Нарешті всі усілися за стіл, Жадана всадовили поміж Ларисою та її батьком, Володимиром Михайловичем. Жадан подумав, що це, мабуть, місце Ларисиного чоловіка, але вона, наче одразу відгадавши його думки, сказала, що вперше вони разом сідають до столу в цьому домі й що від сьогодні започатковується нова родинна традиція: кожен тепер знатиме своє місце за цим столом.

Перше слово мовив Володимир Михайлович. Говорив задумливо, немовби на очах присутніх творив складну мозаїчну картину, старанно добираючи слова, як кольорову смальту, а інколи — коли слова не підходили до композиції — відкидаючи їх. Він вдивлявся в обличчя гостей, що примушувало їх слухати його промову уважно, не зводячи з господаря поглядів — і це надавало словам Володимира Михайловича якоїсь особливої ваги. Жадану спало на думку, що саме так поводиться господар на своїх нарадах, коли підлеглі вслухаються в кожне його слово, ще й записують дещо до своїх блокнотів.

— Дорогі наші гості, милі друзі, ми з Вірою Максимівною, — Ларисина мати на знак згоди похилила голову в новенькій сріблястій перуці; перука, зелене панбархатне плаття, біле мереживне жабо й рум'яне лице робили Віру Максимівну трохи схожою на вельможу в буклях з вісімнадцятого століття — в цьому було щось патріархальне і зворушливе, — раді від усього серця привітати вас у цей великий для кожного з нас день. Адже сьогодні кожен з нас повинен спитати самого себе: хто я? звідки я? що корисного я зробив для держави, для народу? куди я йду і чого я домагаюсь?

— Тату, — невдоволено зиркнула на нього Лариса, — це не збори й не програма «Час».

— А ти не перебивай батька, ти його шануй, — відгукнувся білий, неначе його колись кинули до ванни з перекисом водню, кремезняк у сірому светрі з грубої вовни, той, що вистрибував на ліжку.

Володимир Михайлович вдячно приклав руку до серця

— Спасибі, Володю, за підтримку. Як бачите, немає пророка у своєму отечестві.

— Продовжуйте, продовжуйте! — закричали гості. — Ларисо, як тобі не соромно! Ми вас слухаємо.

Жадан побачив, як Лариса гнівно стисла руками бильця крісла, в якому сиділа, аж пальці побіліли.

— Я дивлюсь на вас, дорогі мої молоді друзі, — продовжував Володимир Михайлович, — на ваші прекрасні лиця й мимоволі думаю про наше минуле, про своє життя, про те, ким ми були й ким стали, і серце моє сповнюється гордістю за нашу державу, за наш народ. Згадую, як підлітком прийшов я в подертій свитині працювати в колгосп. Було це до війни, колгосп бідний, всього двадцятеро коней. Мене конюхом поставили. А тоді приїздив часто до нас із району уповноважений, Кац Григорій Михайлович. Як зараз пам'ятаю, худий, у круглих окулярах, в шкірянці потертій, з великим портфелем з такої ж чорної шкіри. Він збирав колгоспників, і виголошував довгі промови, і весь час закликав до чогось — чи яйця здавати, чи на позику підписуватись, чи газети передплачувати, чи ще щось. І говорив він так красиво, так мудро і так незрозуміло, що я просто шаленів від бажання навчитись так виступати, як Григорій Михайлович. І що ви думаєте? Після тих зборів я йшов до своїх коней, робив руками отак, — одну руку Володимир Михайлович картинно заклав за вилогу піджака, другу, зігнувши під прямим кутом, завів за спину, — й звертався до них з промовою: «Товариші коні! На сьогоднішній міжнародний складний момент загостреної боротьби з лівим і з правим опортунізмом…», — а коні форкали, чекали, коли кину їм хоч трохи сіна, іржали, голодні, кресали нетерпляче копитами, а я молов щось несусвітне… Батько помер, я сиротою був… Потім ФЗУ, війна, потім гуртожитки, комуналки, переїзди з місця на місце, нелегкі часи. Пам'ятаєш, Віро?

Віра Максимівна журливо похитала головою, і всі співчутливо зітхнули.

— Але все добре, що добре кінчається, — широко усміхнувся Супрун. — І нехай нас ніхто, ніякі вороги не звинувачують у тому, що сьогодні хочемо красиво жити. Так, хочемо! Наш народ вистраждав красиве життя. Ми заслужили добробут, маємо на нього право. І вам, молодим, треба примножувати народні багатства, робити все для того, щоб держава розквітла й людям нашим легше з року в рік жилося. Адже ви наші спадкоємці. Із святом вас, дорогі друзі, здоров'я вам, щастя й успіхів!

