Нечаєв стрімко, не стукаючи, увійшов до кабінету — навіть двері не зарипіли, не зачепилися за лінолеум, хоча Кучерявий так з ними нічого й не зробив. Ледве Жадан розгублено надів окуляри й підвівся, струшуючи пил з рук, як опинився в міцних обіймах Нечаєва, який його розцілував; вони цокнулись окулярами, наче чарками.
Від Нечаєва йшов густий, приємний запах дезодоранту чи одеколону, хто його знає. Він майже не змінився зі студентських років: присадкуватий, широкий в плечах, з міцною шиєю, наче займався боротьбою, а не стріляв з дрібнокаліберної гвинтівки в тирі; звичайно, роки наклали свій відбиток: як продовження високого чола з'явилися залисини, що двома заплавами просунулися в глиб голови, залишивши посередині острівець чорного волосся; колись волосся стирчало густим щільним йоржиком, тепер в'ялою травичкою полягло, ставши частиною елегантної зачіски з проділом; під темно-голубими, дуже гарними очима (смаглявий брюнет-їжачок з голубими очима — це поєднання колись полонило вразливі серця дівчат-однокурсниць) залягли зморшки втоми, колись припухлі по-дитячому губи були стулені в суху, строгу лінію. Але все це були порівняно дрібні домальовки невпинного часу, який з багатьма їхніми однокурсниками набагато безжалісніше вчинив, і вони, ці здобутки зрілості, мало що змінювали в загальному — моложавому й енергійному — вигляді Нечаєва, так, наче він ці роки, немовби якийсь біологічний об'єкт, зберігався в надійному консерванті, що різко пригальмував процеси старіння. Більше того, Жадану здалося, що Нечаєв, незважаючи на все, навіть помолодшав з того часу, як востаннє бачилися. Жадан тоді, не кваплячись, помалу робив кандидатську дисертацію, бо не любив нікуди поспішати. Нечаєв же на той час закінчував докторську дисертацію, одночасно очолюючи важливий відділ у міністерстві; у ті роки Жадан бачив Нечаєва лише вряди-годи, випадково, бо, коли Нечаєв з інспекційною метою приходив до їхнього інституту, тут його зустрічали не такі сіряки, як Жадан, що не мав ніяких відповідальних функцій, а члени керівництва на чолі з тюхтійкуватим Біланом, який весь час щось невизначене мугикав, йдучи слідом за Нечаєвим; той, поважно-зосереджений, гладкий (з часів медичного інституту він стрімко набрав у вазі) і суворий, метким своїм оком помічав недоробки, про що одразу ж неголосно і безсторонньо казав, нічого не приховуючи, холодною і чемною своєю логікою та іронічними зауваженнями виводячи інститутське начальство із звичного стану сонливої, миролюбної рівноваги, трохи навіть лякаючи керівництво, правда, ненадовго. Але навіть і в ті роки, в тих своїх чинах, зустрічаючись із Жаданом, Нечаєв скидав з себе маску офіційності й по-дружньому, так, щоб ніхто не помітив, підморгував йому — мовляв, знай наших. Потім Нечаєв подався за кордон, і довго про нього не було чути.
— Женю, старий, скільки літ, скільки зим! — Нечаєв плескав Жадана по плечу, а той не міг відповісти тим самим дружнім жестом, бо Нечаєв був шикарно вдягнений (як справжній джентльмен, подумав Жадан) — у темно-синій яхтклубівський піджак з золотими ґудзиками, синьо-біло-червону краватку й сірі, в стрілку випрасувані штани, і Жадан побоявся доторкнутися до розкішної уніформи Людини-Що-Процвітає своїми запилюженими руками, посірілими від перебирання історій хвороби.
— Альошо, привіт! Що з тобою? Слухай, а ти помолодшав! Їй-богу! Як тобі вдалося?
— Ілюзія довгої розлуки плюс сувора дієта, — засміявся Нечаєв. Він носив окуляри в блискучій металевій оправі з трохи притемненими великими скельцями, від чого його ясно-голубі очі здавалися ще яснішими, майже білими на тлі засмаглої шкіри. Він схожий на голлівудського актора, подумав Жадан. Жінки повинні від нього шаліти.
— Знаєш, що сказала Майя Плісецька, коли якась журналістка спитала її про секрет фігури? — продовжував Нечаєв. — «Сижу все время не жрамши», — відповіла вона. Так само і я. Просто схуд на п'ятнадцять кілограмів. Старий, інакше не можна на цьому дикому Заході. Там дуже не поважають всяких кнурів-товстунів типу вашого Браги. Я чув, що в тебе з ним стосунки були не дуже?
