— Якби ти знав, як я люблю тебе, — сказала ледь чутно, і якби вона казала щось інше, як тоді, в хірургічному відділенні, він би, можливо, не зрозумів її слів — довелося б напружувати слух, але зараз він зрозумів усе; зрозумів — і злякався сили пристрасті, якою сповнені були слова і погляд цієї жінки. — Бажаю тобі щастя. Ти найсильніший, наймудріший, найкрасивіший на всій землі.

— Оце вже неправда, — посміхнувся він, — і я протестую проти такого дрібного підлабузництва.

— Ти просто нічого не розумієш. Ти навіть уявити собі не можеш, як ти відрізняєшся від усіх цих Бадяків і Огородників, які оточують мене. З Новим роком, любий… Подзвони мені, я завтра чергую.

Він згадав тих, укушених і спотворених вовчицею, які лежали в хірургічному відділенні, зустрічаючи Новий рік на чужих лікарняних ліжках. Почуття провини ворухнулося в його душі: подумав, що не має права на щастя, доки люди ці перебувають під загрозою смерті. Але одразу ж відігнав цю думку як наївну і безглузду: чи комусь потрібна така жертва?

— Я прийду завтра у відділення, — сказав він, подаючи їй пальто. — Треба взяти кров у хворих. Я хочу визначити рівень інтерферону й антитіл. — Дуже боюся за Моргунів.

— Не проводжай, не треба. — Поцілувавши його, вона квапливо вийшла.

Її хвилювання передалося йому: що скажуть про неї в цьому містечку, де кожний її знає, де шепоти й плітки ширяться блискавично, розходячись концентричними колами, наче хвилі від кинутого у воду каменя. Уявив, як сонна чергова дивиться на «дохтуршу», як безпомилково вираховує, до кого вона приходила. Ліг одягнений на ліжко ницьма, уткнувшись носом у зім'яту подушку, й відчув знайомий гірко-осінній запах її парфумів. І чомусь одразу згадав Олю, і йому стало соромно, наче безжально зрадив він жінку, тепло якої ще полишилося тут. Зарипіли двері, й він злякано скочив з ліжка: це шафа чомусь відчинилася, блиснувши дзеркалом, яке вже не мало в собі нічиїх зображень, відбиваючи саму лише порожнечу.

VII

Жадан ще не знав (про це дізнався пізніше, коли розповіла йому по секрету фельдшерка Поплавська, яка не спала тої ночі), що саме в ту хвилину, коли згадував він тих, хто лежав у хірургічному відділенні старомитницької районної лікарні, у жіночу палату тихо прослизнув Григорій Моргун й, поблукавши, немов сновида, поміж ліжками, знайшов свою жінку Надію. Став на коліна перед ліжком і обережно доторкнувся до жінчиного плеча, теплого й м'якого, наче свіжа хлібина.

— Надю, чуєш? Надю, — прошепотів. Простогнавши уві сні, в якому весь час на неї кидалися чорні вовки, вона ледь розплющила очі.

— Хто? Що таке?

— Це я, Надю.

— Григоре, ти?

— Я.

— Що з тобою?

— Нічого. Просто Новий рік, Надю.

— Краще не було б його…

— Не кажи так, Надю, гріх це. — Він поцілував дружину в плече. — Все буде добре, Надю, ось побачиш. Лікар з Києва казав…

— Григоре, де все поділося? — пошепки спитала вона.

— Що все?

— Щастя. Було, а тепер нема. А коли воно було, ми не розуміли, що то щастя.

— Ще все буде, — сказав Григір, поклавши руку їй на живіт, наче хотів відчути, як ворушиться їхня дитина. — Надю, я хочу тобі сказати, що я… завжди з тобою буду. Ти не сумнівайся. Я тебе дуже люблю, ти була й будеш гарна мені, найкрасивіша. Ти тільки не плач, не побивайся так. Лікар з Києва казав, що так не можна, це дуже вредно. Ти не одна зараз… А ще ж Оксана і Вітя. І я.

— Григоре, Григоре, — тяжко зітхнула Надя. — Як тобі там у палаті?

— Все добре. Тільки оцей Савчук хропе, як свиня, спати не дає… а так — навіть подобається. Виразку обіцяли мені підлікувати. А головний лікар казав, що видадуть нам путівки у санаторій. Уявляєш, Надю? Поїдемо вдвох з тобою, адже ніколи не були. На море…

— А як дітей залишимо?

— Бабу Корнійчиху попросимо.

— Фантазер ти в мене, — вперше посміхнулася Надя. — Ти йди вже, а то прокинеться хтось із жінок, злякається.

Він поцілував її в живіт і груди, підвівся.

— З Новим роком, Надю.

— З Новим роком, Григоре.

