Вони дійшли нарешті до батькової могили. Мати, задихаючись, сіла на лавочку, а він обережно скинув сніг з невеличкого вінка з зеленого хвоща. Всередину вінка поклав китицю червоної калини. Так робили завжди взимку, щоб птахи прилітали на могилу й щебетом своїм розважали батька. Це було дуже гарно — на білому снігу червоні й зелені кольори життя. Сівши поруч з матір'ю, Жадан замислився.

— Поховаєш мене праворуч від батька, — сказала мати. — Він так любив, щоб я була праворуч.

— Не треба, мамо, про це.

— Треба. Мені спокійніше, коли я знаю, де лежатиму. Тільки оте дерево спиляй, бо тут затінок. А я люблю, щоб небо було видно.

— Добре, — покірливо сказав він, зрозумівши, що не треба з нею сьогодні сперечатись.

— Батько був дуже порядною людиною. І дуже мужньою. Хоча всі думали, що він несміливий, боязкий. Він мовчуном був. Ти в нього пішов… Петре, Петре, рано ти нас покинув…

Помовчали.

— Ти не замерзла? — спитав він.

— Ні. Прибери, будь ласка, сніг навколо могили. І лопаточку сховай, бо заберуть.

Сніг не треба було прибирати; в ясній його й неторканій пелені крилася тиша й заспокоєння. Та Жадан не став заперечувати, знаючи вередливий характер матері, а взявся до роботи.

— Він захворів у сорок восьмому році, — ворухнулася мати, сховавши руки в рукави старої синтетичної шуби. — Йому тоді було лише тридцять два роки, і до того ж він був здоровий як дуб. Поранення легкі, слава богу, з війни повернувся, груди в орденах. Що людині треба? Він робив тоді кандидатську дисертацію, працював асистентом на кафедрі терапії.

— Працював у медінституті? — здивувався. — А я і не чув ніколи. Думав, що в поліклініці весь час…

— Батько не любив про це згадувати. Він захопився генетикою, хотів вивчати спадкові хвороби… Мріяв заснувати кафедру медичної генетики. Консультантом його дисертації був Гершензон.

— Академік Гершензон?

— Так. Тільки тоді він не був ще академіком. Працював в університеті. Високий, стрункий. Дуже розумний. Ну от. У сорок восьмому, восени, почалася кампанія проти вейсманістів-морганістів… Почали бити тих, хто вірив у хромосоми… До батька ставилися добре і попередили, що він повинен перебудуватись і забути про гени, про спадкові хвороби. Він сказав, що не може за одну ніч змінити погляди і відмовитись від того, в що вірить, заради чого працює. Тоді його викликали на збори… Замість того щоб змовчати, — бо навіть ті, хто виступав проти, підходили до нього перед зборами, вибачались і просили: Петре Івановичу, зробіть вигляд, що визнаєте критику, адже так треба, невже ви не розумієте? Замість того, щоб промовчати чи не піти на збори, а лягти до лікарні — я йому казала, щоб ліг, — він виступив і не відрікся… Ну, тоді навіть найближчі друзі махнули на нього рукою — божевільний, мовляв. Проти кого виступив? З інституту звільнили. От тоді він і зліг, по-справжньому захворів. Гострий діабет… Потім влаштувався дільничним лікарем в Пирогові… Так і не став кандидатом…

Жадан розчистив нарешті землю навколо могили. Горбок з мертвою травою виглядав тепер беззахисно, й, здригнувшися, він подумав, що батькові ще холодніше стане в землі. І попросив у нього за це вибачення. Подумав; а як би він сам учинив, опинись, як батько, в сорок восьмому, далекому, напівголодному й поруйнованому році? Йому тоді минуло лише два роки, й він, звісно, нічого не пам'ятав з того часу, коли точилися запеклі псевдонаукові дискусії, у вогні яких згорали долі багатьох людей.

Мати встала, зітхнула й похилила голову, прощаючись з батьком. Сперлася на синову руку, й вони пішли з кладовища.

— А потім він не раз казав мені: Надю, каже, а може, Лисенко має рацію? Може, справді спадковості немає? Дивися — адже ніхто в нашій сім'ї не хворів на діабет, а я захворів. Ось тобі роль зовнішніх умов.

— А дисертація його залишилася?

— Ні. Він спалив її. Бували в нього такі чорні дні, коли світ йому ставав немилий, все його дратувало, ні з ким він не розмовляв, а лежав днями на дивані, надівав на голову шерстяну хустку, укривався ватяною ковдрою, відмовлявся від їжі — повний відчай. Ну, і одного разу спалив. Як я його лаяла… Але він впертий був… Женю, ти до дядька Антона підеш?

