Раптом несподівано і важко, як удари палиці по голові, задзеленчав телефон. Вони здригнулися й розімкнули обійми. Важко дихаючи, Ліда сіла на диван, скинула з голови шапку й почала струшувати сніг. Він тремтячою рукою з острахом взяв трубку і тримав, не притуляючи до вуха, наче звідти могло ось-ось пролитися щось липке.

— Алло, хто це? — гукнула трубка чоловічим басом.

Він мовчав.

— Алло, мені потрібен Євген Петрович!

— Я слухаю, — ледве вимовив він.

— Євгене Петровичу! — зраділо вигукнула трубка з такою резонуючою силою, що він відставив її ще далі від вуха. — Це Огородник!

— Щось сталося? — приречено спитав Жадан, розуміючи, що в цій чортовій Старій Митниці йому роковано самі лише неприємності.

— Ні, — зарокотала трубка. — Просто ми з дружиною хочемо вас запросити в гості до себе. Зустрінемо разом Новий рік. Буде Бадяк, ще кілька друзів. Посидимо, те-се, поговоримо, що на світі білому діється. Я пришлю за вами машину, добре? Жінка мене мало не побила: чого ж ти, каже, його одразу до нас не забрав? Як же він, каже, сам Новий рік зустрічатиме? Збирайтеся, Євгене Петровичу. Через півгодини машина буде внизу чекати. «Волга» санітарна. Добре?

Так наче довго готувався до цього запрошення й давно вже обміркував відповідь, Жадан вимовив легко, майже автоматично:

— Щиро дякую, Федоре Кириловичу, але я вже зайнятий. В мене тут виявилися друзі моїх родичів, я йду до них. Я погодився, тепер незручно відмовлятись.

— А хто ж вони? Я тут усіх знаю, — поцікавився Огородник.

— Навряд чи ви знаєте. Він відставний полковник авіації, воював разом з моїм дядьком.

— Надєждін? Він живе біля будинку культури?

— Ні, ні. Васильєв, — імпровізував Жадан. — Ви його не знаєте.

— Що ж, — зітхнув Огородник; Жаданові здалося, що з полегшенням. — Жаль. Бажаю вам веселого Нового року, Євгене Петровичу!

— Вам теж і вашій дружині.

Жадан поклав трубку на стіл, щоб ніхто не подзвонив більше. На циферблаті ледве розрізнив стрілки: звідтоді як ступив сюди з Лідою, минуло сім хвилин.

VI

О першій годині ночі року нового, поклавши дочку спати, Ліда знову прийшла до нього. Снігопад, мабуть, уже вщух, бо на її шапці й комірі не було ні сніжинки. В її обличчі, як і в погоді, теж сталася зміна — з'явилася в ньому якась урочистість, що здивувала його. Потім Жадан зрозумів: Ліда підфарбувала губи, поклала зеленкуваті тіні на повіки. Вперше бачив її такою.

— З Новим роком, — поцілував її. — 3 новим щастям. Бажаю тобі здоров'я і добра всякого. І щоб цей рік був для тебе найкращим у твоєму житті.

— Вам теж усього найкращого, Євгене Петровичу.

— Хіба ми ще не перейшли на «ти»? — здивувався.

— Я не можу… так одразу…

— Лідіє Василівно, Лідіє Василівно, — він знову поцілував її. — Чому ви така дивна?

— Тому що я боюся вас… тебе втратити. — Вона подивилася йому просто в очі, і в погляді її він побачив любов і тривогу. — Тому що не вірю у своє щастя. Боюся, що це сон і що ось-ось я прокинусь. І тебе не буде. Нічого не буде.

— Я тебе люблю.

— Я теж, — просто сказала вона. — Ще тоді, коли побачила тебе в області, на семінарі.

— Що?

— Це було восени рік тому, ні, тепер уже позаторік. Пам'ятаєш? Ти розповідав про зараження від летючої миші, але не твоя наука мене вразила, відверто кажучи, вона залишила мене байдужою, а те, як ти казав про ту дівчинку нещасну…

— Лужкову.

— Так, Лужкову. Я ніколи цього не забуду. Відтоді ти почав мені снитися…

— А я тебе й не помітив… Як це могло статися? Чому? — розгублено мовив вів.

— Як же ти міг мене помітити? Ти, такий великий і розумний, а нас вісімдесят чоловік… Хто я для тебе? Чому саме я? Не можу зрозуміти. І повірити в це не можу.

— Великий, — всміхнувся він, — Якби ти знала, який я малий і слабкий, який нерішучий, як усього боюся…

— Це неправда. Ти сильний і сміливий.

