Він подумав, що його біль від згадок про Олю — як біль інваліда, який втратив ногу, але відчуває її як живу: і пальці болять, і примарні м'язи на литках. Це зветься — фантомні болі.

…Зимове небо тільки яснішало над Старою Митницею, навіть білосніжні халати, що були на тих, хто зібрався довкола Поплавського, здавалися зшитими з сірого павутиння.

Поплавський марив — і це була розірвана, випадкова безсистемна маячня лихоманки; за безладними, на позір, словами Поплавського проглядав певний зловісний сюжет, певна послідовна структура того, що, здавалося б, було позбавлене будь-якої логіки: у психіці хворого розігрувалась ситуація нападу і захисту. Нападу чорних демонів. Жадан знав, що саме таку програму нападів і вбивчих кошмарів несе з собою вірус сказу, який розмножується в мозкових клітинах.

— Лейтенант, лейтенант! — кричав Поплавський, схоплюючись з ліжка. Голову його підтримувала няня, що просиділа коло нього цілу ніч. — 3 гори б'ють духи!^[10] Чуєш? Алло, алло! Як мене зрозумів? Алло, прийом. Кулемет і два гранатомети! Чуєш, лейтенанте! Прикрий нас вогнем! Мій бе-те-ер загорівся. Духи, чорні, летять сюди… Лейтенант! Буде рукопашна! У, сволота… гади… тримайтеся, Серього, Серього… це не вовки, це духи! Лейтенант, негайно викликай вертольоти! Мамо… мамочко!

Він схопився руками за обличчя, намагаючись зірвати пов'язку, але няня розімкнула його руки й обережно поклала голову на подушку.

— Синочку… синочку, не можна так… страждалець ти мій рідний. За що тебе так? Лікарі, — повернула вона до тих, хто мовчки стояв у цій палаті, своє прикрите марлею обличчя — тільки очі блищали, — та зробіть же щось, рятуйте його, бачите, як хлопець мучиться…

Раптом Поплавський розплющив очі й осмислено глянув на них. Привиди тимчасово відступили від нього.

— Де я? — спитав. — Що зі мною? Де мати?

— Ти в лікарні, — відповіла завідуюча інфекційним відділенням Галина Федорівна. — Трошки застудився. Зробимо уколи, буде краще. Ти їсти хочеш?

— Хочу,

— А пити?

Гримаса болю пробігла по лицю Поплавського, так наче він хотів проковтнути щось, та не міг.

— Хочу.

Проте пити вже не міг: тільки-но поставили перед ним склянку чаю, як почалися корчі. Останні сумніви Жадана зникли, це був сказ, його блискавична форма. Незабаром почнуться паралічі, потім… Але ін'єкцію метафену він не відмінив, його покликали. У коридорі приймального відділення стояла незнайома дівчина років дев'ятнадцяти. Біляві брови, біляві вії, сині, немовби залиті весняною повінню, очі й рум'янці на всю щоку, як буває це в тендітних дівчат з ніжною шкірою.

II

Дівчина мовчала, зі страхом, як здалося Жаданові, не зводячи з нього очей.

— Ви до мене? — спитав він.

Вона кивнула й продовжувала мовчати. Здалася йому схожою на школярку сьомого класу. Чисте й злякане дитя, яке невідь за які гріхи викликали до директора школи. Тільки він її не викликав.

— Я вас слухаю, — сказав він і подумав, що зараз вигляд у нього як у професора Скидана, коли підійшов до нього на бульварі Шевченка.

— Це правда… що з Ромою… що сказився він?

— Хто вам сказав?

— Це правда?

— Ви ким йому доводитесь? — спитав Жадан, спохмурнівши.

— Мені сказали, що ви професор… що з Києва… і що все знаєте… Це небезпечна хвороба?

— Я вас питаю: ви хто? Його родичка? Чи хто?

— Я… я… ми любимо одно одного… збираємось одружитись…

— Тобто наречена? — так, наче сидів в якійсь бюрократичній установі, тупо допитувався Жадан, намагаючись відтягнути час, коли доведеться сказати правду.

— Я дуже за Рому хвилююсь. — Жаданові здалося, що іній встелив її очі, бо з волошкових вони стали світло-сірими. Хоча, можливо, вся справа була в сонці, яке знову почало свою сліпучу роботу над Старою Митницею.

— Становище дуже серйозне. Треба бути готовим до всього. — Він повернувся, щоб іти, щоб не дивитися більше у вічі цій чистій дівчині, але вона міцно схопила його за рукав халата.

