…Жадан дійшов нарешті до самого берега річки. На днищах човнів, які лежали тут, покоїлись копиці сліпучо-білого снігу — немовби тимчасові пам'ятники зимовому супокою, що панував довкола. Сніг, який вистелив кригу на річці, був іншого кольору, ніж той, що вкривав землю. Під річковим снігом де-не-де проглядала крига, за нею вгадувались темні, жовтуваті, глинисто-пінні глибини води, що упокорилась тільки тимчасово, тільки у зовнішніх своїх виявах, а насправді неспинно, століттями несла й нестиме свою течію повз ці береги, не відаючи дрібних людських печалей. Зітхнувши, Жадан пішов до лікарні. З ніжністю і сумом подумав про Ліду, яка його там чекає. Як добре було б залишитися тут з нею назавжди, забути про Київ і все лихе, що його там спіткало. І ще подумав, що треба вже їхати додому.

І

А через три дні захворів Роман Поплавський.

Ішла одинадцята година ночі, й Ліда вже збиралася йти від Жадана: боялася залишати на ніч дочку саму. Але він не відпускав, просив ще трохи побути. Лежав, міцно пригорнувши її до себе, втративши відчуття їхньої окремішності, бо тепер усе було спільне — їхні тіла й душі, слова і думки. Ліда пошепки, на вухо, розповідала йому історію свого життя й одруження, коли у двері хтось неголосно, але рішуче постукав. Вони замовкли. Ліда полохливо притиснулась до нього, мовби шукаючи прихистку. Жадан вирішив не відповідати — може, хтось помилився номером? Але стук повторився, був довший і голосніший.

— Не пускай нікого сюди, — прошепотіла Ліда. — І не вмикай світла.

Вона пірнула під ковдру, як мишка, і йому стало смішно.

— Хто там? — спитав, ледве стримуючи сміх.

— Євгене Петровичу, це з лікарні. Відчиніть, будь ласка.

Він трохи прочинив двері. Побачив знайому ще з осені медсестру Марусю, яка працювала тепер у відділенні. Стояв, загорнувшись у жовте плюшеве покривало; уявив усю недоладність і дикість свого вигляду. Наче буддійський монах, подумав. Чортзна-що.

— Бадяк просить, щоб ви прийшли негайно. Захворів Поплавський.

— Що?! Поплавський?

— Так.

— Що з ним?

— Бадяк казав, щось незрозуміле. Просив вас прийти.

— Зараз прийду. А чому не подзвонили?

— Та у вас телефон не працює. — Маруся пом'ялася трохи й сказала: — А ще Бадяк просив передати, щоб Лідія Василівна теж прийшла. Там з переломами мужчину привезли, треба робити операцію, він сам не впорається…

— Добре, — буркнув Жадан, зачиняючи двері. Служба інформації в цьому містечку поставлена непогано. Підійшов до письмового стола, намацав у темряві телефон. Трубка лежала поруч. Ліда поклала, подумав він. Відчай охопив його. Поплавський… Телефон відключити можна. Смерть — ні. Невже це сказ? Невже такий короткий інкубаційний період? Сім днів. Все може бути, бо може бути все.

Коли він прибіг у відділення (Ліда мусила хоч на кілька хвилин заскочити додому), біля ліжка Поплавського вже стояли Огородник, Бадяк, завідуюча інфекційним відділенням і лікар-невропатолог. У палаті горіло світло, стривожені хворі не спали, розуміючи, що діється щось незвичне. Поплавський весь горів, температура сорок, він марив і стогнав.

— Неврологічний статус? — спитав Жадан.

Лікар-невропатолог стенула плечима:

— Болі в голові і ділянці носа. Більше нічого.

— Гідрофобії немає?

— Давали пити чай… начебто п'є.

— Негайно переводимо в ізолятор, — сказав Жадан. — Можливо, грип. А можливо…

— Що матері скажемо? — спитав Огородник.

— Що грип, — сказав Жадан, бажаючи сам повірити в це, та не повірив: болі в місці укусу не обіцяли нічого доброго. І почав проклинати себе за те, що не дав цьому хлопцю метафену. Але тоді препарату не вистачило б для Надії і Григора Моргунів.

Поплавського перевели в ізолятор інфекційного відділення, туди, де помер Чорнодуб. Літня жінка-санітарка, що приходила восени до Жадана і весь час злякано обмацувала тоді свою шию, була тепер у масці й гумових рукавичках. Підвела Поплавського до ліжка, дбайливо підгорнула подушки.

