Згадав, як часто лунали телефонні дзвінки того року, коли пішла від нього Оля, як незнайомий владний чоловічий голос просив покликати її до телефону, Жадан ніколи не звертав уваги на ці дзвінки: на відміну від нього, замкненого й мовчазного, Оля мала десятки — якщо не сотні — приятелів, до неї безперервно дзвонили якісь люди. Оля працювала в онкологічному інституті, і тому до неї дуже часто зверталися з проханнями чимось допомогти чи про щось дізнатися знайомі, напівзнайомі чи чвертьзнайомі напівзнайомих. Вона нікому не відмовляла, намагалася допомогти, щедро витрачала на це свої молоді сили — Жадан тільки головою похитував, слухаючи, як годинами веде телефонні розмови Оля, влаштовуючи різні справи. Не дуже швидко, але одного разу, незадовго до тої їхньої нічної розмови, Жадан зрозумів дивну річ: голос Олі мінявся, коли просив її до телефону той владний незнайомий чоловік. Ставав глибоким і таємничим, звучав так, наче надворі була ніч, наче лише двоє людей було в цілому світі — Оля і той, з ким вона розмовляла. Голос Олі, такий весело-побутовий, зникав, наче тимчасовий напис крейдою на дошці, що його зітерла мокрою ганчіркою чиясь рішуча рука; натомість народжувався інший звук, і слова Олині, короткі й однозначні, втрачали всяке значення. Весь смисл був лише в тембрі її голосу, в її шепоті, в мелодії її розмови і, звичайно, в паузах. В обожнювальному мовчанні, з яким вона слухала слова невідомого співрозмовника. В її сміху.
Як глибоко вросло в мене це коріння, подумав Жадан з ненавистю. Її коріння. Я вириваю ці спогади з душі, випльовуючи їх, наче туберкульозник залишки легенів, намагаюся випалити їх у собі, а вони все сидять і сидять, завдаючи болю, вбиваючи щастя, подароване сьогодні мені долею. Але хіба тільки Оля в цьому винна?
Подумав про те чорне, що було в ньому, мабуть, віддавна, тільки він про це не знав, наївно вважаючи себе людиною доброю, врівноваженою, не здатною на підлі вчинки. Помилявся. Згадав, як одного разу, шукаючи в шафі сорочку, натрапив на стару Олину сумочку, сховану в глибині шухляди, під білизною. Знайшов випадково. Але відкрив її не випадково. Ніколи б цього не зробив раніше, коли вірив Олі більше, ніж самому собі. Але тепер, коли дедалі частіше вона приходила пізно вночі, — нерідко від неї відгонило запахом випивки, — коли її все дратувало, кожне його слово, коли «доброзичливці» нарешті повідомили його про те, що Олю часто бачать з якимсь незнайомим мужчиною, — тепер Жадан з огидою, зневажаючи себе, піддався темній, спустошуючій душу спокусі: відкрив сумочку і знайшов там листи від нього.
Найбільше Жадана приголомшила та ніжність, з якою звертався незнайомий до Олі, до його Олі. Тремтячими руками тримав він ці аркушики паперу, в яких дивовижно спліталися безсоромні, що аж вивертали душу, піднесені й божевільні слова кохання. Чужого кохання до його жінки. Жадан з його раціоналістичним розумом, з його вічною заглибленістю в наукові справи нічого подібного ніколи б не написав. Не вмів він цього робити, ніколи не спадало йому на думку, що так можна і треба робити, коли любиш жінку. А Олю він любив над усе. Вона з'явилася в його житті вже тоді, коли за всіма ознаками йому була рокована доля старого холостяка: була молодша від нього на десять років, і, на відміну від Ліди, він її одразу помітив серед своїх слухачів. Студенти медичного інституту приходили на практику в їхній інститут, і одного разу Жадан вів з ними заняття в лабораторії. Це був рідкісний випадок, бо, як правило, виступав перед студентами Брага, який любив розповідати молоді про свої революційні й наукові подвиги, але того дня Браги не було і Жаданові довелося замінити шефа. Він закохався з першого погляду, тільки побачив цю рудувату дівчину, яка не зводила з нього свого уважного зеленкувато-золотистого погляду. Звертався тільки до неї, говорив заради неї, розповідав про найновіші відкриття у вірусології так натхненно, що студенти, скинувши з облич звичну байдужість, тільки роти пороззявляли від захоплення і здивування. Лекцію Жадана довелося перервати на половині, коли прибігла кучерява Марина з лабораторії Лозицького, — виявляється, там давно вже чекали групу студентів… Мати була проти шлюбу з набагато молодшою дівчиною, вона одразу чомусь незлюбила Олю, наче передчуваючи наперед усі нещастя, що чекають на її сина. З гіркотою подумав, що мати зі своєю сліпою любов'ю готова була понівечити його долю — їй легше було бачити його неодруженим, старіючим, дивакуватим холостяком, ніж погодитись з Ольгою, з її незалежним характером і веселою, компанійською вдачею.
