Наступного дня Нечаєв пішов разом з Жаданом оглядати віварій. Жадан, відчуваючи дружню підтримку Нечаєва., захопився, показуючи, як треба перепланувати й переобладнати віварій, щоб збільшити кількість досліджень, і дуже здивувався, коли прибігла Мальована й, задихаючись, гукнула, що його чекає якась жінка. Нечаєв, побачивши цю розхристану й крикливу істоту, знизав плечима, а Жадан, вибачившись, подався у лабораторію.

У коридорі його чекала незнайома у рудій лисячій шапці й коричневому шкіряному пальті з пухнастим лисячим коміром. Він здивовано поглянув на неї і тільки через якусь мить, кленучи свою забудькуватість і засмиканість, пізнав гостю.

Це була лікарка Гаврилюк зі Старої Митниці.

Почав був вибачатися, жартувати, що вона незабаром забагатіє, бо він її не пізнав, але вона не підтримала цю сторонню тему, і не виникло нічого, що б виходило поза межі сухуватої діловитості. Йому навіть здалося, що він, либонь, вигадав оту телефонну розмову на минулому тижні, що не було хвилюючого мовчання цієї жінки, її тихих і зовсім не службових слів, від яких у нього почало так часто битися серце. Вона не стала розповідати про Стару Митницю і про тих, з ким Жадан там зустрівся, а, скинувши пальто і шапку (він допоміг їй роздягтися, й зніяковіння його посилилося, коли почув щемливий гірко-осінній аромат парфумів, яким війнуло від неї), взяла в руки товстий зошит і ручку й запитально подивилася на нього.

Завів її до свого кабінету, всадовив за столом і, щоб хоч трохи вгамувати хвилювання й розгубленість, став порпатися в книжковій шафі, відшукуючи потрібні матеріали. Нічого подібного віддавна не переживав: не можна сказати, що жінки йому взагалі не подобались, що вій був до них байдужий, але ніколи відтоді, як пішла Оля, не охоплювало його таке дивне відчуття — тривожне, щасливе й сліпучо-небезпечне, і тому власний голос здався йому чужим, далеким і незнайомим, наче говорила якась інша, механічна істота, а він зосередився на думках про цю жінку. Врешті оговтався й почав вступну бесіду про головні проблеми лікування; для цього спочатку треба було зрозуміти, як відбувається зараження сказом, як проникає вірус в організм і як можна зупинити його розповзання по нервових стовбурах.

Намагався говорити послідовно, ясно й логічно, як це робив на лекціях, але чомусь розповідь його виходила покручена, малозрозуміла — принаймні так йому здавалося, і він лаяв себе за те, що вгруз у трясовину другорядних фактів і численних прикладів. Можливо, це відчуття посилювалося від того, що Гаврилюк слухала мовчки, не зводячи на нього очей, і щось записувала, і за цією відчуженою чемністю Жаданові ввижалася її повна байдужість до його плутаних пояснень. Як завжди, коли щось витлумачував, він малював схеми — невмілі й криві, — стрілками показуючи хід вірусу по нервових шляхах, але і це, як йому вдалося, ніяк не вплинуло на її сприймання. Тоді він дав їй необхідні книжки, статті, інструкції та накази, залишив саму і знову подався до віварію.

Другого дня здивувався, побачивши, як швидко і впевнено засвоїла вона всю його науку: гортаючи сторінки товстого зошита, в якому акуратно були законспектовані всі джерела, вона докладно розпитувала його про неясні місця: виявилося, що пам'ятлива й нічого з учорашніх його розповідей не забула, все зрозуміла й засвоїла.

Тепер, коли бачив її зблизька, вона здалася йому ще вродливішою, ніж там, у лікарні Старої Митниці. Тонкі риси обличчя, наче ретельно виписані рукою старовинного художника, який полюбляє оливкові тони й кольори смаглого тіла, ледь помітна і швидко згасаюча усмішка, чорне волосся, гладенько зачесане й зав'язане ззаду темно-коричневою стрічкою в короткий хвостик. Його здивувала невідповідність між внутрішнім напруженням цієї жінки, її невпевненістю й наче загальмованістю — і твердими, чіткими лініями її малюнків (перемалювала акуратно всі його схеми). Поступово, слово за словом, немовби проявляючи фотографію, він дедалі виразніше бачив обриси її життя: випадкові лінії, неясні контури чогось незнаного, незрозумілі деталі починали наповнюватись якимось глибшим смислом, даючи об'ємні виміри, стаючи цілком реальними знаками її долі; зрозумів, що вона самотня. Ні, вона не підкинула йому цю інформацію, як роблять нерідко жінки, не піднесла її в якійсь легкій, невимушеній формі, немов ненароком, — він дуже тонко помічав і з роздратуванням реагував на всі ці цілком вибачливі жіночі ігри: просто, без усяких піддавків чи натяків, сказала, що дуже хвилюється за дочку, бо живе з нею сама; повинна на ці дні приїхати зі Львова мати, щоб побути з дочкою, але у вівторок її ще не було. Більше цю тему вона не розвивала, він теж.