— По-різному. Від тихої ненависті до палкої, смертельної любові. Був час, коли він хотів прикрити мої дослідження. Довелося битися,
— Як це? Він що, сказився?
— А ось так. Вирішив, що сказ не перспективний. Хотів віддати в Одесу, в інститут вірусології. А нас усіх перевести на туляремію. Уявляєш?
— Ідіот, — похитав головою Нечаєв. — На Заході зараз виявляють величезний інтерес до сказу у зв'язку зі спалахом серед лисиць. Ти, звичайно, знаєш Атанасіу, Копровського, Новака?
— Звичайно. Роботи знаю їхні. Титани.
— Я з ними зустрічався, розмовляв. Вони вважають сказ однією з найперспективніших моделей взаємодії вірусу з організмом взагалі. Цього Брагу давно треба було гнати. Повний невіглас епохи заочної освіти й неграмотних керівників. Я прочитав твої статті, Женю.
— Коли встиг?
— Женевський стиль, — задоволено посміхнувся Нечаєв. — Там інакше не можна. Пішов до бібліотеки й системно все проробив. Мені дуже сподобались ваші дослідження з Гаркушею. По-моєму, це дуже перспективно, особливо роботи з імуностимуляторів. Я буду всіма силами підтримувати й допомагати вам.
— Спасибі, Альошо, — розчулено сказав Жадан.
— Думаю, що треба негайно організувати твою поїздку у ВООЗ, на засідання комітету експертів по сказу. Було б добре, якби ти зробив ґрунтовну доповідь про ваші дослідження. Я поставлю питання в міністерстві. Розумієш, старий, все нещастя полягає в тому, що ми не вміємо себе рекламувати. Там якийсь зачуханий магістр зробить манюсіньке дослідження — і вже крик на весь світ. А тут такі фундаментальні роботи — і мовчимо. Бо ми скромні!
— Ти перебільшуєш. Не так уже багато й зроблено, — мовив Жадан, хоча й не зовсім переконано, бо слова Нечаєва по-справжньому зворушили й схвилювали його; ніхто досі — в тому числі й професор Мідатов — не казав йому нічого подібного.
— Кинь, старий, цю скромність. Особливий інтерес у Європі виявляють до єнотовидних собак. А тут, бач, ти ціле дослідження провів — і мовчиш.
Разом з лисицями були втягнені в епізоотію сказу й відлюдкуваті пухнасті звірі — єнотовидні собаки, ще до війни завезені на Україну з Далекого Сходу; їхню густу темно-коричневу шерсть дуже цінували мисливці; вже було кілька випадків захворювання людей на сказ від єнотовидних собак, і Жадан, діставши з величезними труднощами трьох спокійних звіряток, провів експеримент: вводив їм вірус сказу і вивчав перебіг хвороби. Саме це його дослідження мав на увазі Нечаєв.
— Кави хочеш? — спитав Жадан.
— Зроби.
Жадан налив воду в склянки, занурив в одну з них електрокип'ятильник; Нечаєв розповідав про роботу в Женеві. Він був співробітником епідеміологічного відділу (за воозівською термінологією, це називалося «медичний офіцер») й працював у програмі «Повільні і латентні[5] інфекції»: йому часто доводилося виїздити в райони Екваторіальної Африки, де проводилося вивчення нового енцефаліту, спричиненого невідомим вірусом; довелось також побувати у високогірних районах Нової Гвінеї, там, де серед племен, що перебувають ще на первісній стадії розвитку, в часах кам'яного віку, гніздилася така страшна й погано вивчена хвороба, як куру. Інтенсивне вірусологічне вивчення цих інфекцій вели американці з так званого Сі-Ді-Сі — центру по боротьбі з заразними хворобами. Нечаєв неодноразово відвідував цей центр, у складі якого був також відділ по боротьбі зі сказом. З керівником цього відділу доктором Вінклером Нечаєв був добре знайомий — показав Жаданові візитну картку, підписану Вінклером.
Жадан прочитав уважно візитку й повернув Нечаєву. Він добре знав роботи Вінклера, та не думав про нього як про конкретну людину з конкретною адресою. Все це було безмежно далеке від нього — Африка, Гвінея, штат Джорджія. Він слухав розповідь Нечаєва, стежачи за народженням на закрученій поверхні кип'ятильника спочатку маленьких, завбільшки із шпилькову головку, бульбок, які, розростаючись, ставали схожими на перлини, грона яких срібно виблискували в склянці й нарешті проривалися вгору, дірявлячи поверхню води. Потім він всипав до окропу чайну ложку коричневого порошку, який підплив одразу чорно, пустив у глиб склянки тонкі жовті корінці. Й одразу в кімнаті гостро запахло кавою. Жадан подав склянку Нечаєву. Той понюхав, скривився:
