Шульга повільно, не поспішаючи, витирав лезо бритви, обережно ведучи його по ганчірці, на якій залишалися сірі мазки піни. Чомусь Жадан уявив, як батько Шульги — генерал — так само спокійно чистить шаблю після бою, перш ніж засунути її в піхви. На комоді серед численних флакончиків і коробочок з ліками стояло кілька фотокарток у старовинних дерев'яних, з візерунками рамках, з зображеннями самих лише жінок. Навіть Левковича тут не було. Протилежним кінцем тої ганчірки, якою витирав бритву, Шульга провів по обличчю, знімаючи залишки піни. Виявилося, що це не ганчірка, а вафельний рушник, тільки давно не праний.
— Ви розповіли про мене Івасюті? — спитав Шульга після того, як надів свої окуляри й уважно подивився на Жадана.
— Розповів, — здивувався той пам'ятливості старого.
— Ну й що?
— Вона вам передає привіт.
— Ви й справді пишете історію рабіології? — Шульга налив у жменю одеколону й почав розтирати лице.
— Пишу. Власне, тому я й прийшов до вас.
— Навряд чи можу бути для вас корисним, — сказав Шульга, ставлячи дзеркало на комод. У темному кутку кімнати, у вузькому просторі між громіздкою шафою й стіною, Жадан помітив образ, що ледь відсвічував золотом риз, за якими ховалися загадкові оливкові обличчя матері й сина. Вирішив почати з найголовнішого, заради чого, власне, прийшов сюди:
— Справа в тому, що в двадцять сьомому році в журналі «Гігієна і епідеміологія» з'явилося повідомлення про те, що професор Левкович нібито впритул підступив до відкриття методу лікування сказу. Замітка так і називалася: «Обнадійливі експерименти професора Левковича». Я розмовляв з одним старим співробітником інституту, він казав, що Левкович лікував заражених тварин якимись травами. Ви тоді вже працювали з Левковичем, і я…
— З ким ви розмовляли? З Брагою?
— Так, — дивуючись здогадливості старого, сказав Жадан.
— І ви хотіли б стати другим Пастером і облагодіяти людство? — іронічно відгукнувся Шульга.
— Другого Пастера вже не буде. Час не той. Але я хотів би…
— Скажіть, у вас є мета в житті? — знову перервав його Шульга.
— Мета?
— Тільки відверто скажіть. Я брехню одразу вгадаю. Найбільша мета у вашому житті. Яка?
— Є, — впевнено відповів Жадан. — Заради неї я живу.
— Цікаво, цікаво… Що ж це таке, якщо не секрет?
— Лікування сказу.
— Яка ж це мета, — невесело похитав головою старий. — Це абсурд… Мені жаль вас, юначе.
— Я розумію, що абсурд, — чомусь перейшов на шепіт Жадан, наче та сердита сусідка могла підслуховувати їхню розмову. — І тому я ніколи й нікому цього не казав. Ви перший… Хоча всі вірусологічні дані й патоморфологічна картина… але я хочу…
— Киньте це все, поки не пізно, юначе. Мета ваша жалюгідна. Метод лікування не може стати метою людського життя…
— І це кажете ви, один з найкращих рабіологів країни? — щиро здивувався Жадан. — Запобігти людським трагедіям — хіба це…
— І справа зовсім не в тому, що ваша мета абсурдна з наукового погляду, — вперто вів далі Шульга. — Можливо, незабаром і придумають метод лікування, хто знає. Але не це повинно бути метою життя.
— А що?
— Як стати людиною. Як нею залишитись. Як не боятися смерті. Як перемогти жахливу самотність і зневіру в житті. Ось що мусить бути метою. Головне те, що є сенсом людського існування. А не удосконалення якихось механізмів чи вивчення комах. Повірте мені, я знаю, що кажу…
— Я з вами не згоден, — підвівся Жадан, шкодуючи, що почав цю розмову. — Вибачте, я, мабуть, піду.
Шульга заметушився, почав пересувати на столі склянки, хапаючи їх своїми по-пташиному скарлюченими пальцями й роздивляючись на світло: всі вони були немиті, непрозорі.
— Розсердились… Може, кефіру вип'єте?
— Дякую, не хочу.
— Розсердились, — задумливо мовив Шульга, наче в чомусь переконуючи самого себе. — Я у вашому віці, мабуть, теж би розсердився… Бо я думав колись так само, як і ви… Врятувати людство від смертельної хвороби. Благородно! Вибачте мені, коли що не так… Я все ж таки наллю вам кефіру… В мене бублички є, смачні, як до революції… А може, чай будете?
— Буду, — погодився Жадан, якому жаль стало старого.
— От і добре, — зрадів той. — Я швидко закип'ячу.