У четвер закінчувався курс навчання Гаврилюк у лабораторії. На прощання, щоб перевірити її знання, Жадан дав їй кілька задач: рік тому він підготував для лікарів-рабіологів спеціальні задачі, заклавши в них різні каверзні ситуації, так, як це буває в житті. Прочитавши умови задачі, в яких докладно описувався випадок укусу людини — обставини, локалізація, — лікар повинен був призначити відповідний курс антирабічного лікування. Вона сиділа в кріслі за його столом, задумливо обкусуючи кінчик ручки, заглиблена в свої думки, і від того її обличчя здалося йому ще прекраснішим: зникли тривога й неспокій; тиха зосередженість осявала її лице. Жадан зготував каву й мовчки милувався Лідою (так називав її подумки), чекаючи, поки вона розв'яже задачу.

В цю хвилину увійшла Лариса, тримаючи запалену сигарету.

— Вибачте, я не заважаю? — спитала.

— Ні, — не дуже привітно промурмотів він, а Гаврилюк взагалі не звернула на Ларису уваги.

— О, який запах потрясний, — щебетала далі Лариса, але він, розуміючи, що порушує всі правила доброго тону і гостинності, вперто не пропонував їй сісти й випити разом з ними каву.

— Женю, в мене є до тебе важлива справа, — затяглася вона сигаретою. Гаврилюк уперше звела очі на Ларису і спокійно спитала:

— Може, мені вийти?

— Сидіть, що ви… — Йому стало ніяково за ці Ларисині витівки.

— Ви сидіть, працюйте, — царственим жестом заспокоїла гостю Лариса. — Тебе можна попросити на два слова?

Жадан вийшов з Ларисою в коридор.

— Що сталося?

— Нічого, — розсміялася Лариса. — Просто скучила за тобою. Хотіла тебе бачити… Що з тобою?

— Нормально.

— Ні, ти якийсь похмурий, — стурбовано зазирнула йому в очі. — А в мене потрясна новина.

— Яка?

— Вирішила вступати в партію.

— Що??? — він відступив від неї.

— В партію вступаю. Ти здивований?

— Ні… але…

— Що «але»? Ти кажи, кажи, Жаданчику. Тільки відверто.

Стояли біля акваріума, і Жадан чомусь занурив у воду палець. Вода була тепла. Він понюхав палець, згадав інші акваріуми — у будинку Шульги.

— Це твоя особиста справа, — сказав. — Але партія — це партія. Треба бути…

— Продовжуй, продовжуй, — намішкувато дивилася на нього Лариса, струшуючи попіл у акваріум.

— Навіщо тобі вступати в партію?

— Як навіщо? — його запитання починали її дратувати. — Так мені порадив Нечаєв. І він правий. Взагалі він мені дуже подобається. Треба бачити перспективу. Захищу дисертацію, стану старшим науковим. А далі?

— Працювати.

— Ні, Жадан, — сердито зітхнула Лариса. — Ти сьогодні сам не в собі. Може, та чорнява провінціалка на тебе так вплинула? Га?

— Може, — він опустив очі.

— Дивись… Я дуже ревнива. Як ти не розумієш? Батько мій у партії, Кочергін теж. Я хочу реально вирішувати справи в інституті… Нечаєв пообіцяв мені домовитись у райкомі. Щоб прийняли поза чергою.

— Ти хочеш вступити в партію тільки для того, щоб командувати іншими?

Її очі спалахнули, наче пройшовся по них промінь сліпучого світла.

— Хочу! Так! І буду командувати! Досить уже цим Брагам, Біланам, Гаркушам і Лук'яновим мною командувати! Тепер мій час настав! Ясно, Жаданчику?

— Вибач, — сухо сказав він. — Це твоя особиста справа. Я безпартійний і нічого тобі не можу тут порадити. Мене чекають.