— Звичайно. Як усе живе, люди теж підлягають біологічним законам. І в цьому плані немає різниці між горилою і, скажімо, Шопеном. Вся різниця між ними полягає в тому, що горила кричить на дереві, зазиваючи самицю, а Шопен грає на фортепіано. Ми зараз вивчаємо глибинні програми, якими користуються організми різних видів, і порівнюємо їх, — знаходимо вражаючі подібності. Не такі вони вже й примітивні.

— І цим ви хочете довести, що людина — така ж тварюка, як і інші?

Оскар спокійно посмоктав люльку, наче хотів показати, що його не обходять злостиві Жаданові закиди; Оскар звик до такої роздратованої реакції тих, хто був вихований на старих канонах й віруваннях віків минулих, на вченнях тих наївних просвітників, які проголосили людину вінцем природи, надавши їй рис ідеальних, майже божественних, відірвавши людину від матеріального субстрату.

Помовчавши, Оскар спокійно, наче маючи справу з нерозумною дитиною, сказав:

— Ми хочемо вивчити справжні можливості людини як складної біосоціальної машини для переробки інформації. Хочемо знати кількісні параметри людини — чого від неї можна чекати, а чого не треба. Вивчаємо роль генетичних програм у поведінці людини. Будьмо відверті — вісімнадцяте і особливо дев'ятнадцяте століття переоцінили людину, створили навколо неї багато брехливих міфів. Звідти й бере початок наша теорія про те, що методом виховання можна змінити людину, як мічурінське яблуко, дуже швидко зробити її доброю, благородною, чемною, чесною і так далі. А дзуськи! Бо під тонким шаром виховання нерідко в людини криється крокодил — тобто програми, про які я кажу. Ви, мабуть, чули про той недавній випадок, коли людина з двома вузами, яка провела ціле життя біля книжок, у колі інтелігентів, зарізала свого колегу й розчленувала його тіло так, що потім лише залишок ноги знайшли і не змогли точно ідентифікувати, чи він належав убитому,

— Чув. Це виродок. І виняток. Що він доводить?

— Він доводить те, що в людині нерідко сидить звір. Я не кажу — завжди, але — нерідко. І нам треба вивчати цього звіра, а не заплющувати на цей безперечний факт очі. Вивчаючи роль різних програм, ми зможемо моделювати поведінку людини, прогнозувати її можливі вчинки, злочини й подвиги.

— Хочете знайти гени чесності й злочинності? — всміхнувся Жадан, якого почав дратувати цей самовпевнений чоловік.

— А ви не смійтеся, це дуже важлива річ. Я певен, що невдовзі ми дізнаємось, від кого чого можна чекати. Цілком можливо, що є гени злочинності. Американські дослідження підтверджують цей факт. Людина сама про себе не знає, на що вона здатна. А ми хочемо знати. І будемо, настане час. А знаючи, скажімо, що перед нами злочинний тип, який може в потенції скоїти вбивство, ми зможемо і попередити це. Так що ми з вірою й надією дивимось у майбутнє.

— Це все науковоподібна маячня, не більше. Дурите ви державу, берете гроші на дослідження, обіцяєте золоті гори, а самі… — махнув рукою Жадан і, ставши на коліна, почав щипцями перевертати обгорілі головешки в каміні. Із сизого жевріння посипалися іскри, вихопилося кілька язичків молодого полум'я, на нього війнуло жаром, потім знову все заспокоїлося. Він докинув свіжих дров.

Оскар старанно вибив згорілий тютюн з люльки і заходився чистити чубук залізною шпилькою.

— Ви лікар і не вірите в існування біологічних програм? — спитав.

— Вірю. Але, крім тих, про які ви розповідали, людина має інші, вищі програми… А часто діє всупереч усяким програмам. Без цього не було б людства…

— Вищі, — став продувати люльку Оскар. — Я стежив за вами, ви мене зацікавили одразу. Бо ви не пили, я теж не вживаю алкоголю, і мене це зацікавило. Я хотів зрозуміти, в чому причина.

— Був випадок, після якого я зав'язав.

— Значить, ви герой наших днів. Про вас можна складати пісні і друкувати з вами інтерв'ю, — усміхнувся Оскар. — Дуже модно. Але не в цьому річ. Ось ви танцювали з цією… декламаторкою.

— Жанною, — підказав Жадан.

— Так, Жанною. Оригінальне створіння, цілком підпорядковане одній певній програмі. Я бачив, як ви пригортались до неї. Вам було приємно, чи не так?

