Прочитавши заяву, Брага раптом немовби прозрів, швидко зметикувавши, що, опріч своєї дивної, підозрілої любові до науки, крім усіх компрометуючих його обставин — любові до музики Шопена і віршів Пастернака, крім антинародної бороди, Жадан має в собі щось таке, без чого Бразі не обійтися: на тлі усіх «блатних» дітей, взятих у лабораторію по знайомству, якими так любив останні роки обставляти себе і своє спокійне перебування в кріслі керівника Брага, Жадан вигідно відзначався вмінням не тільки робити науку, а й писати наукові статті, які так охоче підписував Брага, готувати різні доповіді й довідки, придумувати теми майбутніх наукових досліджень, оформлювати готові звіти, завдяки чому лабораторія дуже непогано виглядала на загальноінститутському тлі.

Збагнувши це, Брага вже через півгодини після громового скандалу викликав до себе Жадана й почав запобігати перед ним, запропонував негайно запланувати докторську дисертацію й розповів одну зі своїх улюблених історій про те, як ходив до церковнопарафіяльної школи в позичених чоботях: батько-бідняк не міг справити своїм вісьмом дітям взувачки. Вислухавши історію важкого й голодного дитинства свого шефа, Жадан хоч і не розплакався від розчулення, проте пожалів нещасного нащадка малоземельних незаможників: адже Брага не такою вже й поганою людиною був — не відзначався злопам'ятством, заплющував очі на дрібні грішки своїх співробітників, ніколи не вникав у подробиці їхніх досліджень. Остання обставина була чи не найголовнішою для Жадана, який дуже швидко втямив ту просту істину, що з невігласом легше працювати й розвивати різні свої фантазії, робити, що душі заманеться, ніж з такими самовпевненими науковими суперниками і всевідаючими честолюбцями, як, скажімо, Лозицький.

Після замирення Брага припинив свої ураганні наскоки на Жадана, обравши собі іншу беззахисну жертву — Колю Дрозденка. Всі ці особливості Браги були відомі лише найближчим його співробітникам, в інституті ж він був оточений пошаною, як найстарший працівник цього закладу, жива легенда вітчизняної епідеміології, людина, що пройшла крізь вогонь спалахів різних інфекцій — від холери до віспи, як вірний учень і співробітник професора Левковича. Коли урочисто відзначалося 120-річчя від дня народження Левковича, головну доповідь зробив Брага. Доповідь, правда, підготував йому Жадан, проте весь вдумливий вигляд Браги, його задушевний бас і професорська сивина справили на слухачів якнайкраще враження: всі зрозуміли, що справа Левковича в надійних руках його продовжувача й послідовника. Навіть Лук'янов після цієї доповіді не наважувався кілька років починати з Брагою розмови про відставку; навпаки, Брагу садовили тепер в президіях усіх урочистих зборів і конференцій. Завдяки близькості з Левковичем Брага немовби увібрав у себе блиск інших світил.

IV

Майже щонеділі вони з мамою ходили на кладовище, на могилу батька. За кілька років, що минули від його смерті, ці відвідини о будь-якій порі року перетворилися не просто на механічну звичку, на бажання пройтися по свіжому повітрю, а стали для Жадана чимось більшим: потребою для душі, яка прагла тихої хвилини зосередження, мовчання, очищення і сповіді — тільки перед ким, перед чим? Невже перед тілом батьковим, заритим у землю на глибині двох метрів, безжально знищеним невблаганними біологічними процесами? Невже перед батьковою фотографією на фаянсовій овальній плакетці, прикріпленій до чорної лабрадоритової плити? Фотографію замовляв у майстерні на вулиці Леніна, у напівпідвальчику, де пахло столярним клеєм і все було таке буденне, без жодної таємниці, а на столі приймальниці й на підвіконнях лежали зображення десятків облич людей померлих — і в цьому була якась незбагненна таємниця. Невже перед горбком землі, на якому він навесні висаджував квіти, а боки обкладав дерном, принесеним з інституту? Жадан, як людина раціональна, позбавлена будь-яких потойбічних ілюзій, не вірив у всі ці біологічні поля та екстрасенсів, якими наприкінці двадцятого віку так захоплювалися інтелектуали у київських салонах, він іронічно ставився до так званої ноосфери, тобто до міфічної духовної матерії, яка оточує землю і в якій нібито зберігається ефірно-тремтливий потенціал померлих людей. Знав, що існує земля, важка київська глина, схили Байкової гори, які поросли ліщиною, березами, осиками, дубками, і що схили ці угноєні поколіннями киян, більшість яких забуті назавжди й сліду по них не лишилося. Розумів, що всі біохімічні процеси, які відбуваються в землі, відкрито, що нітрофікуючі бактерії, які перетворюють аміак на нітрати, вивчено й класифіковано, що ніяких таємниць у цій горі немає, тільки вічний кругообіг речовин у природі, але саме тут, перед низенькою огорожею, на лавочці, вкопаній ним у землю, коли мовчки вони сиділи вдвох з матір'ю, він відчував потребу звірятися перед Кимось, звертатися до Когось з найпотаємнішими питаннями. Ще ніколи той Хтось не давав йому відповіді, не посилав практичних порад, не вступав у розмову з ним, але після цих коротких хвилин Жадан відчував, як кудись зникає намул суєти, дріб'язковості й гіркоти.

