Круто повернувся й пішов по коридору. Перш ніж зайти до своєї кімнати, зупинився перед дверима, дістав носовичка й довго витирав вказівний палець, хоч він давно вже висох.

Увійшов до кімнати. Гаврилюк підвела голову і вперше радісно усміхнулася — і в цій усмішці майнуло щось переможне й любе, — але одразу ж спохмурніла, наче опам'яталась, згадавши про якісь правила поведінки, що їх порушила.

— Я вже все розв'язала.

— Чудово, — сказав він, — зараз перевірю, як ви впорались із завданням. Я б дуже хотів, щоб ви завалили залік.

— Чому?

— Бо тоді я залишив би вас ще на місяць.

II

Однак усі задачі вона розв'язала без помилок. Чітко, стисло, з ясним розумінням справи розповіла йому, чому призначила саме таке лікування, обрала саме ці препарати. Наче на якусь мить кудись наділися її мовчазність, зніяковіння, затаєна полохливість — все те, що заважало йому сказати їй кілька людських, неслужбових слів, перейти за ці дні невидиму, але твердо окреслену цією чорнявою лікаркою межу. Не наважився, боячись нового болю, розчарування. Краще залишитися з ілюзіями, породженими чимось таємним і притягальним, що мала в собі ця жінка, ніж знову відчути себе самотнім і нікому не потрібним.

— Тепер сказ у Старій Митниці буде ліквідовано назавжди, — посміхнувся Жадан, вислухавши її відповідь. — Кротова тепер вам не потрібна. Ви самі як професор.

Вона забобонно постукала пальцями по столу:

— Щоб не наврочити.

— Коли ви їдете?

— Сьогодні.

— Ну що ж, — зітхнув він, — усього вам доброго.

Вона подала йому руку:

— Спасибі вам, Євгене Петровичу, за увагу, за все. Мені дуже багато дала ця поїздка. Вибачте, що стільки часу у вас забрала. До побачення.

Уважно глянула йому у вічі своїм дивним поглядом, в якому, крім суму, він прочитав щось незрозуміле, від чого стислося серце. Жадан все ще тримав її руку.

— До побачення, Лідіє Василівно. Був дуже радий вас тут бачити. Дзвоніть, не забувайте.

Допоміг їй одягтися. Лисяче хутро облямовувало її обличчя рудим пухнастим вогнем, від чого вона здалася Жаданові ще молодшою і майже безтурботною. Невисоке гарне чоло, прямий ніс. Стрімкі вигини брів, зворушливе пасемце чорного волосся на ніжній лінії щоки біля вуха, схожого на витончену мушлю. Все в ній було гармонійно-врівноважене, тільки очі, затінені чорними віями, ховали в собі ніч і неспокій.

Жадан провів її до дверей лабораторії, ще раз потиснув руку, бажаючи відчути її сухий, гарячий доторк, і повернувся до своєї комірки.

І одразу ж зрозумів, що він абсолютний йолоп, останній кретин, що не треба було так легко відпускати цю жінку, що вона приїхала до нього, що справа не в сказі й не в таємницях вакцинації — заради цього вона б ніколи не приїхала, а в тому, що тоді, в лікарні, в Старій Митниці, в ньому і в ній виникла якась непереборна сила, яка наказала їй подзвонити до Жадана й приїхати в Київ; ще при їхній першій зустрічі спалахнуло якесь світло, яке присвічувало їм обом, а він не зрозумів, і ось зараз ця жінка, від якої, можливо, залежить його доля, йде з гори в чуже для неї, метушливе, байдуже місто, йде назавжди, щоб повезти свій сум і свої надії додому, а він у цей час сидить тут, хоча для неї він доля, вона його потребує, як він цього не зрозумів? Яким нечулим і тупим треба бути, щоб не відчути чекання цієї самотньої жінки, щоб не прислухатись до самого себе, до своєї радості й скутості, коли він бачив її чи думав про неї в безсонні нічні години. Оля права. Він ніколи не буде мужчиною.

Побіг до Нечаєва. Постукав тихо, намагаючись заспокоїтися й нічим не виказати свого хвилювання. Нечаєв сидів з Ларисою. Вони курили й сміялись. На столі парувала кава, від якої йшов густий бразільський запах.

