Почали говорити про загробне життя.
Хтось згадав книжку американця Раймонда Муді «Життя після життя», в якій описувалися враження тих, хто пережив клінічну смерть, а потім був реанімований: нібито людина, відходячи в інші світи, бачить якісь видіння, що можуть свідчити про існування загробного життя.
— Це все шкідлива, реакційна брехня, — сказав переконано Володя, — і ви це знаєте не гірше за мене. Ми всі проголошуємо себе матеріалістами, однак, щоб бути справжнім матеріалістом, треба мати не лише знання, а й мужність. Так, так, мужність, — обвів він усіх поглядом білого кроля, а разом з ним насмішкувато на гостей подивився американський актор з майки, в якого, на відміну від Володі, було темне волосся.
— Яку ж мужність треба, щоб сповідувати те, чого всіх дітей навчають у школі? — спитала Жанна.
— Матеріаліст мусить погодитися з певними фактами. А вони сумні. Після смерті нічого від нас не залишається. І оце м'ясо гниє, — він поляскав себе долонею по борцівському торсу, — й кістки зотлівають. Для того, щоб визнати це, потрібна мужність. А всі оці Муді сіють серед людей шкідливі ілюзії. Мовляв, усе попереду, ще нічого не пізно. А попереду — сира яма. Або піч крематорію. І все треба робити в свій час, нічого не залишати на потім. Бо буде пізно… От мексіканці — здавалося б, завзяті католики. Але більшість з них не вірять у загробне життя, я переконаний. Бо вони в основі своїй як були, так і залишились язичниками. В їхній народній середньовічній поезії «Нагуатль» є дивовижні вірші: життя минає, треба жити… Тільки раз приходимо на землю й тому повинні радіти й плекати квіти, бо попереду Царство Смерті… тільки на мить ми прийшли в цей світ. Це правда, що ми минаємо, це правда, що невдовзі покинемо квіти й пісні. Немає життя там, де чекає на нас смерть. Тільки на землі радощі наші… Ось чому вони так уміють радіти, так люблять карнавали. Тому що не вірять у загробне життя…
— Ні, я не згодна! — вознесла руки вгору Жанна. Тінь від її вузького тіла пробігла по стіні й зламалася на стелі. — Я не згодна, бо ми складаємось не лише з м'яса й кісток. Я знаю, що в людей є німби, є біополе, і в цьому запорука безсмертя людини. Біополе не може просто так умерти — і все. Матеріалізм, який ми сповідуємо сьогодні, формувався ще у вісімнадцятому столітті, коли не було справжньої науки. Ви б показали французьким енциклопедистам і матеріалістам того часу звичайний кольоровий телевізор — вони б не повірили в його існування. А в середні віки взагалі б оголосили це породженням біса. Але телевізор побудовано цілком на матеріальних законах.
— Не зрозумів, — відгукнувся раптом з кутка Оскар. — Щось дуже каламутно. Що ви хочете сказати?
— Вона хоче сказати, що Володя привіз відеомагнітофон і касети і зараз покаже нам потрясний американський фільм, — сказала Лариса.
— Я хочу сказати, що сьогоднішній рівень науки ще дуже примітивний і тому те, що сьогодні здається нам надприродним, — завтра також знайде матеріальне пояснення. Безсмертя біополя, наприклад.
— Ніякого безсмертя нема і не буде, — вперто, як хлопчик, котрий за будь-яку ціну хоче довести своє, повтори Володя. — Це все вигадки істеричних, слабких інтелігентів, які нічого в цьому світі не зробили, а відкладають усе на майбутнє.
— Володю, Володю, — занепокоїлась Валя, — не заводься. Постав краще фільм. Ми привезли два фільми — «Смертельне карате» і комедію «Троє в ліжку». Який подивимось?
— «Троє в ліжку»! — вигукнула Лариса, і всі її підтримали.
— Вам тут інтелігенти не подобаються, — несподівано для самого себе сказав Жадан, який дуже не любив устрявати в різні абстрактні дискусії. — Але саме інтелігенти зробили загробне життя реальністю, хочете ви цього чи ні.
— Поясніть.
— Жадан, кінчай ти з цими теоріями, — ніжно погладила його по голові Лариса. — Набридло.
— Дозвольте людині висловити свою думку, — розсудливо мовила Ірина Мороз.
