Шульга зітхнув і потер долонями свої м'ясисті вуха, наче на морозі, хоча в кімнаті було тепло, вікна позачинювані.

— Найстрашніше почалося потім, коли все вже було гаразд… Коли дізналися, що я врятував Сару, всі були здивовані, мене хвалили, казали: ось справжній чоловік, яка любов, навіть у газеті замітку написали… але я… я… ніколи мені прощення не буде ні тут, ні на тому світі… я… зненавидів Сару… я не міг з нею жити…

— Як це? — розгублено мовив Жадан. — Хіба так буває?

— Буває, буває, — сумно сказав старий, дістаючи з піжамної кишені зіжмакану хустку й прикладаючи її до очей. — Життя таке кляте й неймовірне, що все в ньому буває… Я думаю, що в мені щось після війни зламалося… якась пружина кохання, чи що. Два роки страху, не так за себе, як за неї, два роки нічних горщиків, неприємних запахів, два роки майже повного мовчання — ми дозволяли сказати одне одному лише кілька слів пошепки… Щось перегоріло… Тут перемога, весна, здавалося б, тільки живи й радій, а я її не можу бачити. Мене всього перевертає від самого її вигляду, нудить від її запаху… Все здається, що вона нафталіном пахне… А вона теж змінилася. Вік, переживання… Зуби в неї випали. Вона вже не говорила вголос. Тільки пошепки, й то дуже рідко… Ходила, як тінь, вся в чорному. І я вже не міг з нею, як з жінкою… розумієте? Вона стала мені гидка… Я почав кричати на Сару… несправедливо… чіплявся до неї, мене трусило від її вигляду… Мати моя теж її не любила… вона ще до війни була проти цього шлюбу, тільки Антоніна, дочка наша, була в Сари єдиною втіхою… Я негідник, підла людина. Ви пийте, пийте. А чому бубличків не їсте?

— Я їм, — сказав Жадан, якому бублики і чай колом у горлі стояли.

— А тут якраз з'явилася Галя Івасюта. Молода, гарна… Боже, яка вона гарна була, — зітхнув Шульга. — І я в неї закохався… Вона годилася мені в доньки… я землі під собою не чув од щастя… Я сподіваюся на ваше чоловіче благородство… хоча… все одно. В інституті тоді всі про нашу любов знали… Може, тепер уже забули. Найстрашнішою мукою було мені повертатися з роботи додому… Сара, наче зрозумівши, захворіла тяжко… і невдовзі померла. Вона наказала поховати її в тому платті, в якому сиділа два роки в шафі… Жодного докору я від неї не почув. Навпаки — весь час вона дякувала мені за порятунок, старалася мені, чим могла, догодити… аж мені неприємно було… це мене принижувало, адже я її рятував тому, що любив… Ох, як я її любив, якби ви тільки знали… Я мріяв одружитися з Івасютою, це була мета мого життя, але… вона пішла вчитися до медичного інституту, а мене звільнили а роботи, сказали, що я служив німцям, довелося тимчасово влаштуватись на дезінфекційній станції… В Галі дочка народилася, це моя дитина… я певен. Заміж вона вийшла пізніше… Ми з нею посварилися чогось, не пам'ятаю вже… якась дрібниця… В неї теж були неприємності за зв'язок зі мною… Одне слово, розійшлися наші шляхи назавжди. Ні Сари, ні Галі, ні дочки, нікого в мене немає… А як дочка Івасюти?

— Нормально, — сказав Жадан. — Працює економістом, народила дочку.

Вирішив нічого не казати про розлучення Гаркушиної дочки, про самотність і невлаштованість цих жінок.

— Ось який сказ треба лікувати, — гачкуватими пальцями постукав себе по грудях Шульга. — Той, що тут, у душах людей… Хіба міг я у найстрашнішому сні уявити, що таке може зі мною статися? Що буду я таким жорстоким? І що скажені пси бігатимуть по Києву, заганятимуть людей у душогубки? І що знайдуться свої рідні скажені пси, які радітимуть цьому, допомагатимуть їм? Ці сусіди — це кара мені за все, що я лихого зробив. За всі гріхи колись надходить кара, знайте це.

