Він пішов зі стадіону. Санепідстанція ще була порожня, всі кабінети зачинені, тільки в довгому коридорі прибиральниця мила підлогу. Лінолеум блищав, як бігова доріжка на стадіоні. Жадай вийшов чекати Кротову у двір; сховався від дощу під залізним дашком, що прикривав вхід до відділу особливо небезпечних інфекцій. Згадав жінку зі Старої Митниці, що привезла мозок Чорнодуба, — так і вона чекала. Все йшло по колу, все повторювалося, все було нове й незнане.
Нарешті підійшла Кротова — весела, сяючи свіжою незрозумілою смагою. Крім офіційної посади — епідеміолог відділу особливо небезпечних інфекцій, — вона з гордістю носила набагато вище звання, яке тішило її самолюбство: бог обласного значення в усьому, що стосується сказу. Кротова — сповнена енергії фарбована блондинка — перебувала в тому незрозумілому віці, коли, вважаючи себе зовсім молодою, жінка раптом дізнається, що стала бабусею, і, безмежно дивуючись, розповідає про це всім, чекаючи, що всі будуть вражені, не повірять, почнуть переконувати, що сталася якась помилка, що не може цього бути, але всі чомусь одразу ж вірять, бо, коли хтось інший старіє, це звичайна річ. Незвичайно, коли старієш ти. Кротова удала, що зраділа, побачивши Жадана, чарівно усміхаючись, довго тиснула йому руку, вітаючи з приїздом, усім своїм виглядом показуючи, що його прибуття ощасливило область. А може, і справді зраділа?
Вже років із десять, як вони були знайомі, зустрічалися на різних нарадах і конференціях, Кротова не раз бувала у них в інституті, їздила вона і до Мідатова, з яким підтримувала дружні стосунки, чим пишалася, й, виступаючи на нарадах, любила ненароком кинути кілька слів: «В останній розмові зі мною професор Мідатов сказав, що…» або: «Мені довелося бачити в лабораторії професора Мідатова нову діагностичну реакцію на сказ» чи ще щось в такому ж дусі. Жадан умовляв Кротову писати кандидатську дисертацію, навіть домовлялися про участь Кротової в деяких лабораторних дослідженнях вірусів, виділених на території області, але далі справа не посувалася — все ставали на заваді якісь обставини. То єдиний улюблений син Кротової кінчав школу, то вступав до інституту, то чоловік хворів, то треба було купувати нові меблі, то мати померла; опріч того, дошкуляли звичні для провінційних установ текучка і суєта, складання різних папірців і довідок; Кротова відповідала не тільки за сказ, а ще й за лептоспіроз та сибірку — тут також було чимало роботи, відряджень, перевірок; а ще Кротова вела школу передового досвіду — до неї з усіх областей України приїздили лікарі-рабіологи, яким передавала вона свої знання; вважалася також передовим пропагандистом, колись навіть закінчила університет марксизму-ленінізму; а ввечері, повернувшись додому, вкрай стомлена щоденною суєтою, варила, штопала, прала, прибирала. Так і залишилася дисертація для неї міражем, приємним маренням, не більше. А шкода. Бо Кротова, жінка розумна й освічена, була лікарем високої кваліфікації, і Жадан, коли тільки почав займатися сказом, багато чого навчився в неї. Маючи багатий досвід, Кротова втаємничувала його в усі деталі практичної медицини, розкриваючи перед ним не абстрактні глибини теорії структури вірусів чи імунологічних механізмів знешкодження інфекцій (на цих матеріях він розумівся набагато краще за Кротову), а показуючи йому те буденне і для нього не знане, що насправді відбувалося в селах, на фельдшерсько-акушерських пунктах, у дільничних і районних лікарнях.
У відділі особливо небезпечних інфекцій, де вона працювала, зберігалися багаті архівні матеріали за десятки років. Кротова вела докладну документацію про захворюваність тварин у різних районах області, все в неї було акуратно розписане, рознесене по таблицях — і, здавалося, саме Кротовій належало глибоко вивчити всі матеріали, що були в неї під рукою, здобути з цієї сировини приховані закономірності народження й поширення спалаху сказу, тобто виконати справжнє наукове дослідження. Але цього не сталося. Честолюбство Кротової цілком задовольнялося її короткими палкими виступами на нарадах, повагою до неї лікарів, що приїздили переймати її передовий досвід, і тим, що професор Мідатов, вакцину якого вона взялася випробовувати в себе в області, завжди у своїх виступах називав її серед кращих рабіологів Радянського Союзу.
