— Що за отрута?

— Одеська розчинна кава, — неначе виправдовуючись, показав бляшанку Жадан.

— Ну й гидота, — відсьорбнув Нечаєв. — Нічого. Я тобі принесу справжню бразильську. Я тобі дещо привіз, сьогодні не захопив…

— Навіщо це…

— Облиш, старий. Ми тепер повинні бути разом. Я сподіваюся на твого підтримку. Розумієш, я хочу вивести лабораторію на високий міжнародний рівень. В мене є різні плани, хочу з тобою порадитись. Зокрема почати на субклітинному рівні серйозне вивчення взаємодії вірусу сказу з організмом, враховуючи імунні механізми. Я думаю, що сказу треба приділити набагато більше уваги, ніж тепер. Зміцнити твою групу.

— Я не проти.

— Ну, бачиш. Як у тебе з монографією?

— Поки ніяк. Дай хоч дисертацію написати.

— Треба одночасно це робити. — Нечаєв рішуче відставив склянку з кавою.

— Часу не вистачає.

— Старий, — підвівся Нечаєв і знову обійняв Жадана, — треба вчитися в них… В наших суперників. Знаєш, як вони працюють? Хвилини даремно не витрачають. Коли я приїздив до Стокгольма, мене зустрічав директор інституту професор Бьорнсон. Від аеропорту до готелю ми вели з ним ділову розмову і вирішували всі справи. У нього в «мерседесі» магнітофон, він все записував, щоб нічого не забути. Потім віддавав запис секретарці. Жодного зайвого слова, ніякої слинявої лірики про погоду і таке інше. Діло, діло й ще раз діло. А в нас сидить наша споконвічна слов'янська лінькуватість і розхлябаність, яку треба розпеченим залізом випалювати. Ми тільки стогнемо, скаржимось на об'єктивні обставини. Вибач, але ваш інститут видався мені дуже провінційним.

— Обставини, — усміхнувся Жадан. — А ти знаєш, що в мене й досі нема мінусового холодильника? Нема де зберігати рідкісні штами вірусів. А в нас дуже цікава колекція, до речі. Я побираюся, благаю в імунологів, а вони бояться сказу, не хочуть брати… А скільки разів світло вимикали й холодильник той плакав отакими сльозами… Й віруси гинули. Унікальні штами! А миші! А!… — він махнув рукою.

— Ти не хвилюйся, ми все поставимо на свої місця. — Нечаєв поглянув заклопотано на електронний годинник з комп'ютером. — Вибач, старий, я до Лук'янова. Дуже радий, що буду з тобою працювати. До речі, як твоя дружина? Пам'ятаєш, ми знайомилися в театрі? Діти є?

— Нема в мене дружини, — глухо сказав Жадан. — І дітей теж. Я перспективний молодий холостяк з сивіючою бородою й виразкою шлунка.

— Вибач, старий, я не знав.

— Нічого. Все нормально. Я б тобі сам сказав. А в тебе як?

— Двоє дітей. Дівчатка. Шкода, звичайно, що нема сина — фамілія Нечаєвих гине, але що вдієш? Ну, я побіг. Тримайся, старий.

Так само стрімко, як увійшов, Нечаєв вискочив з Жаданової кімнатки, залишивши по собі незнайомий запах, наче в це тісне казенне приміщення, пропахле старими паперами, хтось впустив струмінь свіжого, але чужого повітря, настояного на екзотичних квітах — може, з Африки чи Індонезії?

Жадан зрозумів, що це запах нового життя, яке віднині починається в лабораторії. Вилив каву, яку не допив Нечаєв, у рукомийник. Білий фаянс став коричневий, потім швидко пожовтів і знебарвився під струменем холодної води.

II

Через годину після розмови з Нечаєвим він пішов у віварій заражати лисиць сказом. Спочатку вони довго сперечалися з Гаркушею, як побудувати експеримент, який штам вводити тваринам і куди — в задню лапу, в ніс (цей спосіб вважався найефективнішим) чи в жуйні м'язи голови. Нарешті погодились на тому, що двох лисиць заразять штамом «Лужкова», з яким переважно працювала Гаркуша, а трьох — новим, щойно виділеним штамом вірусу сказу — «Чорнодуб». У середовищі рабіологів віддавна склалася традиція — називати штами вірусів прізвищами їхніх жертв, людей, з мозку яких було виділено збудника. Холодильник, де зберігалися віруси, інколи нагадував Жадану мініатюрне кладовище — притулок людей давно померлих, давно забутих, від яких залишилися тільки прізвища і… те, що спричинило їхню смерть. Здебільшого це були невідомі прізвища, які ні в кого не викликали ніяких асоціацій — звичайні абстрактні шифри, знеособлена мова вірусологів.