Він відкрив комод, крекчучи, став перед ним навколішки й почав порпатися в якихось паперах і книжках. Нарешті дістав сіру, старовинного вигляду папку, на якій щось було написано збляклим чорним чорнилом… Струсив пил з папки і подав її Жаданові.

— Це архів професора Левковича. Мені він уже не потрібний, а вам, може, знадобиться… Беріть.

— Ви… мені це даєте?

— Беріть, беріть. Бо, коли я помру, ті покидьки викинуть це одразу на смітник… Ви знаєте, я іноді, коли згадую Сару й коли мені особливо соромно стає, лізу в шафу і сиджу там цілий день… Розкажіть, що нового зараз у рабіології? Як поживає Мідатов? Як ви ставитесь до його вакцини?

Вийшовши від Шульги, Жадан вирішив зазирнути в отой клуб «Природа», що містився у підвалі й був захищений ґратами. Ступив у тепле й сире, як лазня, приміщення. Окуляри одразу ж запотіли, й він, короткозоро мружачи очі, став їх протирати. Ще нічого не розгледівши як слід, зрозумів, що потрапив у підводне царство; все навкруги було обставлене акваріумами. На кожному акваріумі значилось прізвище власника. У хащах темно-зелених і червонястих підводних рослин, що коливалися з моторошною уповільненістю, пропливали зграйками дивовижні риби, ніколи ним не бачені: якісь товсті, бліді, анемічні створіння, притулившись до скла, роззявляли роти, наче задихалися; фіолетовими й червоними іскрами прохромлювали товщу води маленькі перламутрові рибки; чорно-червоні японські карасі й крокодилясті стерлядки вразили його уяву. Тут було небагато людей: кілька школярів неголосно розмовляли з чоловіком, що мав вигляд вчителя; лисий пенсіонер зважував корм для риб; перед одним з акваріумів Жадан побачив молодого хлопця в шкіряній куртці, який, затамувавши подих, зачаровано дивився в підводний світ, наче спостерігав не бачену в житті телепрограму; у хлопця було просвітлене обличчя і за весь час перебування Жадана в цьому підвалі він не ворухнувся. Щасливий, подумав Жадан. Вже збирався вийти, коли його увагу привернув акваріум з написом: «Дар Інституту зоології АН УРСР. Піранья». Якісь сіруваті, невиразні коропи не викликали в нього ніякого інтересу після всіх тих декоративних пишнохвостих барвистих див, що їх тут побачив; однак якийсь спогад, якась згадка примусила його прочитати пояснення. «Піраньї — родина хижих риб, що проживають у прісних ріках Південної Америки, зокрема на Амазонці. Дуже чутливі до слідів крові у воді, зграями нападають на поранених тварин і людей, що потрапляють у воду. Виривають шматки м'яса з жертви, за одну хвилину залишаючи від неї лише скелет». Уважніше придивившись до непоказної рибки, побачив тупу, коротку пику з міцною нижньою щелепою, широку похмуру пащеку, як у бульдога; плавці відсвічували червоним кольором — від крові? Ще раз окинувши поглядом приміщення, він подумав, що, на щастя, піраній у світі значно менше, ніж добрих і простодушних рибок, які, байдужі до крові й м'яса, пасуться собі на підводних нивах, немов безвинні ягнята.

Після вологої задухи акваріумного підвалу надворі дихалося легко. Веселою синьо-білою казковою декорацією стояв у морозяній прозорості Театр ляльок. По Рогнідинській вулиці важко було протовпитися до Палацу спорту: сьогодні відбувався важливий хокейний матч, і десятки страждальців накинулися на самотнього Жадана з запитанням — чи, бува, немає зайвого квитка?