VIII

Сліпуче сонячне світло заливало Стару Митницю. Здавалося, що сонце і сніг, об'єднавши в один потік несумісні енергії холоду і тепла, заполонили містечко потоками білого сяєва, знищивши доокруг всі інші можливі кольори. Всі, хто ліниво вийшов у цей час на вулиці Старої Митниці, мружили очі, від чого обличчя людей стали кислі й невиспані. Можливо, причиною цього було не сонце, а недавні нічні святкові посиденьки. Жадан пішов на пошту й подзвонив додому, привітавши маму з Новим роком. Мати бідкалась, що довелося йому зустріти Новий рік далеко від дому, питала, чи не голодний там швендяє, а він казав, що все нормально, думаючи в цей час про Ліду: йшов якраз до лікарні. Біля Будинку культури до нього підійшла якась дівчинка й поздоровкалася. Він здивувався такій популярності; докотився до того, що вже малі незнайомі школярки вітаються з ним, але, придивившись, упізнав це безброве обличчя й пташиний ніс-дзьобик. Це була Ніна Чорнодуб.

— Це ти, Ніно?

— Ну, — мотнула головою дівчина.

— Що тут робиш?

— На ялинку прийшла. Подарунки даватимуть.

— Як ти себе почуваєш?

— Добре.

Тепер він зрозумів, чому одразу її не впізнав. Була вдягнена в новеньке зимове пальто, синє, з білим нутрієвим коміром, і в голубу плетену шапочку з пухнастої вовни. Обличчя її теж змінилося — зникли сині кола під очима, на щоках грав рум'янець.

— А як мама себе почуває?

— Мама заміж вийшла. За дядю Костю.

— За якого? — мимохіть вирвалось у нього. — За того що продукти возить?

— Ну. Нам тепер дуже добре…

— Добре? — не зрозумів Жадан.

— Він хороший. Дядя Костя. До нас добре ставиться, любить нас. Мамі шубу купив, мені чобітки, пальто, два плаття. Обіцяв магнітофон купити. Я його татом зову. Хату збираємось продати, переїдемо до нього. Не може мама в хаті. Все їй здається, що тато сидить у сараї, малює. Наче в сараї світиться. Мама вночі підійде, бува, до вікна, подивиться і гукає. Ніно, каже, піди подивись. Ну, й дивлюсь. Темно, кажу, мамо. Нікого там немає…

Жаданові здалося, що світ навколо нього посірів, що враз згасло сяяння сонця і снігу. Тільки й зміг, що ворухнути губами:

— Нормально…

— Я вже піду…

— Стривай, — згадав про щось важливе він. — А картини як?

На круглі Нінині очі раптово набігли сльози. Тепер вона знову скидалася на злякане пташеня в клітці. Тільки клітка була інша.

— Мамка продала одному дядькові, який на базарі картини продає. Йому підрамки сподобались. Він красиво так малює озеро й лебедів. А кілька картин я сховала на горищі… — вона закліпала очима. — Ви не думайте, мені тата жаль.

Він узяв її за ліву руку, як тоді, коли дивився на подряпину від скаженої лисиці.

— Слухай, Ніно. Подаруй, будь ласка, мені батькову картину. Можеш? Якщо хочеш, то я гроші дам. Добре?

— Ну, — ствердно кивнула Ніна.

— Я в готелі живу. Номер двадцять два. Не забудеш? Або в лікарню принеси. Завтра, добре?

— Ніно! Ніно! Починається! — гукнули якісь дівчата, які з вереском і сміхом штовхалися перед дверима Будинку культури. Ніна крутнулася у своїх новеньких чобітках і побігла до гурту. Жадан нахилився, набрав у жменю снігу, спробував виліпити сніжку. Проте сніг розсипався, наче під впливом морозу і сонця в ньому зовсім зникли внутрішні єднальні сили. Що діється в цьому світі? — розгублено подумав він. Чому так багато зрад? Чому так швидко розпадаються всі зв'язки, наче цей сніг? Вдарив долонею об долоню, струшуючи залишки снігу. Ось так ця дівчинка, Ніна Чорнодуб, легко струсила пам'ять про батька. Стривай, сказав сам собі. Не поспішай засуджувати інших. Ніна — нещасне дитя, ні в чому не винне. А та сам? Скільки років ти зраджував інших? І насамперед самого себе? Згадав Ларису. Уявив, як саме в цю хвилину її гості починають, сонно потягуючись, вставати в козинській дачі, як з ванної кімнати тихо вихоплюється Жанна — з ким вона цього разу була? З Володею? Чи, може, з Нечаєвим? А може, Нечаєв і Лариса… Відчув, як починається свинцевий біль у голові, як похмурий настрій охоплює його. До лікарні залишилося зовсім недалеко, але Жадан, круто повернувши ліворуч, пішов в іншому напрямку — на берег річки. Повільно брів по коліна в снігу тихою, майже сільською вуличкою, мешканці якої, мабуть, ще спали у своїх стареньких одноповерхових будиночках, завалених снігом. Можливо, саме в цьому неквапливому, нехитрому провінційному житті і криється правда? — подумав. Я найперший зрадник. Сьогодні вночі, коли я відчув себе щасливим, я думав не про жінку, яка покохала мене, яка ладна віддати мені своє життя, — я знаю це, відчуваю, — а про ту, яка безжально зраджувала мене й кинула, як жалюгідну ганчірку. Я думав про Олю.