають…

— При чому тут магазини?

— У них грошей немає. Щоб купити братика.

— Що? — єхидно розреготався Олег. — І ти віриш у ці побрехеньки, що за столом говорили?

— Ну, гроші потрібні, — розгубилася Оксана.

— Ні, дурненька. Діти народжуються з живота. Там, у животі, такі клітини є, мені батько казав. Він ветеринар.

— Клітки, як у зоопарку? — злякано спитала Оксана.

— Та ні, я тобі в книжці покажу.

— Я чув, що людина від мавпи походить… — сказав Тошка. — Тільки я не вірю. Мавпи гидкі, а людина красива.

— Походить від мавпи, — підтвердив Олег. — Думаєш, ти набагато красивіший від мавпи?

— То я подумала, що в животі стоять клітки, в них сидять маленькі мавпочки, а з них виходять люди… — розвивала свою теорію Оксана.

Олег засміявся ще голосніше, відчуваючи повну свою зверхність над дурною малечею.

— Ти нічого не розумієш! Приходь до мене, я тобі покажу книжки.

Моєму синові теж було б шість років, як Тошці, подумав Жадан. І він міг би так само клеїти телевізор, малювати фільми і міркувати над походженням людини.

Гортаючи альбом, наштовхнувся на фото оркестру: молоді, веселі хлопці у льотній формі стояли перед винищувачем, тримаючи музичні інструменти: акордеон, гітара, скрипка, саксофон, труба, барабан. Пізнав молодого Антона — він єдиний з усіх не сміявся, а суворо і незрушно дивився просто в об'єктив, боячись ворухнутись, проте не помічаючи, що акордеоніст підняв ззаду руку, прикрасивши величного Антона розчепіреними пальцями у вигляді ріжок. Фото було зроблено влітку 1944 року в Польщі. Над усіма оркестрантами, крім Антона, стояли хрестики й дата загибелі: більшість полягла у квітні сорок п'ятого під Берліном.

Риплячи протезним черевиком, до кімнати увійшов дядько Антон з Олею, ввімкнув магнітофон свого сина і церемонно нахилив голову, запрошуючи цю кирпатеньку жінку до танцю.

Манірно виставивши руку, як робили в часи його молодості фраєри з танцмайданчика «Жаба», дядько Антон підстрибом пішов танцювати фокстрот під металеві удари рок-н-ролу. Оля жваво дріботіла ніжками, підладжуючись під кульгаві кроки свого партнера, вони весело сміялись, задоволені такими чудовими іменинами, а Жадан продовжував гортати альбом — тепер уже ззаду наперед. Він любив дядька Антона за веселу вдачу й доброту; Антон, на відміну від батька — людини мовчазної і відлюдкуватої вдачі, завжди був оточений ріднею і друзями; у нього вічно товклися гості з усіх усюд — однополчани, дальні й ближні родичі, просто випадкові знайомі, в якими Антон здибався під час своїх мандрівок по країні, бо найбільше в житті любив подорожувати — охоче їздив у гості до давніх друзів-ветеранів, на різні урочисті зібрання полку, зустрічі з піонерами-слідопитами. Жив Антон у Теремках, у новій трикімнатній квартирі, в якій завжди було тісно, гамірно і — весело.

Скінчився танець, і Антон всадовив Олю поруч з Жаданом, а сам стояв, задихаючись, і витирав хусточкою спітніле чоло. Волосся в нього було густе, темно-русяве, майже не торкнуте сивиною, очі меткі, а усмішка заворожувала своєю відвертістю; Жаданові спало на думку, що дядько Антон свого часу був, мабуть, дуже схожий на кіноактора Крючкова, який, власне, і грав таких Антонів — трактористів, льотчиків, робітників.

— Ой, що це? — зацікавилася Оля, побачивши альбом. — Це ви, Антоне Івановичу? Який гарний…