— Припустимо.

— І ви в ту мить хотіли б з нею… тільки чесно?

— Хотів би.

— Ви її знали до цього? — спитав Оскар.

— Ні.

— І не закохані в неї?

— Ні.

— Значить, ні про які вищі матерії — про духовну спільність, святе кохання, сімейне щастя — мови не могло бути?

Жадан промовчав.

— Отже, спрацювала ваша примітивна статева програма, — холодно вів далі Оскар. — Ви тільки не подумайте, ради бога, що я вас за це засуджую…

«А яка програма штовхає тебе в обійми Ірини Мороз?» — подумав Жадан, але знову промовчав.

— Я нікого ніколи не засуджую. Я лише вивчаю об'єктивні факти. — Тепер Оскар дістав інший гатунок тютюну, із синьої пластикової торбинки, й знову почав натоптувати люльку. — Так от, що лежить в основі цих програм, які керують життям на землі? — лекторським тоном запитав він.

Жадан мовчав. З сусідньої кімнати долинали вибухи реготу.

— Прагнення щастя, — відповів Оскар на своє запитання. — Гедонізм — велике слово. Як ви думаєте, чому тепер люди кинулися у шалену гонитву за матеріальними благами, чому казяться, купуючи автомобілі, дачі, меблі, одяг, магнітофони, чому в світі стільки розлучень, стільки зрад, стільки алкоголіків?

— Не всі це роблять, — сказав Жадан.

— Переважна більшість! — пихкнув Оскар люлькою, міряючи кімнату з кутка в куток. — А якщо не роблять, то мріють робити! Тому що люди, майже все людство, зрозуміли нарешті, що всі смертні, що все минає назавжди, що загробного життя нема. В цьому Володя правий, хоч і примітивно він це викладає. І, зрозумівши це, тобто те, що і так давно було відоме, а у тварин взагалі проблеми смерті нема, люди стали люто, похапливо гнатися за щастям — дайте нам його, дайте сьогодні ж, зараз же, негайно. Тобто почали активно реалізувати свої біологічні програми. Яскравий приклад того — цей дім і його господарі.

— Ви взяли якусь маленьку частинку правди й видаєте її за повну істину! — Жадан не помітив, як підвищив голос. У скельцях Оскарових окулярів загорілися два маленькі вогнища — це в каміні зайнялися поліна, підкладені Жаданом. — Від ваших параноїчних теорій один крок до повного духовного знищення людини, до зведення її до рівня свині… Мовляв, дайте їй жерти, дайте доброго кабана — і вона одразу ж захрюкає від щастя.

— Не треба, лікарю, звинувачувати мене в тому, в чому я не винний. — Новий дим, що пихкав з Оскарової люльки, був смердючий і терпкий, наче від сигари. — Я розумію ваш гуманістичний пафос, ваше неприйняття цих простих істин. Ми тільки кричимо, що ми матеріалісти, а насправді вся наша освіта, наука і культура наскрізь просякнуті ідеалізмом. І тому більшість людей вважає, що подібність людини до тварини огидна. Мовляв, як же це? Ми літаємо в космос, ми володарі землі, а нам показують мавп і кажуть; це наші близькі родичі. Це образливо! Якщо людина не хоче уподібнюватись тваринам, не хоче нічого спільного мати з законами біології, будь ласка, є гарний вихід; передайте всю людську інформацію штучним апаратам, роботам, машині і самоліквідуйтеся як вид. Видайте декрет про самоліквідацію гомо сапіенс. А машина житиме вже за своїми законами.

— Маячня, — знизав плечима Жадан.

— Ні, шановний лікарю, не маячня, а світле майбутнє цивілізації! Вже тепер автоматизовані заводи не потребують людей… А щодо істини маленької чи великої — то це все можна виміряти, й дуже точно. Адже я нічого не вигадую. Я вчений. Я вивчаю факти, викладаю їх у цифрах, графіках і моделях. Як кібернетик, я повинен зрозуміти, як переробляє інформацію людина. Як біолог — що формує думки і вчинки людини, яка матеріальна сила примушує людину робити той чи той вибір… Я хочу знати правду, розумієте? Правду, а не солодке базікання.

— А програма совісті є серед ваших програм?

— Слухайте, мужчини, як вам не соромно, — вбігла до кімнати Лариса. — Жінки за вами скучили. Володя впився, спить, а ви тут… Майте совість. Там такий фільм… Трохи не вмерли від сміху… А ви все про смерть?