— Дуже добре, що ти зайшов, — сказав Нечаєв. — Сідай. Я хочу з тобою порадитись щодо подальшої роботи Лариси Володимирівни. Кандидатську дисертацію вона вже, вважай, має, треба тепер подумати про докторську. Як ти дивишся…

Лариса сиділа мовчки, не зводячи на Жадана очей. Знайомим рішучим жестом загасила сигарету в попільничці — так, як робила це вночі, коли…

— Вибач, Альошо, але… Олексію Олександровичу, — поправився Жадан, який вирішив ніколи при сторонніх не називати керівника своєї лабораторії на «ти». — Прошу вас. Мені терміново треба піти в міністерство. Завізувати доповідь на симпозіумі. Дозвольте…

— Чого ж ви раніше не завізували? — невдоволено спитав Нечаєв, теж переходячи на «ви», — Через три дні їхати, а ви… Непорядок.

— Закрутився.

— Ваша гостя вже поїхала?

— Так.

— Це теж непорядок. — Нечаєв акуратно поклав свій недопалок поруч з Ларисиним. — На перший раз я промовчав, але надалі будемо робити інакше. Це непродуктивна витрата і сил, і часу. Ви унікальний спеціаліст і заради однієї лікарки просто не маєте права відкривати цілі курси. Треба брати мінімум чоловік двадцять-тридцять, і не з одного району. Скільки тих районів на Україні?

— Чотириста шістдесят вісім, — машинально проказав Жадан, розуміючи, що Ліда в цю хвилину вже пройшла повз газорозподільну будку і повертає в Протасів яр. Там вона може сісти на електричку і загубитися назавжди.

— Олексію Олександровичу, сьогодні в нас перевірка наявності співробітників на роботі, — ворухнулася Лариса, коротко зиркнувши на Жадана. — Мене по секрету попередили.

— Ну от, бачиш…

— Я повернуся, — почав благати Жадан, якому навіть за часів Браги не доводилося зазнавати таких принижень.

— Я нічого не маю проти, будь ласка, йди. Тебе ніхто не тримає. Тільки запишись у журналі. — Нечаєв зобразив широку усмішку. У своєму відділі в Женеві він працював біч-о-біч з китайцем, від якого, мабуть, перейняв деякі мімічні традиції цього великого ввічливого народу.

Жадан вибіг, навіть не подякувавши новому начальству за таке гуманне ставлення до підлеглого; вихором вскочив до кімнати, взяв текст своєї доповіді, накинув поспіхом куртку, всунувши одну руку в рукав, а в другій тримаючи портфель і шапку, і в такому напівроздягненому стані вискочив у двір. Пішов не вулицею, як робили це статечні вчені, що повільно йшли повз дерев'яний будиночок — відділ постачання, що його колись збудував генерал Шульга (якщо батько Савелія Макаровича носив це прізвище, а не якесь інше, скажімо, Грай-Городецький); ковзаючись, побіг навпростець двором, туди, де був віварій, і, продираючись крізь чагарник, яким заросли схили гори, ламаючи хрусткий сніг (пригадав кладовище, що було поруч), дістався дірки в паркані — отого потайного ходу, яким користувався Кучерявий у грізні часи перевірок і зміцнення дисципліни; вперше з вдячністю подумав про таланти Кучерявого: цей хід зберіг йому п'ять хвилин. Проліз через щілину, трохи не подравши куртки, збіг по сходах до газорозподільної будки і опинився в Протасовому яру. Задихаючись, попрямував до товарної станції, відшукуючи серед сірих і темних убрань рудий колір.

Наздогнав її біля Либеді: тут зводили якийсь величезний трубопровід, що важкою аркою, товстою, залізною, суглобистою кишкою вигинався над мостом. Дорога була перегороджена секціями труб, спалахувала електрозварна, стояли самоскиди, автокрани, метушилися будівельники, які для перехожих залишили вузький прохід; щоб не місити грязюки, люди перестрибували з цеглини на цеглину, з горбка на горбок.

Ліда нерішуче стояла перед проходом, не наважуючись ступити в це оптимістичне будівельне місиво.

— Вперед, Лідіє Василівно, — весело сказав Жадан, опинившись поруч з нею, і, не перериваючи свого стрімкого руху, дивуючись, звідки все це в ньому, взяв її за руку й повів якимось звивистим маршрутом, знаходячи заліплені глиною дошки, на які можна було стати, й ступаючи в чиїсь свіжі сліди, де ще не проступила вода. Вона йшла за ним, усміхаючись, анітрохи не здивувавшись, наче так і треба було їм зробити — спочатку попрощатись, а через кілька хвилин зустрітись тут, у цьому місці, роками розбитому хронічним будівництвом, ремонтами, важкими автомобілями з контейнерами, дощами чи відлигами, після яких, як на дріжджах, люто спухала своїми жовтими водами Либідь.