Всі гаряче зааплодували. Лариса поклала Жаданові якийсь швейцарський салат з яблук, сливок, апельсинів, бананів, морожених полуниць й родзинок упереміш із сметаною.

— Історія з кіньми — це його хобі, — прошепотіла Лариса, — він завжди її розповідає. Набридло.

— Батько в тебе чудовий, — сказав Жадан. Вперше так зблизька бачив він людину, котра щось реально вирішує — не так, як директор їхнього інституту, який пише резолюції, але по-справжньому майже нічого вирішити не може. Жадану сподобалась спокійна впевненість цього чоловіка, його переконаність у тому, що він говорив, його вміння мислити історично, його почуття гумору й артистизм, з яким розповідав він і показував історію про коней; Жадан подумав, що ці люди, які реально щось вирішують, немовби зліплені з іншого тіста, ніж звичайні люди, з якими повсякденна доля зводить його, і що в людях волі, влади й рішення є незбагненний чар, завдяки чому всі їхні слова й вчинки набувають якогось особливого значення, сповнені вищого смислу.

Тут вихопилась чорноброва жінка, ще молода, але з рисами обличчя, що починають обм'якати під впливом буденних турбот і зловживання солодощами й виробами з тіста. Вона почала про те, що в давнину колись казала, що кожна людина повинна зробити три речі: посадити дерево, народити дитину й збудувати дім і що Володимир Михайлович з Вірою Максимівною ці три речі зробили… «То вже можна йти на пенсію?» — жартівливо спитав Володимир Михайлович, але та, що виступала, заперечливо замахала руками, так, що шампанське пролилося з її келиха. Ні в якому разі! Державі й людям ще потрібен талант Володимира Михайловича, його молода енергія, його сміливі плани перебудови й добудови міст-супутників; повинна нарешті здійснитися його мрія — зведення космічного монумента заввишки в триста метрів у вигляді жінки-матері, з долоні якої злітає ракета, монумента, над проектом якого натхненно працюють зараз архітектори п'ятої експериментальної майстерні, бо Печерська лавра, Софійський собор і Андріївська церква — це прекрасно, але це все знаки не нашого часу, а думка Володимира Михайловича працює над тим, як гідно втілити грандіозний розмах саме наших звершень, як вивищитись над творіннями наших предків; це повинна бути в рості з нержавіючої сталі, уособлення доброти, народності й материнства, яка посилає своїх синів у космос, а біля ніг її стоятимуть мармурові постаті Ломоносова, Кибальчича, Ціолковського, Корольова, всіх тих, хто причетний до виходу людства у зоряні простори. Жадан здогадався, що виступає та сама Ірина Мороз, про яку йому стільки розповідала Лариса. Ірина працювала під керівництвом Супруна, її піднесення було цілком зрозуміле Жаданові, але жінка ця йому зовсім не сподобалась.

II

Після святкової вечері Ларисині батьки поїхали до Києва, — завтра вранці батькові треба було йти на трибуну для гостей, — а ті, хто залишився, перейшли до кімнати з каміном; чоловіки з дозволу дам скинули піджаки, білявий кремезняк Володя став на коліна й почав розпалювати камін: червоні заграви раз по раз спалахували на його обличчі, а світло-голубі очі альбіноса наливалися вогняною барвою й повнилися сльозами. Лариса ввімкнула японський магнітофон — невеличке диво техніки, яке відсвічувало хромованими поверхнями, — й ніжна пісня, що її співав високим, приємним і трохи вібруючим голосом чоловік, полилася з двох репродукторів; «Хуліо Іглезіс, Хуліо Іглезіс», — радісно закричали гості й пішли до танцю. Червоні й зелені вогники на панелі магнітофона вистрибували в такт музики. Жадана запросила невисока вузькогруда жінка у червоних черевичках без підборів, схожих на балетні, білих штанях — чомусь широких і коротких — й чорній сатиновій сорочці навипуск, перехопленій товстим червоним шнурком, як носили колись російські підмайстри; тільки круглого картуза з дашком їй бракувало. Все в ній було вузьке — і бліде лице, і світлі очі з чорними, олівцем підведеними віями, і майже дитячі, ненафарбовані губи, й тонка шия підлітка.