Після кількахвилинного візиту ввічливості до головного лікаря обласної санепідстанції Жадан із Кротовою виїхали у напрямку Старої Митниці на оранжевому «Москвичі». Дорога була неблизька: сто десять кілометрів. Перетнули місто, проїхали повз сріблясту стрілу реактивного винищувача МіГ, що стояв на постаменті, націлений в небо, поминули пост ДАІ — високу засклену споруду, біля якої покоїлися потрощені, понівечені в катастрофах легкові автомобілі як застереження долі і Міністерства внутрішніх справ усім необачним і легковажним, — й виїхали на знамениту «липову дорогу». Влітку цей відтинок шосе, що зберігся ще з катеринівських часів, був схожий на суцільний зелений тунель, в якому водіїв стомлювало частотне мигтіння яскравих смуг сонячного світла й чорних тіней від стовбурів столітніх лип. Через те нерідко траплялися тут аварії: те, що давало нашим предкам втіху, не було розраховане на сучасні швидкості. Він добре знав дорогу, бо часто їздив до цієї області в різні пори року, і не лише через розміри епізоотії сказу, а й тому, що інститут шефствував над областю, що головний лікар обласної санітарно-епідеміологічної станції писав дисертацію під керівництвом Лук'янова і прихильно ставився до всіх інститутських, завжди забезпечував їх транспортом; і, звичайно, справа була в Кротовій, яка охоче бралася за випробування нових препаратів проти сказу і супроводжувала Жадана в його подорожах. Правда, йому частіше доводилося їздити в поліські райони, звертаючи з «липової дороги» праворуч; у Старомитницькому районі він ніколи не був.
Вони повернули ліворуч. Дощ посилився, а згодом до води домішався й сніг. Мокрий чорнозем на узбіччях наче хтось посипав попелом.
— То що ж сталося з Чорнодубом? — спитав Жадан. — Адже це третій випадок сказу у вашій області. Неприємність буде велика. Ви на першому місці в республіці.
Вони з Кротовою сиділи ззаду. Шофер — літній чолов'яга у мокрій кролячій шапці — мовчки крутив кермо.
— А звідки відомо, що в нього сказ? — чи то насмішкувато, чи то вороже відгукнулася Кротова. — Не поспішайте, Євгене Петровичу. Можна й людей насмішити. А неприємностей ми не боїмося. Знаєте, як каже одна жінка — головний лікар районної санепідстанції? Ми до неї якраз їдемо. При доброму харчуванні, каже, й службовій догані можна прожити до ста років.
— Не в догані справа. Хай цим займається міністерство. А в нього таки сказ. Я вчора зробив мазки і точно встановив.
Згадав, як у полі зору люмінесцентного мікроскопа пропливали червонясті, притемнені обриси нервових клітин, наче сутінкові, опромінені згасаючим сонцем землі, над якими летить літак. Лівою рукою порався з гвинтами, що керували рухом предметного столика — немовби прокручував перед очима нескінченний фільм; правою ледь доторкався до мікрогвинта наведення на різкість. Час од часу зупиняв рух скла, на якому, наче на карті світу, малювалися острови й континенти мозкових клітин Чорнодуба, і уважно вивчав усе, що світилося: всі вкраплення, всі подряпини, всі випадкові жовті спалахи кристалізованої фарби — все те, що звалося артефактами, тобто зайвиною. Щоб пригасити випадкове світіння, Жадан додатково обробляв мазок спеціальним американським фарбником — подарунком Мідатова. Все робилося задля того, щоб, бува, не пропустити головного: гострого, холодного, як світло люмінесцентних ламп, блиску, який свідчив про скупчення вірусів сказу. Цей метод скорочено звався ІФ — імунофлюоресценція — і відзначався тим, що спеціальний антирабічний гамма-глобулін безпомилково знаходив віруси сказу в товщі нервових клітин; під впливом ультрафіолетового проміння комплекс «вірус — антитіло» спалахував яскраво, як зоря в небі. Досить швидко він знайшов те, що шукав: нейрони Чорнодуба в багатьох місцях сяяли променями смерті. Ніяких сумнівів не залишалося: це був сказ.
