Вона одразу ж притиснулася до Жадана, поклавши голову йому на плече, й він відчув пухнастий доторк її темного волосся. Нормально, подумав він, відчуваючи, як заспокійливою солодкою млістю наливається його тіло.

Танцювали мовчки, насолоджуючись тихими обіймами, легкими доторками, темрявою й невідомістю. Розговорилися тільки після того, як замовкла музика.

— Я Жанна, — відрекомендувалася жінка. — А ви той знаменитий професор, що займається страшними хворобами? Мені Лариса розповіла.

— Я не професор. Звичайний кандидат. І не знаменитий.

— Будете обов'язково, — усміхнулася Жанна. — Я бачу.

— Як бачите?

— Бачу німб над вами.

— Чесно? — вражено спитав він.

— У вас надзвичайно сильне біополе. І німб яскравий, світиться зеленим і рожевим. Але світіння нетипове. Наче вам сто двадцять років. Не розумію чому. Ви часом не баптист?

— Чому? — здивувався Жадан.

— Не п'єте, не курите.

— Для цього треба обов'язково бути баптистом?

— Або кар'єристом, — сказала Жанна і розсміялася. — Не бійтеся, в цьому вас не звинувачую. У кар'єристів німб інший. Наче полум'я йде всередину і спалює їх. Інколи дивишся, а перед тобою залишки людини. Згарище. Людина ще жива, але вже мертва. Ага, здається, зрозуміла. Я весь час думала, чому мені так добре з вами. Ви з дев'ятнадцятого століття. Часом такий спектр як у вас, буває в старовинних книжках. У Толстого, Достоєвського… Ви однолюб?

— Це що, ознака дев'ятнадцятого століття? — спитав Жадан.

— Мене дуже цікавить ваше біополе. Я вперше зустріла людину, якій хотіла б сповідатись. У вас у роду не було священиків?

— Не знаю. Лікарі були. Льотчики, Бухгалтери. Селяни.

— Дивно, — сказала Жанна й поклала йому руки на плечі, й вони знову почали танцювати, тільки тепер розмовляли.

— А в інших ви теж німби бачите? — спитав він.

— Звичайно. Тільки не у всіх вони є. А у господаря нашого, Володимира Михайловича, чорне поле. Я навіть злякалася. Тільки Ларисі цього не кажіть. Хвилюватися буде.

— Як чорне?

— Колись було кольорове, світилося. А сьогодні чорне.

— Ви страшна жінка. Я вас боюсь, — Жадан майже серйозно відступився від неї, шкодуючи, що почалася ця недоладна розмова: незалежно від того, чи правду мовила ця жінка, чи містифікувала його, йому було жаль, що скінчилися їхні обійми й приємне нічогонедумання й нічогоневідання. Лариса почала вмовляти Сашу заграти на гітарі й вимкнула магнітофон. Саша був у білосніжному костюмі, чорній сорочці й білій краватці-метелику, тільки обличчя його було менш визначеного кольору — сіре, з набряками під очима, й волосся попелясте, сивіюче; на худорлявому його лиці, крім набряків, ще виразно проступали тверді жовна, а сірий погляд тьмянів з нудьги чи з утоми.

— Жанно, — нарешті коротко кинув Саша, вислухавши належну дозу вмовлянь усіх гостей, і Жадан здивувався раптовій покірливості цієї жінки, яка швидко стала за своїм партнером, поклавши йому на плече руку, й одразу ж на пальці в неї лазерним променем засвітився зелений камінець з персня. Полум'я, що палахкотіло в каміні, мерехтливим промінням вималювало жіночі обриси гітари, на яку вже лягли гарні, міцні Сашині руки. Він заграв старовинну музику, Жаданові здалося, що в кімнаті зазвучав клавесин.

— Тут Іра казала про три речі, які повинна зробити людина, — неголосно сказала Жанна. — І я згадала середньовічний кодекс Брантома. — Вираз її обличчя раптом змінився, вона заплющила очі, зосередилась і зовсім іншим, глибоким і таємничим голосом почала напівспівати-напівдекламувати:

— Гарна жінка повинна мати три речі білі: шкіру, зуби, руки…

— Шкіру, зуби, руки, — вторив їй Саша, повільно й урочисто граючи на гітарі, немовби вів партнерку в середньовічний танок, повний величі, поваги й церемонних поклонів.