Але не мати понівечила йому долю. А хто? Оля? Чи той, до певного часу не знайомий, який писав їй такі натхненні листи? Чи, може, він сам, Жадан?
Запідозривши щось брудне, вже не міг стриматись, почав вистежувати Олю. Одного разу, стоячи навпроти інституту онкології і розглядаючи страшну мозаїку на стіні: як призматична людська постать бореться з чимось темно-червоним, потворним, що символізує ракову пухлину, — він побачив, як на ріг вулиці Васильківської вийшла Оля. Жадан сховався від неї за деревом. Через кілька хвилин під'їхала легкова машина, така сама, як у Лозицького, і Оля, швидко озирнувшись (Жадана боляче вразило це її злодійкувате озирання), сіла в машину й поїхала. Жадан лише встиг помітити впевнений профіль якогось мужчини за кермом. Потім він дізнався, хто це. Професор Юрій Сергійович Скидан, відомий київський акушер-гінеколог, один з найкращих спеціалістів з лікування жіночої безплідності. Його кафедра вела якісь спільні дослідження з лабораторією, в якій працювала Оля. Ну і… Ще кілька разів, криючись, мовби секретний агент з якихось поганих кінофільмів, зустрічав їх Жадан, і щоразу щасливі, умиротворені вирази їхніх облич вражали його як щось неможливе, наче моторошний сон. Однак це був не сон.
І от одного разу, зібравши всю свою мужність, почуваючи себе тяжко хворим, як той скажений собака, що у пошуках порятунку біжить до лісу вишукувати якусь рятівну траву, Жадан пішов назустріч своєму суперникові. Знав уже всі його маршрути, вивчив розклад занять і зустрів на бульварі Шевченка, недалеко від медінститутського ректорату. За півгодини там мала починатися вчена рада.
Скидан здивовано подивився на нього. Подумав, мабуть, що то чоловік якоїсь нещасної жінки, яка не може завагітніти, просить проконсультувати дружину. Був майже одного віку з Жаданом, але виглядав набагато молодшим: високий, сивіючий, спортивний мужчина в елегантному чорному плащі із замкненим виразом обличчя глянув байдуже на Жадана, наче на дерево чи стовп, який треба обійти, щоб не втрачати зайвого часу.
— Я вас слухаю, — кинув нетерпляче.
— Я чоловік Олі. Олі Жадан.
Професор холодно й уважно подивився на нього, наче Жадан із предмета неживого перейшов у стан комахи, але ще не перетворився на людину.
— Що з того? Що вам треба? Конкретно.
Жадан розгубився,
— Мені… треба поговорити з вами.
— Нам немає про що говорити, — відрізав Скидан.
— А Оля, як же Оля… адже вона… ви… ну і взагалі…
— Слухайте, в мене немає часу займатися вашими сімейними справами. Вирішуйте їх самі. А ваша особа, вибачте, мене просто не цікавить. Нам з вами немає про що говорити. А втім… Скажу. Ви не гідні мати таку дружину, як Оля. Навіщо вона вам? Вона не для вас… Вона… вона занадто прекрасна і розумна, щоб бути вашою дружиною. Ви не можете їй дати і однієї сотої того, на що вона заслуговує. Якби ви любили по-справжньому Олю… ви… ви б уже мали з нею троє дітей… Носили б її на руках, а не примушували працювати і робити цю ідіотську дисертацію. Вибачте. — Він легко вклонився і спокійною ходою, наче й справді нічого незвичного не сталося, так, ніби справді зустрів примітивну комаху, пішов униз, до ректорату. Жадан розгублено озирнувся. Побачив гнівно похилену голову Шевченка — пам'ятник, наче на гравюрі, сіро карбувався в несміливій прозелені парку, в радісному, сповненому передчуттям любові київському весняному повітрі. Що робити? Сів на лавочці у парку Шевченка, бо ноги вже його не тримали. Вчинити так, як у мелодрамі Островського, з якої зробили жорстокий романс: ревнивий, негарний, дурний чоловік вбиває з жалюгідного револьверчика свою зрадливу красуню-наречену, а всі його зневажають, сміються з нього, ніхто йому не співчуває ні на екрані, ні в залі, бо всі вважають, що слабкий мусить мовчки відійти, полишити жінку сильному, владному хижаку. Це якраз той випадок, коли тріумфує теорія Оскара і цього сіро-жовтого вовка Брауна. Чому в цього акушерського гінеколога такий свіжий, дитинний колір обличчя, думав Жадан, сидячи на тій лавочці й слухаючи збуджене туркотіння голубів.