Траплялися й винятки, коли назва штаму породжувала в душах людей, що працювали в лабораторії, болючі спогади, примушувала холонути серце від доторку до людського нещастя. Тримаючи в руках пробірку з написом «штам Лужкова», Жадан завжди згадував дивовижну історію, яка трапилася зовсім недавно — рік тому. Сталося це в серпні, серед білого дня, коли сяяло сліпуче сонце, а діти галасували на вулиці з особливим завзяттям, бо кінчалися шкільні канікули. В одну з квартир на четвертому поверсі дому, що стояв у центрі Ворошиловграда, через балконні двері влетіла летюча миша, що саме по собі було незвичайно, бо, як відомо, кажани — істоти нічні, вилітають полювати на комах лише надвечір, після заходу сонця. Господар дому — прізвище його Лужков — спіймав кажана у півлітрову банку й вирішив показати його дітям, які пішли в кіно. Повернулися діти, й чотирнадцятилітня Неллі Лужкова — дівчина нестримна, рішуча і дуже самостійна, з тих, що їх називають важкими дітьми (згодом Жадан дізнався, що в школі її вважали за одну з небезпечних заводіяк всіляких порушень дисципліни й дочекатися не могли, коли скінчить вона восьмий клас), вирішила помацати неприємне, буро-коричневе створіння із зморшкуватою зловісною мордою упиря. І одразу ж зойкнула від болю і страху, бо летюча миша мертвою хваткою вчепилася у кінчик вказівного пальця правої руки. Власне кажучи, першим хотів узяти до рук кажана молодший брат Неллі Павлик, але вона відштовхнула його, бо звикла завжди в усьому верховодити: ніхто тоді й гадки не мав, що Неллі відвела страшну небезпеку від свого брата, прийнявши смерть на себе.

Неллі бігала по кімнаті, трусила рукою, на якій огидною торбинкою, склавши перетинчасті крила, висіла летюча миша. Нарешті столовим ножем розчепили гострі зуби кажана й викинули його на вулицю. До лікаря не звернулися, бо й гадки не мали про небезпеку — лише йодом залили ранку на пальці. Треба сказати, що якби і звернулися до лікаря — навряд чи хто призначив би курс антирабічної вакцинації. Навіть Гаркуша і Жадан, навіть сам Мідатов, либонь, не зробили б цього, бо досі таких випадків у країні не траплялося. Звичайно, і Мідатов, і Гаркуша, і Жадан знали про те, що летючі миші-вампіри в Латинській Америці, які вночі нападають на худобу і людей, можуть передавати сказ; але то був інший континент, інші — кровожерні — летючі миші, яких у наших краях немає, та й вірус трохи відрізнявся від класичних європейських вірусів.

Через тридцять днів Неллі Лужкова занедужала, й на третій день хвороби, коли у лікарів виникли перші страшні підозри, до Ворошиловграда негайно викликали Жадана. Ніколи не забуде сповнених жахом очей дівчини, яка весь час відбивалася руками від якихось чорних летючих демонів, що налітали на неї, й кричала, щоб забрали двері палати, бо то не двері, а лице Сірого, який прийшов, щоб убити її й потягти з собою в підвали, де чекає його Мара; згодом Жадан випадково дізнався, що Марою звали вчительку, яка ненавиділа й переслідувала Лужкову.

Гідрофобія не була яскраво виражена, як у випадках типових, і прижиттєвий діагноз поставили із знаком запитання, думаючи, що, можливо, мав місце грипозний енцефаліт; ніхто, в тому числі й сам Жадан, не вірив, що в усьому винна летюча миша; однак ніякі інші тварини — ні собаки, ні лисиці — Лужкову не кусали; Жадан устиг поговорити з нещасною дівчиною, коли тимчасово відпускали її жахливі привиди. Тільки виділення вірусу сказу, що тривало досить довго, бо збудник цей відрізнявся від звичайних, відомих досі вірусів, остаточно підтвердило діагноз. Хоча й залишилося кілька принципових й досі не розв'язаних питань: звідки взявся вірус сказу в летючої миші? Від випадкового зараження — скажімо, від куниці чи хворої лисиці, чи він постійно передається серед летючих мишей, які живуть колоніями? В якій мірі серйозна загроза укусів летючих мишей для людини? Може, те, що сталося, — винятковий, рідкісний, абсолютно нетиповий випадок? Чи треба бити на сполох, переробляти інструкції, привертати увагу лікарів і населення до кажанових укусів? І чи може цей вірус спричинити захворювання хижаків, скажімо, лисиць? Відповідь на ці питання відкривала нову сторінку в епідеміології сказу.