Тільки експерименти — важкі й небезпечні — могли щось пояснити: ось чому вони сьогодні йшли на зараження лисиці штамом «Лужкова».

Але Жадан знав і те, що наукові проблеми значно легше вирішити, ніж знайти відповідь на побачене у домі Лужкових. Не міг забути вичищеної, сяючої чистотою й достатком квартири Лужкових, де побував у перший же день по приїзді, коли Неллі ще була жива; найбільше його вразило те, що маленький Павлик мав окрему кімнату, забиту іграшками — електромобілями, космічними візками, клеєними моделями літаків, а Неллі, крім тапчана у прохідній кімнаті, де завжди працював телевізор, не мала нічого; ще він звернув увагу на те, що у вітальні висів великий кольоровий фотопортрет Павлика в золоченій багетній рамі — фотокартки ж Неллі, бодай невеличкої, він ніде не побачив. З розмови довідався, що Неллі — дитина від материного першого шлюбу; батьки мріяли віддати її в спортивний інтернат, у групу підготовки майстрів спорту з волейболу. Через три дні вона звільнила їх від цих турбот…

Вирішили працювати втрьох — Гаркуша, Жадан і Кучерявий. Мальована почала за давньою звичкою кричати, щоб звернули увагу на те, як чисто прибрано віварій, бо вона, Варвара Іванівна, в усьому любить чистоту і порядок (на це Гаркуша одразу ж вигребла сміття з-під стелажів, на яких стояли високі скляні банки з зараженими мишами). Проте Мальовану це не дуже збило з високої гігієнічної ноти, вона продовжувала торохкотіти далі, нагадуючи лікарям, щоб при розподілі премій (вона чула від препараторки з мікробіологічного відділу, що незабаром ділитимуть гроші) не забули її, Варвари Іванівни, заслуг перед лабораторією. Стояла в гумових чоботях, що здавалися особливо великими на її тонких ногах, у чорному халаті, запнута білою хусткою, й безперервно сипала словами; Жадан подумав, що все, що тут відбувається, для неї — галасливої, битої життям і чоловіком сільської жінки — протиприродне, відштовхуюче, незрозуміле і має одну лише назву: позбавлене здорового глузду знущання з гарних, добре вгодованих тварин (з великими труднощами Жадан довів завідуючому віварієм, що лисицям треба видавати свіже м'ясо за тими ж нормами, за якими годують собак в інституті фізіології), які нікому ніякої шкоди не заподіяли. Вже кілька разів Мальована натякала, що краще б використати руду, лискучу шерсть в інших, приємніших і практичніших інтересах, ніж замочувати її в розчині хлораміну й спалювати потім у крематорії. Варвара Іванівна запевняла, що чоловік у неї вправний драч і в одну мить здере ці шкурки й вичинить їх так, що потім що хоч з них роби — чи шапку, чи комір на пальто. Вперше Жадан мало не накричав на Мальовану, але нікому про цю розмову не сказав, бо Гаркуша, яка зверталася до препараторки тільки на «ти», називаючи Варварою, вчинила б їй такий рознос, що невідомо, чим би це скінчилося. Малоосвіченого препаратора із зарплатою 80 карбованців, який би доглядав тварин, заражених збудниками особливо небезпечних інфекцій, знайти було набагато важче, ніж доктора медичних наук на ставку 450 карбованців, й Мальована вже кілька разів погрожувала, що піде з лабораторії, бо її особисто запрошували керівники кількох інститутських відділів, які знали про одну визначну рису вдачі Варвари Іванівни, її, висловлюючись мовою сучасною, життєве хобі: вона любила годувати тварин і тому крала все, що мало відношення до харчів, все, що тільки погано лежало, — сіно, овес, моркву, буряк, пшоно, молоко, а тепер, коли з'явилися лисиці, ще й м'ясо; вдома Мальована ніякої живності не тримала — ні курей, ні хоч би якогось замореного підсвинка, бо все одно чоловік би пропив. Тому свою віковічну енергію любові до всього живого віддала Варвара Іванівна, тягаючи звідусіль харчі, своїм любим білим мишкам, кролям, морським свинкам і сірійським хом'ячкам. В лабораторії особливо небезпечних інфекцій піддослідні тварини завжди були ситі й доглянуті, серед них майже ніколи не спалахували епізоотії, як це траплялося в інших відділах, коли через авітамінози чи поширення заразних хвороб гинули миші чи кролі, — і це зводило нанівець усі плани дослідників, ламало багатомісячні складні експерименти.

Ось чому він так цінував Мальовану. Гаркуша це теж добре розуміла, але завжди сміялася з його прохальної манери розмовляти з підлеглими з винуватим виглядом, так, наче вони мали зробити йому велику особисту послугу, а не виконати свої прямі службові обов'язки. Гаркуша, яка колись працювала завідуючою відділом по виробництву вакцини проти сказу й керувала добрим десятком жінок, схожих на Мальовану, звикла до слів простих, без усяких там інтелігентських викрутасів.

І тому, послухавши трохи Мальовану, яка так і не зрозуміла, чому її боротьба за чистоту нині нікого не привела у захват, Гаркуша невдоволено сказала:

— Досить теревенити, Варваро. Йди краще в лабораторію й наведи чистоту. Бо все там занехаяне, як у хліві. Прийде новий завідуючий, побачить цей свинюшник — що він скаже?

— А Сонька ж навіщо? — огризнулася Мальована.

— Ти хіба не знаєш, що вона хвора?

— Не хвора, аборт робить, — вигукнула Мальована. — Я теж так можу! Подумаєш, красуня! Їй — аборт робити, а мені в цьому г… повзати!

Кучерявий підморгнув Жадану й почав дбайливо розгладжувати свої пишні бакенбарди.

— Кому я сказала? — блиснула чорними очима Гаркуша. — Ану киш звідси, бо вже голова від тебе гуде! Дивись, щоб усе блищало. Я прийду — перевірю. Наведеш порядок — одержиш премію.

Слово «премія» якнайкраще вплинуло на Мальовану, й вона швиденько подріботіла з віварію.

— У вас все готове, Петю? — звернулася Гаркуша до Кучерявого, який повинен був підготувати вірусну емульсію для зараження лисиць.

— Ще ні. — Вираз загального задоволення життям і тим, що почув пікантну подробицю з життя Соні, злиняв з обличчя Кучерявого.

— Я ж вам ще вранці наказала.

— А Олексій Олександрович наказав мені інше. Я бігав на товарну станцію питати, чи не прийшов контейнер з його меблями.

— Який це ще Олексій Олександрович? — з грізною насолодою спитала Гаркуша у святій переконаності, що ніякого Олексія Олександровича не існує в світі й що вона нарешті виведе на чисту воду цього брехуна Кучерявого.

— Наш новий завідуючий лабораторією. Нечаєв. Чули про такого? — ще з більшою приємністю спитав Кучерявий. — Ось документи, якщо не вірите.

Він відсунув з черева халат, заліз у кишеню штанів і дістав якісь зім'яті папірці.

Ні слова не кажучи, Гаркуша сіла до настільного боксу — прозорої камери з плексигласу, в якій велася робота з вірусом; з обох боків боксу стирчали клейончаті рукави, перехоплені туго гумовими кільцями: експериментатор засовував сюди руки й вводив їх до камери; зап'ястя міцно стискалися гумками. Жадан не дуже любив працювати в настільному боксі, який, хоч і гарантував безпеку, проте руки швидше втомлювалися, затікали й важче було виконувати складні операції, що потребували особливої точності рухів. Він сів навпроти Гаркуші й теж засунув руки у порожні рукави, згадавши при цьому фільм про людину-невидимку. Гаркуша працювала артистично, любо було поглянути на те, як легко, невимушено й водночас обережно вправляється вона з пробірками, піпетками, шприцами й пінцетами, всюди, де потрібна була найвища зосередженість; найменша недбалість у дозуванні вірусу могла спричинитись до цілковитого викривлення результатів експерименту, від яких нерідко залежала доля людини. Так, помилка при визначенні індексу імуногенності вакцини — тобто її захисної сили — чи рівня противірусних антитіл у крові людини могла призвести до фатальних наслідків. Гаркуша, безперечно, була сильніша за Жадана у вірусологічній техніці, він це знав, і в цьому не було нічого дивного; як правило, жінки набагато краще й терплячіше виконують усі ці дрібні, марудні, нудні, одноманітні маніпуляції, на яких тримаються вірусологія, біохімія чи імунологія; зате вважається, що чоловіки мають перевагу в логіці мислення, у раптових осягненнях істини, яка часто криється за строкатими рядами малозрозумілих цифр, і потрібна велика уява, натхненний порив думки, щоб за сірим, непроглядним туманом абстрактних даних помітити якесь нове знання, відкрити щось нове в науці. Жадан мав цю перевагу над Гаркушею, це всі визнавали. Крім неї.