До післязавтра, подумав. Вчора й позавчора вірус у його слині вже був. Доведеться їй призначати дванадцять щеплень. І ніяких випивок на поминках. І тільки коли дівчина повільно, старечими кроками перетинала двір, Жадан подумав: як могла вона цілуватися з Поплавським, адже замість носа була в нього пращоподібна пов'язка, й вона, торкаючись місця укусу своїм маленьким рожевим носиком, завдавала хлопцеві болю. А може, все було якось інакше? Жадана вже ніщо не дивувало в цьому світі.

III

Ні, неправда. Здивувала Діна Кротова, яка, тільки почула про захворювання Поплавського, одразу ж прикотила до Старої Митниці організовувати заходи. Що організовувати? Похорон за участю представника районної санітарно-епідеміологічної станції? Після Чорнодуба вони й самі знали, як це робиться.

Поплавський помирав. Жадан подзвонив в обласну санепідстанцію, попросив купити йому квиток до Києва — поїзд вирушав увечері. Сидів в ординаторській інфекційного відділення, робив останні виписки з історії хвороби. Крім нього, нікого в кімнаті не було.

Увійшли Кротова й Куля. Зранку вони їздили до Ставичан купувати фінський костюм чоловікові Кротової. Правда, щоб часу не гаяти, Кротова вирішила там перевірити, як проводять місцеві ветеринари щеплення собак проти сказу.

— Купили? — підняв голову з-над паперів Жадан.

— Де там, — мляво сказала Куля. — Розміру не було потрібного. Діна Михайлівна синові джинси купила і блузку собі румунську. Гарну, сріблясту.

Кротова швиденько накинула халат наопашки й сіла навпроти Жадана. А Куля, порившись у великій сумці (у неї все було велике — тіло, руки, каракулева шуба, сумка й задишка), дістала звідти папку фотокарток і поклала на стіл. Це були фотокартки, зроблені Афанасьєвим: люди, покусані в Івашківцях скаженою вовчицею.

— Це для статті, Євгене Петровичу? — спитала.

— Для монографії.

— Нас, грішних, не забудете?

— Ні, звичайно.

— Вони всі так кажуть, — сказала Кротова, недбало тасуючи знімки. — А потім забувають нас, практиків. Куди нам до великих учених. Візьміть Мідатова. Скільки разів обіцяв надрукувати разом зі мною статтю…

Жадан підсунув до себе фотокартки, став надписувати.

Але Кротова не дала: поклала на них руку. На її старіючих пальцях виблискувала дуже широка обручка, шлюбна, і тонесенький перстень з діамантом.

— Євгене Петровичу, перервіться на хвилинку. Є дуже серйозна розмова.

Він здивовано подивився на Кротову.

— Слухаю вас.

— Так от, — рішуче затарабанила пальцями по фотокартках Кротова. — Поплавський помирає не від сказу.

— А від чого? — наївно спитав Жадан.

— Євгене Петровичу, будемо відверті. Цей випадок сказу нікому не потрібний. Ні мені — в мене це вже буде четвертий за останні два роки, ні їй, — вона кивнула на Кулю, — ні вам.

— Нормально, — протягнув він.

— Це ненормально, але іншого виходу в нас немає.

— Але ми виділимо з його мозку вірус. Я не маю жодного сумніву в цьому. Що з вірусом робити?

Кротова насмішкувато, як на сільського дурника, подивилася на нього. Була неприємно пожвавлена, майже весела. Вона виразно і дзвінко карбувала кожне слово, наче читала лекцію санітаркам:

— Євгене Петровичу, ви давно вже не хлопчик. Якщо ви захочете, то ніколи ніякого вірусу не буде. Я пропоную провести цей випадок як гнійний менінгіт. Поранення, ускладнене інфекцією. Ви ж самі припускали таку можливість. Тим більше, що клінічна картина нетипова. Для сказу це дуже короткий інкубаційний період.

— Були коротші, — сказав він. — У статті Зіннекера з НДР описується…

— Зараз не час розводити теорії. Цей випадок показувати не можна. Поплавському однаково, який діагноз стоятиме на свідоцтві про смерть, І його родичам теж. А вам — не однаково.

— Мені?

— Так, Євгене Петровичу, вам.

Браво, Діно Михайлівно, подумав він. Ось ви яка. Ось що криється за вашим веселим цвіріньканням про Піцунду, за вашою загорілою шкірою й фарбованим волоссям, за вашим апломбом бога обласного значення.