II

Ішла третя година ночі, а він, присьорбуючи гірку вистиглу каву, все ще не міг відірватися від архіву професора Левковича. Дав собі слово, що не кинеться одразу розшукувати папери, які стосувались би спроб Левковича лікувати сказ, а буде поступово, методично перебирати папірець за папірцем, хоч би яким непотребом вони виявились: переконував самого себе в тому, що ніяких слідів отих експериментів 1927 року не знайде, немає чого й сподіватися. Вже побачивши перші папірці, зрозумів, що це був не справжній систематизований збір документів, які б давали послідовне уявлення про життя і наукову діяльність Левковича, а випадкові залишки розрізнених матеріалів; але навіть і те, що зберігала стара сіра папка, сповнило серце Жадана тихою радістю, яку можна було порівняти лише з тим благодатним почуттям, що охоплювало його в бібліотеці, коли він, нікуди не поспішаючи й ні від кого не залежачи, гортав сторінки старовинних газет і журналів, заглиблюючись у світ минулого — у світ, який хвилював хоча б тим, що сьогодні відомо, чим він став, на що перетворився, до чого призвели ті чи інші давні події, давні відкриття, давні людські вчинки, як втілилися в життя перші креслення й формули тих диваків і мрійників, які, самі не відаючи того, готували велетенську, всеохоплюючу світову революцію, тільки не на барикадах, а в тихих лабораторіях — революцію наукову. Час незмірно видовжувався для Жадана, відкриваючи свої лабіринти, швидкості його подолання зростали, десятиліття зміщувались за одним помахом руки, що перегортала сторінку, час утрачав свою залізну побутову одновимірність, свій повільний і тупий напрямок руху лише вперед, у Невідоме, час уже не був замкнений у жорсткі рамки сьогоденного існування — від ранку до вечора, від понеділка до суботи, від року Олімпійського до року Молоді, від народження до смерті. Він повільно подорожував по часу, прискорюючи або, навпаки, пригальмовуючи своє пересування залежно від власної волі, і ця влада над Часом та Історією, над причинами й наслідками належала до найщасливіших хвилин його життя; найчастіше він робив довгі зупинки у дев'ятнадцятому столітті, особливо в його останніх десятиліттях, з приємністю опиняючись у цій відносно спокійній епосі, яка ще не знала світових воєн, концтаборів і атомних вибухів. Працюючи над першоджерелами — численними лікарсько-санітарними хроніками всіх губерній України, науковими працями медиків минулого, публікаціями бактеріологічних інститутів і пастерівських станцій, томами журналу «Русский врач», Жадан почав поступово переносити самого себе, своє існування і єство в ту епоху, в якій жили герої, перед якими він схилявся — його улюблені лікарі-земці, благородні ідеалісти-безсрібники, безстрашні епідеміологи й мікробіологи першого покоління, що прийняло на себе удари величезних епідемій і спалахів висипного тифу, віспи, холери, дифтерії, сказу. Він приміряв себе до способу мислення й логіки вчинків тих давніх людей, наче сучасний актор, який, скинувши джинси й светр, вбирається у старовинний сюртук і вузькі штиблети; бажаючи хоч у чомусь скидатися на тих, кого мав за взірець, Жадан ще в студентські роки відпустив борідку, хоча ця дитяча наївність коштувала йому багатьох неприємностей: так, років десять тому його в одній з областей не пустили на засідання протиепідемічної комісії, де мав читати лекцію; засідання призначили в будинку облвиконкому, хазяїн якого дуже не любив бороданів; ведучи свої експерименти на технічному рівні, що й не снився його попередникам, працюючи над новими препаратами та імуностимуляторами, спрямованими у вік XXI, Жадан водночас частіше й частіше думкою повертався назад, років на сто, бажаючи зрозуміти той час, утрачений назавжди. Час і його герої канули у темні води Лети, але ж щось від них лишилося? Не могло не лишитися. Не тільки старенькі будиночки на схилах Батиєвої гори чи в Протасовому яру, не лише ширина рейок на залізниці й не самі пожовклі сторінки книжок і газет — не лише слова, музика, думки давно померлих людей, які й уявити не могли, що колись настане ера супутників, відеомагнітофонів, індивідуальних комп'ютерів і шизофренічних поп-ансамблів. Здавалося, що і загадки тут немає ніякої, мовляв, все тут просто й не треба нічого ускладнювати: кожен час, відігравши свою матеріальну і духовну роль, зникає поступово з живої пам'яті поколінь, розчиняється в минулому, стає абстракцією, умовним знаком Історії, здається людям нових епох старосвітським, наївним, трохи смішним і сентиментально простацьким.