Вуличкою, що була утворена червоними цвинтарними стінами, які тяглися з обох боків, вони пішли вгору, проминувши головний в'їзд у царство мертвих. Мати трималася за нього й ступала повільно: було слизько. Але головна причина полягала в тому, що її мучила задишка й доводилося через кілька кроків зупинятись, щоб перевести дихання. Давала себе знати серцева недостатність, яка прогресувала, незважаючи на те, що він недавно закінчив курс лікування, робив матері уколи сульфокамфокаїну. Цього разу вона, хоч усе своє життя ненавиділа ліки й обходила десятою дорогою лікарів, сама попросила його зробити якісь уколи, і не стривожило його більше, ніж будь-які інші об'єктивні ознаки її хвороби. Десять років тому мати — шкільна вчителька — вийшла на пенсію, отримувала вісімдесят карбованців на місяць й донедавна підробляла, працюючи черговою в зоологічному музеї. Але навесні відчула себе гірше і з жалем покинула цю спокійну роботу, яка додавала до її пенсії ще вісімдесят карбованців.

Вони не піднялися, як звичайно, на вершину Байкової гори, туди, де був вхід у польську і німецьку ділянки, а раніше звернули праворуч у вузькі ворота й пішли неходженою стежкою поміж могил, щоб скоротити собі шлях. Ніколи досі вони так не ходили. Снігу на кладовищі було набагато більше, ніж на вулицях. Все довкола мало умиротворений сільський вигляд; навіть іржаві огорожі, якими живі оточували мертвих, щоб ніхто не відібрав від них їхні клапті землі, не дратували Жадана, а навпаки — плутаниною залізних та чавунних орнаментів тільки підкреслювали неторкану білість схилів. Біля однієї могили вони зупинились. На гранітній стелі був видлубаний сірий малюнок: гори, пунктирна лінія маршруту й хрестиком позначене місце загибелі; поруч художник зобразив портрет молодого, усміхненого хлопця і зламану квітку. Під стелою вони побачили зелену пластикову каску, вкриту сніговою подушкою, і альпіністський льодоруб.

— Яке нещастя, — зітхнула мати.

І в цю мить він побачив знайоме обличчя, що визирнуло з-поза могили молодого альпініста, наче людина ця чекала Жадана й подала йому непомітний знак.

— Почекай, мамо, — вражено сказав він, протискуючись між огорожами. На засніженому скромному пам'ятнику з сірого граніту був висічений невеличкий хрест і виднівся напис: «Професор В. К. Левкович. 1860–1927. Мир праху твоєму». З великого фаянсового фото, яке добре збереглося, в Жадана пильно вдивлявся Левкович. Він сумно підпер підборіддя рукою: сліди старості, хвороб і тяжких переживань виразно проступали на цьому обличчі. Фото, мабуть, зроблене було незадовго до смерті професора — такого Жадан ніде не бачив. Та й про саму могилу нічого не відав, тільки чув, що Левковича поховали на Байковому кладовищі, але ніхто не пам'ятав, де саме. Дивною здалася йому ця випадкова зустріч з Левковичем саме тепер, у ці дні, коли доторкнувся він до життя людини, яка невідь-чому стала йому близькою — ближчою, ніж багато хто з живих, сьогоднішних, тих, хто його оточував, хто штовхався навколо нього, ліктями прокладаючи собі дорогу — куди? До могили, що забута буде так само, як і ця, тільки набагато швидше?