— Три речі чорні, — продовжувала Жанна, — очі, брови, вії…

— Три речі червоні: губи, щоки, нігті…

— Три речі довгі: тіло, волосся, руки…

— Три речі короткі: зуби, язик, вуха…

— Три речі широкі: груди, чоло, брови…

— Три речі вузькі: вуста, талію, кістки.

Вони вдвох з Сашею заспівали старовинну зворушливу ладу про рицаря, який забрав із собою в далекі мандри серце своєї дами й під час котрогось з боїв загубив те серце, а потім, вдивляючись у обличчя порубаних ним ворогів, розшукував його на бойовищі… Жадан сидів у глибокому, дуже зручному шкіряному кріслі, поруч з ним втулилася Лариса, яка прошепотіла йому на вухо, що ревнує його і що більше не відпустить танцювати з цією чорно-білою претензійною німфоманкою, яка всім чоловікам каже одне й те ж — торочить про біополе, про яскравий німб, про близькість біополів, а сама думає про іншу близькість, признайся, Жаданчику, тобі теж таке вона казала? Але він мовчав, уражений таким швидким викриттям усіх недавніх таємниць, які, виявляється, й таємницями ні для кого не були; тепер його хвилювала близькість Ларисиного тіла, яке майже повністю відповідало середньовічному кодексу краси; гості, засмучені долею бідного рицаря, що ніяк не міг знайти серця своєї дами, яка, либонь, уже давно померла без цього важливого органа, заворушилися, запрагли знову поїсти й випити, знову потанцювати, попліткувати, порозважатися; до вітальні вже не пішли, а витягли з кутка журнальний столик, принесли й поставили на нього пляшки й наїдки; напівтемрява й нове коло вечерювання зблизили їх, наче відкрились якісь нові, приховані зв'язки поміж ними.

Спочатку розмова була розпорошена, роздерта на якісь клаптики; як сказав би старий Жаданів знайомий Боря Голуб, що працював поруч з їхнім інститутом, розмова була багатофункціональна й мультиканальна: Валя, дружина Володі, розповідала про Мехіко, як важко російській людині жити в тому величезному, задушеному смогом багатомільйонному місті-потворі, щось говорила про авітамінози, які виникають у тих, хто харчується бананами, потім про касети з повним записом усіх пісень Висоцького за сто доларів, як відмовляла вона Володю, щоб не купував, адже краще переписати в когось і не витрачати дарма грошей; Саша підсів до них і розповідав Ларисі, яка тримала теплу руку на плечі Жадана, що сам він з Вологодської області, працював в Омську, в театрі, там у нього був великий роман з жінкою головного режисера, також актрисою, хтось написав на них анонімку, й на засіданні профкому жінка та, красуня з красунь, вилила на Сашу страшний бруд, щоб відхреститися від гріха, звинуватила Сашу в гомосексуалізмі, але чоловік все одно не повірив, не вибачив, а вигнав її разом з Сашею, потім почалося життя гастролера по містах і містечках великої Русі з плакатом, на якому був зображений він в епізодичних ролях з кількох, нікому не відомих кінофільмів, а був він в Омську героєм-коханцем, і тепер виламався із амплуа, а характерні ролі він ніколи не любив грати, і от тепер Гамлета грати пізно, а короля Ліра — ще рано, от і доводиться виступати з концертними програмами; Валя чомусь почала розпитувати Жадана, чи він не чув про гіпнотизера з Керчі, який за одну годину зцілює алкоголіків; до Володі липла Жанна, й він розповідав, як торік у санаторії під Москвою піймав особливо небезпечного злочинця, не знаючи, що це саме той, кого розшукує вся міліція країни, а він просто чіплявся до їхньої медсестри, і Володя не витримав такої наруги й схопив його — поки приїхала міліція, минуло півгодини, й весь цей час довелося його тримати, — Володя обхопив шию Жанни м'язистою рукою й показав, як притискав він у «ключі» того бандюгу, що вже за ніж хапався; Володя скинув светр й залишився в майці з портретом якогось симпатичного бороданя; Жанна тикала пальцем у Володині груди й кричала радісно, що пізнала його, що це головний герой американського фільму «Конвой», Володя підтвердив, сказавши, що хлопець цей — популярний співак рок-н-ролів. Тільки Ірина з Оскаром мовчали, цілуючись у найтемнішому кутку кімнати. Невідь-якими шляхами в якусь мить усі ці розрізнені розмови, уривки слів, спогадів і думок раптом об'єдналися в одне спільне русло.