— Стійте. Професоре, скажіть правду… тільки все. Я мушу знати… Може, треба якісь ліки? Я дістану, ви не думайте… В мене дядько в області, в облспоживспілці працює, він усе може. Торік матері дістав ліки дефіцитні… глівенол називаються.

Який же це дефіцит, подумав Жадан, вириваючи руку, але вперте дівча не відпускало його. Не породжуйте безпідставних надій — знову в його пам'яті спливли слова професора Сокол. На щастя, в коридорі нікого не було. Він зупинився.

— Він помре післязавтра. У нього сказ.

— Що? — скрикнула дівчина, й лице її стало гнівним, а очі почорніли. — Ви… ви… брешете! У вас самих сказ… Він абсолютно нормальний. Абсолютно! Розумієте це? Якщо хочете знати, вчора я була в нього, хоч мене не пускали. В мене подруга тут працює, я з нею домовилась. Він абсолютно нормальний. Як ви смієте вигадувати таке! Рома сміявся, жартував… ми… ми з ним… Як вам не соромно. Хіба можна бути таким жорстоким?

— Ну, чого ви мене мучите? Я хочу помилитися. Мрію. По-ми-литися. Вам ясно? Це той випадок, коли я хочу бути брехливим пророком… І коли так буде — плюньте мені межи очі, я витруся й буду щасливий, що помилився. Я не хочу відбирати у вас надію, але й не маю права брехати.

Рум'янці зникли з її обличчя, стояла приголомшена, все ще не вірячи йому.

— Як це так — післязавтра? Що? Труна? Могила? Так швидко? Післязавтра… Дозвольте мені з ним побачитись.

Правилами інфекційних відділень таке категорично заборонялось.

— Дозвольте, — наполягала дівчина. — Це дуже важливо.

Післязавтра, подумав він. Завтра він втратить свідомість.

— Дозволяю, — сказав Жадан, почувши, наче здаля, свій далекий і мертвий голос.

Вийшов на подвір'я в самому халаті, не відчуваючи морозу, не розуміючи ні зблисків снігу в заметах, що оточували інфекційне відділення, ні цвірінькання горобців, що зібралися біля старого лікарняного коня, запряженого у воза, на якому розвозили бідони з їжею, не думаючи ні про що — ні про які особисті чи службові справи, наче після спалаху наднової потрапив у страшну гравітаційну зону повної зупинки часу й всіх почуттів. Зону відчаю. Не знав, скільки хвилин минуло звідтоді, як розмовляв з білявою дівчиною, — може, й година? — а дівчина знову стала перед ним. Її важко було впізнати: в ній уже проглянули ті сірі вдовині риси, та набряклість обличчя від сліз і горя, що робить такими однаковими всіх тих жінок, і молодих, і старих, які, запнуті чорними хустками, йдуть повільно за труною. «Післязавтра», — подумав він.

— Ви сказали правду, професоре, — широко розплющивши очі, вона з жахом дивилася на Жадана, немовби на злого чаклуна. — Вибачте мені… Рому не можна впізнати… Він ненормальний… Він мене не впізнав, сказав, що я прийшла загризти його, кричав, де його автомат. Хотів у вікно вискочити. Ледве його поклали з ліжко…

Затулила руками лице, а коли забрала руки, вони були мокрі від сліз.

— Що робити, професоре? — спитала.

— Чекати. І молити бога, щоб я помилився…

— Я не про це… Що мені робити?

— Вам?

— Адже ми… ми вчора цілувалися з Ромою…

— Ти знаєш, який це стрес? — тихо, чітко й несподівано для себе вимовив він, боячись, щоб не почалася істерикам. — Ти мені хворих будеш убивати?! Як електрошок. Ти що наробила?

Пополотнівши, вона мовчки слухала його.

І раптом гострий сором пойняв Жадана. «Що я роблю? — подумав. — Хочу звалити на цю шмаркачку, — не таку, правда, вже чисту й невинну, як я, старий дурень, міг подумати, — хочу звалити на неї провину за смерть Поплавського? За те невідоме, що стоїть за цією смертю? за наше незнання і невміння?»

Він торкнувся пучками пальців її схололої щоки, зітер сльози. Дівчина навіть не ворухнулась,

— Вибач. Як тебе звуть?

— Лариса.

— Вибач, Ларисо. — Навіть не подумав у цю хвилину про Ларису Супрун, лише потім згадав, уже в поїзді. — Ти ні в чому не винна. Якщо треба буде, призначимо тобі щеплення. Ще є час.