Став навколішки перед нею (вона сиділа на дивані) й поклав голову їй на коліна, наче блудний син, що повернувся нарешті з мандрів до рідної домівки; відчув легкий доторк її руки, яка повільно, з любов'ю пестила його волосся. Тепер уже не було слів і шепотів, однак ще не надійшла таємниця наближення і кохання, те мовчазне зішестя у тимчасовий світ людського безсмертя. Незрозуміло, як зникло світло в цьому казенному готельному номері, як опинилися вони поруч, як тіла їхні, яким уже не заважав одяг, ніщо не заважало, знайшли в темряві одне одного, як стрімко й напружено відбрунькувались усередині них ті парості, ті тремтливі початки, з яких виростають квіти; поступово і невблаганно, томливо й приховано, блукаючи по теплих пагорбах ночі, він сам увійшов у цю весну, в її соромливо відкриті світлі брами, увійшов, скинувши з себе все закляте, старе й зимове, весь тягар своєї втоми, болю свого і споминів; непереможна ідея Життя охопила його, підкорила своїй владі, освітивши все спалахом небаченої сили — майже на межі смерті, дала йому розуміння і темряви, й сліпучого світла, в яких водночас перебував, зволожених росою весни пелюсток і нестримної сили лету над власним відмираючим існуванням; раптом, наче після шалених обертів центрифуги, до якої кинула його снігова завірюха цієї дивної новорічної ночі, після запаморочення й ширяння у невагомості, Жадан відчув не лише своє щастя, а й щастя цієї жінки, яка була з ним, у ньому, яка стала неподільною частиною його власного Я; зрозумів, що вона сповнена ним, як річкова заплава у травні водою, і це відчуття, що він ще комусь потрібний, що може ще комусь принести щастя, було майже нестерпне, болісно-солодке й приголомшливе, наче відкривалося йому на небесах якесь тайне одкровення, якого ще не спізнала жодна людина на землі. Вперше ця істина відкрилася йому тут, у цьому засипаному снігами містечку, у цю новорічну ніч, з цією напівзнайомою жінкою.

— Любий, — тихо простогнала Ліда, — як мені добре з тобою… Як добре… Я хочу померти і більше не знати нічого…

Почала віддалятися від нього, немовби і справді її душа тихо відлітала в інші світи, прагнучи заспокоєння й відпочинку. Він подався за нею, швидко перейшовши прозорі межі сну, за якими не було нічого, крім забуття й нерухомості. Час зупинився.

…Ліда рвучко підхопилася, сівши в ліжку, перелякавши його, й увімкнула настільну лампу, Наче луна після грому, накотилися на нього тривожні удари власного серця.

— Що? Що сталося?

— Здалося, що Люда плаче… Що приступ почався в неї. Котра година?

Він подивився на годинник:

— Пів на третю.

— Я піду. Вона може злякатися…

— Почекай. Зараз щось тобі покажу. — Він встав на ліжку й\задер голову, щоб знайти слід від черевика. Вона теж підвелася, притулилася до нього й почала дивитися на стелю.

— Що там?

Але сліду не було. Той, хто ходив колись по стелі, обминув цю кімнату. Або забрав свої сліди з собою, щоб не лякати людей можливістю неймовірного:

— Господи, — вона склала руки на грудях, рожево підсвічених знизу лампою. — Ти тільки подивись, що робиться в кімнаті.

Їхні речі, немовби розкидані ураганом, лежали всюди: на столі, дивани на підлозі і стільцях. З ресторану долинала гучна музика, — як раніше вони її не чули? Тільки грали тепер не пісню про перукарку в білому халаті, а якусь італійську мелодію.

— Я вже піду, — сумно подивилася вона на нього.

— Звичайно, звичайно.

— Якби ти знав, як не хочеться…

— Я проведу тебе.

— Ні, ні, — рішуче сказала Ліда. — Не треба. Я не хочу, щоб про тебе говорили. Ти не знаєш, що таке маленьке містечко.

— Мені все одно. Тільки тобі не було б неприємностей. Бо я все ж таки знаю, що таке маленьке містечко.

Відчинивши дверці шафи, на внутрішній поверхні яких висіло дзеркало, вона зачісувала волосся. На ній було темно-фіолетове шерстяне плаття, яке добре пасувало до її худенької постаті, оливкового відтінку шкіри й чорного волосся. Він підійшов ззаду, обійняв її й поцілував тонку, беззахисну шию. Так постояли вони перед дзеркалом, наче на тимчасовій шлюбній фотокартці, яка існувала лише одну мить й залишиться назавжди в їхній пам'яті. Немовби зрозумівши цю гірку істину, Ліда причинила дверцята шафи й повернулася до нього. В очах її були сльози.