— Ось ви тут розписували цілком матеріалістично, як гниє тіло людське, — сказав Жадан. — Але від людини залишаються речі, які ніколи не гниють. У Печерській лаврі лежать мощі. Перед тим, як люди йдуть у печери, їм по радіо читають лекцію про гниття, муміфікацію, брехню церковників І так далі.
— Правильно читають, — сказав Володя. — Тільки мало, бо все одно знаходяться ідіоти, які вірять в усю цю мурню.
— Правильно, — погодився Жадан. — Але потім я бачу в підземеллі висушену, коричневу долоню людини, яку звали Неетором-літописцем, й мені вже наплювати на всі науково-популярні лекції, бо я уявляю, як тримав він цими пальцями перо. І розумію, що людина не просто шматок м'яса, якщо вона змогла подолати десять століть. Значить, вона безсмертна. Мені здається, що дуже небезпечно казати людині весь час: ти помреш, ти помреш, і від тебе нічого не залишиться. Бо тоді людина починає жити одним днем, як тварина. А якщо людині сказати: ти помреш, але на цьому твоє існування не закінчується, бо існує совість, за якою оцінюватимуть твої вчинки, існує твоє діло, існує пам'ять про тебе, існує твоє слово, — і якщо це праведні діла й слова, вони залишаться коли не навічно, то надовго.
— Браво, браво, — іронічно заплескав у долоні Володя, кліпаючи білявими віями, — вам тільки проповіді читати, заспокоювати всіх стражденних і вмираючих.
— А ви коли-небудь бачили, як вмирає людина? — тихо спитав Жадан.
— Бог милував. Не хочу я на це дивитись…
— Володю, перестань! — майже істерично закричала Валя — товста, негарна, передчасно зів'яла жінка, порівняно з якою Лариса здавалася зовсім юною. — Тепер я розумію, чому ти не захотів взяти відпустку, коли моя мама помирала!
Вона заплакала й вибігла з кімнати. Володя похмуро подався за нею, б'ючи кулаком лівої руки у відкриту праву долоню.
Лариса теж підвелася. Була в довгому декольтованому вечірньому платті з червоного шовку. На тлі догораючого полум'я в каміні її плаття спалахнуло вогненно, й крізь цю червону барву чорно проглянула тінь її стрункого тіла.
— Я вас усіх прошу. Киньте це. Ми веселитися зібралися чи розмови про смерть вести…
— Може, якось заспокоїти Валю і Володю? — спитала Ірина.
— Не треба, — спокійно відповіла Лариса. — У них свої проблеми, вони самі розберуться.
До Жадана підійшов Оскар. Був маленький, зсутулений, складався, здавалося, весь з гострих кутів. На гострому носі висіли окуляри з товстими скельцями, в яких зменшувалось його й без того невеличке обличчя. Йому було років сорок, але мав вигляд старого, втомленого власною мудрістю професора, що випадково потрапив у товариство дошкільнят.
— Вибачте, ви хто? Історик? Філолог?
— Лікар, — відповів Жадан.
— Лікар? — здивувався Оскар, дістаючи з кишені піджака (він єдиний не скинув піджак) люльку, сірники й залізну табакерку, на якій був зображений якийсь поважний вусатий пан.
— Дивно, — почав натоптувати тютюном люльку Оскар. — Лікар… А міркуєте, як випускниця інституту шляхетних панночок… Хто-хто, а ви повинні знати, що в основі життя лежать біологічні закони, а не всякі гарні слова. Природа розвивалась без усяких слів, без усіх цих абстрактних, імлистих понять типу «совість», «добро», «зло» і досягла величезного розквіту й небаченої доцільності й різноманітності. А чому? А тому, що в основі розвитку кожного організму, кожного виду були три програми: забезпечення енергії — тобто харчова, продовження роду — тобто статева, забезпечення власної безпеки — тобто захисна, чи агресивна, як кому завгодно… Ці програми породили запеклу боротьбу за існування.
— І ви думаєте, що людина також живе тільки за цими вашими програмами?
— Безперечно. — Оскар нарешті запалив люльку, пахнувши на Жадана димом, що мав приємний медвяний запах.
Гостям уже набридли теоретичні дискусії, й вони подалися до вітальні, де Володя лаштував відеомагнітофонну приставку до телевізора, щоб показати не бачений на Козинці супербойовик «Троє в ліжку». Тільки Оскар та Жадан залишалися біля каміна.
— І ви хочете все багатство людства — всіх — убгати в прокрустове ложе отих трьох примітивних програм? — спитав Жадан.