Шульга був у фланелевій синій піжамі, яка мішком висіла на його кощавому тілі; рухався він уповільнено, роблячи короткі, ощадливі кроки. Тупцявся поміж великим круглим столом, що займав центр кімнати, й маленьким, прикритим пропаленою в кількох місцях клейонкою кухонним столиком, на якому стояла електроплитка.
— Ви хочете лікувати людей від сказу, хоча я вважаю, що й вакцини вистачить… Не від цього сказу їх треба лікувати… Ви кажете — мета, — бурмотів Шульга; він, мабуть, звик розмовляти сам з собою. — Мета… В моїх сусідів також є мета… Він електрик у нашому будинкоуправлінні, вона прибиральниця. Вони чекають моєї смерті. Це їхня мета, мрія, немає в них іншої. Чекають, коли можна буде захопити мою кімнату. Щодня вона підходить до своїх дверей і кричить: «Ти скоро вже подохнеш, стара шкапо?» А ви кажете — мета… Коли я жив у дочки, я тимчасово віддав їм цю кімнату, і це їх влаштовувало. А коли повернувся, чого вони тільки не робили, щоб не пустити мене назад. Але зрозумійте, після смерті дочки я не міг залишатися в Богуславі… Я не виходжу на кухню, готую все тут або харчуюся в їдальні… Я намагаюсь якнайменше ходити до туалету… завів нічний горщик… добре, що не боюся холоду й провітрюю кімнату, інакше ви уявляєте, яке повітря тут було б? Все це тільки тому, що в людей є конкретна мета в житті… Я не проти смерті, я змирився з нею, я незабаром помру, але хіба приємно знати, що хтось чекає твоєї смерті? Через годину після моєї смерті вони тут все догори дном перевернуть, частину заберуть, частину викинуть… До війни вся ця квартира належала мені. Мене знав увесь Київ, мене шанували, здоровкались на вулицях… В місті був сказ, і до мене стояли черги… Тепер сказу нема… на вулицях. Тепер сказ тут — у квартирах!
Висхлою рукою, вкритою темними плямами старості, він показав на стіну. Потім налив у склянку ріденький, ледь жовтуватий чай.
— Моя дружина була єврейка, вона була старша за мене, я її дуже любив… Ось вона, — він узяв одну з фотокарток і показав Жаданові. Немолода, негарна жінка з великими сумними очима, губи підмальовано у вигляді «сердечка», волосся в дрібних хвилях довоєнної завивки. — Коли прийшли німці і двадцять дев'ятого вересня наказали зібратися всім євреям на Лук'янівці, я не пустив Сару, бо знав, чим це закінчиться. Я її сховав. Тут.
Він підійшов до великої шафи й почав відчиняти дверці — наче для того, щоб переконатися, чи немає там нікого. Стулки зарипіли, розходячись повільно й неохоче, немовби бажаючи зберегти таємницю дубової шафи.
— Тут? — Жадан підвівся й зазирнув у шафу, вдихнувши її перестояно-нафталіновий запах.
— Так, — причинив дверці Шульга. — Сара просиділа у шафі рівно два роки. Сусідам я сказав, що Сара встигла евакуюватися… Вона довго хворіла й не виходила на вулицю, і її не бачили… Сам я мав білий білет, а дочку разом з моєю мамою відправив у Богуслав, до родичів… Вночі Сара іноді виходила, але вдень вона сиділа у шафі… Будинок наш був майже порожній… У ньому до війни жило багато євреїв, і майже всі вони пішли в Бабин яр… А двірник… можливо, він щось і підозрював, бо заходив час від часу, сідав, багатозначно мугикав, і я відкупався від нього. Було трохи золота, якісь речі, іноді з інституту приносив спирт. Він не виказав, спасибі йому за це.
— Хіба інститут працював?
— Інститут не встигли евакуювати, — пояснив Шульга, — залишилося кілька співробітників. Вважалося, що ми працюємо при медичному відділі міської управи… Випускали трохи протидифтерійної сироватки, а я випускав вакцину проти сказу… Все йшло для нашого населення, бо німці нам не довіряли, вони користувалися своїми бактеріологічними препаратами… А що робити? Треба було якось жити… Годувати себе і дружину… Мені пропонували стати професором медичного інституту — спочатку відкрили для місцевих, але я відмовився… Охочі знайшлися і без мене… Е, що сказати… На все знайдуться охочі… Потім, восени сорок третього, німці почали виселяти всіх з домів, і ми з Сарою переховувалися у підвалах. Червоноармійська горіла, центр був порожній, патрулі розстрілювали кожного, хто тут залишився… Але це не найстрашніше, молодий чоловіче. Не це…