— Лягай, синочку, бідненький ти мій, де це на тебе взялося, ось так, ось так, обережно. Зараз я тобі чайку дам, з ложечки тебе напуватиму…

Але Поплавський відмовився, простогнав тільки, що голова болить, і заснув.

— Може, менінгіт? Як ускладнення від укусу? — висловив припущення Жадан.

— Менінгіальних знаків поки що нема, — сказала лікар-невропатолог. — Почекаємо до ранку.

У Жадана залишалося тільки чотири ампули метафену, і він гарячково вирішував: що робити? Якщо це сказ, то метафен не допоможе. Тобто не існувало ніякої теоретичної можливості. Але… Може, існує можливість позарозумова, ірраціональна? Якщо забрати ці ампули у Моргунів, вони отримають неповний курс… Це небезпечно. Всі холодні раціональні міркування були проти того, щоб дати Поплавському метафен. Однак Жадан, дивуючись собі, безглуздю свого вчинку, лаючи себе за це, наказав ввести дві ампули метафену Поплавському негайно. А дві вранці.

Спати влаштувався в ординаторській інфекційного відділення, але майже не спав, бо щогодини схоплювався, йшов у палату до Поплавського, який перебував у тяжкому забутті, з ординаторської кімнати добре було видно вікна операційної хірургічного відділення, які світилися цілу ніч. Там працювала Ліда. Хірургом вона стала випадково, під впливом свого колишнього чоловіка, що був набагато старший за неї й викладав хірургію в їхній групі. Цей самовпевнений серцеїд (чомусь Жадан уявляв його схожим на Бадяка) дуже швидко обкрутив наївну, романтичну студентку; але спалах її першого кохання минув так само швидко: коли почали до неї приходити жінки з усієї Львівщини й Підкарпаття, яких ошукав її чоловік, за ніч приємності наобіцявши бозна-чого, і жінки ці тепер вимагали від неї (сиділа з малою дочкою вдома, а чоловіка вічно не було) львівської прописки, аліментів, співчуття (вона їм співчувала, так само як і собі), повернення рожевих сподівань, сімейного затишку й втраченої дівочої цноти. Ліда перестала пускати до себе чоловіка, розлучилася з ним, замкнула кімнату, відокремилася, але як відокремитись, коли він продовжував жити поруч, у сусідній кімнаті. І тепер почалася нова мука: стали приходити не ті, з ким він був у минулому, а ті, хто мріяв піти з ним у майбутнє, претендентки на його сливові очі, на його масну усмішку, на його гроші (він безсоромно брав хабарі з хворих за те, що влаштовував їх до інститутської клініки), на його високе, огрядне тіло кабана-запліднювача. І ці претендентки, ці нові його жертви з того вічного і дедалі більшого племені самотніх жінок, знайомилися з Лідою. Вона намагалася знайти в їхніх очах крихту зніяковіння чи сорому перед нею. Та де там! Розміняти квартиру не вдавалося — чоловік не хотів, він усе ще сподівався, що Ліда заспокоїться, звикне до такого неміщанського, як казав, життя, повернеться до нього, бо час від часу, п'яний, він падав перед нею на коліна, каявся в гріхах, просив прощення й казав, що тільки її в цілому світі кохає; так проминуло чотири страшні роки, коли Ліда прокляла все, що є в чоловічому племені сильного й життєлюбного, і свою професію хірурга теж прокляла, бо їй здавалося, що майже всі її колеги-хірурги мазані одним миром з її чоловіком. Коли у Старій Митниці померла її тітка, залишивши у спадщину півбудиночка, Ліда, не вагаючись, переїхала сюди.

Тільки вчора вночі дізнався про це Жадан, і тепер, стоячи в затемненій ординаторській, дивлячись в освітлені вікна операційної, він думав про цю побиту, поламану життям ще молоду жінку, яка зараз рятує побитих, поламаних життям людей, і в ньому водночас зростали любов і тривога, — і тривога ця виникла не тільки від хвороби Поплавського, хоча і це важило, але зародилася, наче щемлива мелодія, ще раніше, непомітно, в якусь тепер втрачену мить: можливо, тоді, коли вперше подумав вів про несумісність свого особистого щастя з горем багатьох з тим горем, до якого впритул доторкнувся тут, у Старій Митниці. Або тоді, коли знову згадав він Олю, вивертаючи зі своєї душі все темне і зле, намагаючись виправдати й поглибити свою ненависть до Олі та того, хто забрав її від нього; бажаючи вирвати з душі все коріння своєї любові до неї, забути, що найбільшого щастя в житті — щастя першого і, можливо, останнього кохання — зазнав він з Олею. Все інше було щастям вторинним, тобто несправжнім, вигаданим, тимчасовим.