— Ми про життя, — похмуро сказав Жадан і пішов до вітальні. На екрані телевізора прилизаний красень у смокінгу цілувався у ванній кімнаті з голою блондинкою. Потім вона штовхнула красеня, й він під регіт глядачів полетів у ванну, зникнувши в шампуневій піні.

III

Вночі сталося те, чого він чекав. У комірку для гостей, де приготували йому постіль, прийшла Лариса у голубому махровому халаті з каптуром. Він не міг заснути — читав детективний роман Агати Крісті — знайшов на письмовому столі. Читав при світлі нічника, зробленого у вигляді шахтарської лампочки. На сталевій поверхні нічника виднівся вигравіюваний напис: «Дорогому Володимиру Михайловичу Супруну від будівельників Кривого Рога». Лариса мовчки взяла його за руку й, приклавши палець до вуст, повела до своєї спальні, де все було солодке й бажане — її обійми, поцілунки, краса її тіла й та радість, яку вони дарували одне одному; він давно не знав жіночої ласки, і тепер все це здалося йому чудовою, радісною, легкою грою — її тихий сміх і те, що час од часу рука її тяглася до радіоприймача й крутила ручку діапазонів, щоб знайти гарну музику, а потім Лариса курила, поклавши попільничку йому на груди й струшуючи туди попіл, а він лежав, боячись поворухнутись; потім вони сперечалися — хто з них більше хоче їсти, навіть прикладали вуха до теплих животів; його натюрморт, який дуже сподобався Ларисі, стояв на столику, де була розкладена її косметика; Лариса казала, що повісить його над своїм ліжком; ще вона казала, що їсти хочеться завдяки цьому натюрмортові, хлібові й печеній картоплі, й вона не повісить його над ліжком, бо інакше щоночі вставатиме і їстиме, дивлячись на нього; нарешті, після всіх цих розмов (говорили пошепки) і смішків, вона спустилася вниз, на кухню, й принесла звідти чорний хліб з темно-рожевими шматочками прикопченого й наперченого м'яса і червоні мариновані помідори; у перервах між любощами Лариса кілька разів підбігала до дзеркала, уважно вивчала своє лице й шию, шепотіла сміючись, що він геть сколов її своєю бородою, казала, що вона запросить його на Новий рік замість діда-мороза, мазала щоки якимось кремом з запахом троянди.

Жадан прокинувся дуже рано, коли сірий осінній світанок знехотя сходив над берегами Козинки. В нього страшенно боліла голова, наче з перепою, й було тоскно на серці. Лариса лежала горілиць, вона спала, як дитина, напіввідкривши свої солодкі вуста; у ранкових сутінках її тіло так беззахисно тепліло на блакитному простирадлі й була в ньому така досконалість життя, така томлива принадливість молодості, що йому ще гірше зробилося на душі. Він тихо вийшов із спальні, озираючись на всі боки (у кабінеті старого Супруна спали Жанна і Саша), перейшов навшпиньки до своєї кімнатки, швидко вдягнувся й спустився униз, щоб умитися. Поторгав двері ванної кімнати, але вони були зачинені. Через якусь мить двері розчинилися, і звідти вийшов Володя — похмурий, з набряклим блідим обличчям. «Почекай, не йди», — буркнув він, щільно зачинивши за собою двері. Жаданові здалося, що американець на майці теж спохмурнів. Зніяковівши, Жадан поплівся на кухню, де все — стіл, табуретки і буфет — було заставлене немитими тарілками і напівпорожніми пляшками. Без огиди не міг дивитися на ці залишки вчорашньої обжерливості, вдихати відразливі, кислі запахи вина, салатів і паштетів. Побачив, як з ванної кімнати тихо вислизнула Жанна; була в жовтих шортах й чорній сатиновій сорочці, тій самій, в якій ходила вчора ввечері, тільки не підперезаній червоним шнурком. Жаданові стало соромно, наче він підглядав. Відвернувся, щоб не бачити її, але Жанна, спокійнісінько потягуючись, увійшла до кухні. Ноги в неї були тонкі й бліді, як парості, що проростають навесні з картоплі.

— Б-р-р, — вона почала брязками пляшками, вишукуючи щось серед них. — Пити хочеться.

Знайшла недопиту пляшку пепсі-коли й кілька разів жадібно ковтнула. Коричнева рідина полилася по її підборіддю.

— Ху-х, — Жанна витерла краєм сорочки підборіддя. — Ну, добре, я не сплю, я грішниця, але ви, такий праведник, що ви тут робите?

— Голова болить.

Вона співчутливо усміхнулась.

— Так, справді, німб у вас зменшився й потьмянів.