— Що в нього?

— День народження Тошки.

— Ні, мамо. Роботи в мене багато. Я в бібліотеку піду.

Мати зупинилася й поправила на голові темну шерстяну хустку. Чи не цією хусткою запинався батько під час отих нападів відчаю? Вона з докором подивилася на сина.

— Я тебе прошу, піди. Я не можу, а ти повинен. Просто незручно. Скільки разів вони нас запрошують…

— Добре, — знову погодився він, ясно розуміючи весь прихований смисл цих наполягань: до батькового молодшого брата Антона мати майже ніколи не ходила, бо не любила його дружини Валерії, яку тихцем називала «Лера-холера»; а сина так настирливо посилала на відзначення не вельми якої вікопомної події — бо отих онуків, серед яких був шестирічний Тошка, тобто Антон, дядько мав аж четверо — тільки тому, що Жадана тут хотіли познайомити з подругою Антонової невістки. Про цю жінку вже давно велися розмови, казали, що вона гарна з себе, хазяйновита, освічена, кмітлива, при добрій посаді в Міністерстві торгівлі, має окрему квартиру і т. д. і т. п. до нескінченності. Двоюрідний брат Жадана Микола — Антонів син — тихцем учора вже попередив про шлюбні проекти, які виникли у рідні: вимушене холостяцтво Євгена вважалося скандальним, неможливим, компрометуючим великий і славний рід Жаданів. Мати всіляко підтримувала ці матримоніальні настрої дядька Антона і його родини.

Як завжди після кладовища, він почув полегкість у душі, хоча сьогодні, вражений тим, що вперше дізнався від матері, він не встиг поговорити з Кимось, розповісти йому про своє чекання тихої чорнявої лікарки. Йдучи назад, обрали іншу дорогу, через головну алею, і тому могили Левковича більше не побачили. Жадан згадав напис на верхній брамі кладовища: «Колись ми були такими, як ви. Будете колись такими, як ми». Напис було зроблено латиною, і тому його ніхто не розумів.

V

Давно він не почувався так добре і весело, як у дядька Антона. Малий Тошка радісно накинувся на нього, став обіймати й цілувати, особливо після того, як побачив, яку розкішну, виблискуючу зелено-золотою фарбою модель італійського спортивного автомобіля «феррарі» Жадан йому приніс. Втім, малий його любив і так, без матеріального стимулювання. Тошка одразу ж потягнув його в кімнату, завалену іграшками, — тут спав він з дідом і бабою, — й почав показувати свої багатства. Тошка, головастий хлопчик, на відміну від своїх гладких, сповнених самовдоволеної енергії рум'яних батьків, був блідий і хворобливий. Тонкими, напівпрозорими пальчиками обережно брав з полиці паперові літаки, які склеїв сам, потім показав Жаданові дирижабль у вигляді риби — все це було зроблено майстерно, Жадан щиро похвалив, дивуючись талантам Тошки. Незрозуміло, в кого він пішов? Але найбільшою гордістю малого була маленька паперова скринька з вирізаним віконцем, заклеєним прозорою плівкою. Пояснив. що це не будиночок, а телевізор. І одразу ж показав програми до нього: три довгі паперові стрічки, що пропускалися через щілину телевізора, з намальованими на них сюжетами. Тошка прокрутив останню свою стрічку під назвою «Бандит і винахідник». На екрані проповзали наївні Тощині малюнки: великий дім, сарай. У сараї стоїть літак винахідника. Він виводить літак, сідає в нього. За винахідником стежить бандит — бородатий, у чорних окулярах. Схожий на мене, усміхнувся Жадан. Спочатку винахідник їде в літаку по дорозі, наче на звичайній легковій машині. А коли хоче злетіти, бандит стріляє в шини. Тошка намалював великі, як у самоскида, колеса. Але бандит не врахував усіх несподіванок долі: повітря, що вилітає з шини після пострілу (на малюнку цей вихор був зображений у вигляді віника), змітає бандита, який сидить на паркані, і той падає на землю. А винахідник летить угору, стрімко минає хмари, за якими одразу ж починається космос, не зупиняється й летить далі — у Невідоме, зображене Тошкою як хаотичне переплетення ліній, що створюють клубок. Жадан валявся з Тошкою на килимі, стрічка «Бандит і винахідник» сподобалася йому своїм щасливим кінцем, він хотів уже дивитися наступну стрічку, коли Микола — Тощин батько — завів до кімнати невеличку на зріст, повненьку, симпатичненьку, кирпату жіночку з маленькими очима-смородинками, яка енергійно простягла Жадану руку й подивилася на нього — як йому здалося — трохи насмішкувато.