— Насамперед цей випадок боляче вдарить по вас, Євгене Петровичу, і по вашій лабораторії. По вашому престижу керівника Республіканського центру боротьби зі сказом. Бо від самого початку й до кінця ви призначали лікування й відповідали за все. Ви. А не якийсь нещасний Бадяк. Тепер уже не можна буде списати провину на Бадяка. Чому помирає Поплавський, ви знаєте?

— Не знаю. Все, що в наших силах, було зроблено.

— Ось бачите. — Кротова підвелася й почала переможно міряти кроками ординаторську, притримуючи руками халат, щоб не впав з пліч. — Ми з вами нічого не знаємо. Так навіщо ж нам самим роздмухувати цю історію, кричати на всю республіку, що в нас померла людина, яку ми з вами лікували? І виявилися такими безсилими. В чому ж річ? Чи препарати нікуди не годяться, чи що?

— Не знаю, — вперто повторив Жадан. — Не думаю, що гамма-глобулін. Але треба перевірити. Треба обов'язково виділити вірус і вивчити.

— Євгене Петровичу, — пробасила Куля, — та пошліть ви все це під три чорти. Нащо вам цей сказ здався? Хай виставлять менінгіт — буде всім краще. І вам, і нам, і родичам Поплавського.

— Чому родичам? — спитав він.

— Та хвороба дуже вже неприємна, — пояснила вона. — На смерть теж треба мати щастя. Одне діло померти від чогось чистого, аристократичного. Від інфаркту. А друге — від цієї зарази.

Кротова різко зупинилася перед ним:

— Крім того, вже пішов матеріал у нашу обласну газету. Про те, що всіх покусаних врятовано. Там і вас називають. Хвалять.

— Хто дав? — підскочив він.

— Я. Хіба в цьому є щось погане?

Жадан сів і знову почав надписувати фотокартки. Побачив обличчя Поплавського: навіть спотворене укусом, воно було прекрасне у своїй молодій мужності її задумі. Темні очі Поплавського незмигно дивилися на Жадана. Він вірив мені, подумав Жадан. Адже я всім їм пообіцяв, що ніякого сказу не буде.

Перевернув фотокартку, щоб не бачити більше погляду Поплавського.

— Значить, так, — сказав неголосно. — Ніякої брехні, ніякої халтури не буде. Якщо вірус ми виділимо, — а це безперечно, — я одразу ж повідомляю в міністерство, і ми реєструємо цей випадок сказу, як завжди. Незалежно від того, хто винний. Нехай буде створено комісію, всесоюзну чи міжнародну, нехай приїздять Мідатов чи Шар'є, мені однаково. Вам ясно, Діно Михайлівно?

Вона нічого не відповіла.

— І не здумайте щось перекручувати в історії хвороби, підганяти її під якийсь інший діагноз. Я знаю, Діно Михайлівно, здібності ваших лікарів. Ось у мене в руках копія справжньої історії хвороби, — він ляснув долонею по столу, — і я зможу порівняти. Домовились?

Кротова скинула з себе халат, акуратно повісила його до шафи. Підійшла до холодильника, відкрила й зазирнула. На лице її впало світло електричної лампочки, що засвітилася всередині,— наче рожевий грим поклали.

— Ксеню Григорівно, ви подивіться тільки, що в них робиться. Замість того щоб тримати препарати, вони свинюшник тут розвели. І ковбаса, і сметана якась стара… яблука гнилі. Лікарі називаються. Штрафувати їх треба.

— При доброму харчуванні й невеликому штрафі можна прожити до ста років, Діно Михайлівно, — зітхнула Куля. — Кажу їм, кажу, а вони… Гірше за дітей у дитсадку. Так і живемо, так і мучимось.

Кротова різко хряпнула дверцятами холодильника.

— Ви даремно так думаєте, Євгене Петровичу. Що ви один герой, а навкруги вас самі окозамилювачі. Ви просто життя не знаєте. Робіть як хочете. Зрештою, цей випадок не на мені висить. Мені нічого не буде. Навіть догани. Але вам може бути погано. Вам захищати докторську дисертацію, не мені. Як друг ваш, хотіла попередити… Можуть бути анонімки. Ви ще Бадяка не знаєте… Він може звинуватити вас, що ви займалися тут не лікуванням хворих, а…

— Продовжуйте.

— Не треба продовжувати, Євгене Петровичу. Самі знаєте. Моє діло маленьке. Я вас попередила.