— Нормально. Так йому й треба. — Він не зрозумів, чи вона знущається з нього, чи цілком серйозно говорить про німб.

— Стійте спокійно, — вона приклала долоню до його чола. Йому здалося, що він відчув поколювання маленьких гарячих голочок, як буває тоді, коли тіло заніміє. Дивно, але долоня Жанни швидко забирала біль з голови, як пилосос сміття з підлоги. Від Жанни тхнуло перегаром і тютюном, ненафарбовані очі втратили вечірню таємничість, лице її було білясто-лискуче, наче пластикова пробка від шампанського.

— Закінчилася ще одна ніч старіючих еротоманів, — зітхнула вона. — І це кляте почуття провини на похмілля. Ви святий, ви цього не знаєте. Похмілля — це завжди почуття провини. Тільки перед ким? І за що? Все болить…

— Перевірте жовчний міхур, — кинув він.

— Не будьте цинічним. Це вам не личить. Адже у вас біополе людини, до якої тягнуться всі стражденні й усі… самотні жінки. Я бачу, ви мені не вірите. Зрозумійте, що мене з Сашею ніщо, крім концертів, не зв'язує. Його цікавлять тільки чоловіки. Ви це розумієте? Адже ви лікар. Чи хто?

Він мовчав.

— Скажіть, Женю, ви все знаєте. Невже Володя правий — ми всі помремо й нічого від нас не залишиться?

Жадан мовчав.

— Я вас розумію. Ви мораліст. Ви мене засуджуєте… я… я вночі хотіла почитати щось, там є Чехов, я його дуже люблю. Я до шафи, а скло наглухо заліплене клейкою стрічкою. Щоб книжки, не дай боже, не запилилися. Що ви на мене так дивитесь? Не вірите? Це в кабінеті Володимира Михайловича.

— Будь ласка, передайте Ларисі, що я поїхав, бо мама зле почувається, — попросив він.

— Звідси ви втечете, але від себе не зможете. — Вона підняла другу руку — чи для того, щоб покласти її на голову для лікування, або щоб обійняти його, але він зробив нирок, як боксер, який уникає атаки суперника, й вийшов надвір. В холодному небі відчувалася близькість снігу, листя в саду вкривав соляний пил паморозі. Дача Супрунів стояла на крутому пригорку на березі річки Козинки, за якою починалися синюваті, щемливо-задумливі придніпровські луки. Світло нового дня принесло з собою біль спогадів і муки сумління. «Що я наробив? — подумав Жадан. — Навіщо? Адже я її не кохаю. Яка ганьба. Невже цей клятий кібернетик, який готує винищення всього, що є людського в людині, правий? Як тепер я дивитимусь їй в обличчя? Як піду в лабораторію? Що подумають її друзі? А вона? Що вона скаже чоловікові? Як просто все те, що відбулося між нами. Душа порожня. Душа порожня. Спрацювала примітивна біологічна програма. Оскар правий. Припустимо, я самотній, я прагнув жінки. Але що її примусило так вчинити? Звичайна цікавість? Спортивний інтерес колекціонерки? Бажання розваги? Що?»

Про можливість Ларисиного кохання він навіть не додумав.

На побілілому від ранкової паморозі вітровому склі «Жигулів» видряпав вказівним пальцем «good buy!». Палець замерз, аж зашпори зайшли.

Вийшов на шосе й зупинив першу ж машину — молоковоз, що йшов з Обухова на молочний завод. Водій, неголений дядько у тілогрійці, весь час потираючи татуйованою рукою сиву ранкову щетину, почав розповідати про свою дочку, яка працює в Києві програмістом в інституті кібернетики. Дядько казав — «кібурнетики».

І

Наприкінці листопада, за тиждень до того, як його офіційно затвердили на посаду керівника лабораторії особливо небезпечних хвороб, Нечаєв прийшов до Жадана. Той сидів у своїй комірці, розбираючи стос старих, пошарпаних історій хвороби. Це було все, що залишилося від тих, хто помер від сказу. Вибирав дані за тридцять років для епідеміологічного розділу своєї дисертації: локалізація укусу, строки інкубаційного періоду, які схеми лікування застосовано, яких помилок при цьому припущено. У випадкових збігах обставин, у розрізнених причинах, що привели до однакових наслідків, у всіх тих поодиноких смертях людей з різних кінців України в різні роки, у несхожих долях, віддалених одна від одної часом і простором, Жадан дошукувався глибших загальних закономірностей, хотів зрозуміти, де криється ота зона вразливості, ота найслабша, найбеззахисніша ланка в усьому прнчинно-наслідковому ланцюзі, що починається від зараження і призводить до смерті людини. Перекриття цієї зони вразливості могло різко зменшити кількість смертей від сказу.