Проте загадка була. Бо зерно проростає в землі і не зникає назавжди, а віддає свою плоть новому зелу у вічному кругообігу життя. Чому ж подеколи так важко, так неможливо буває людині сучасній зрозуміти слова, думки і вчинки своїх попередників? Немовби акселерація фізична, що не дає змоги сучасній дитині — майже вдвічі більшій і важчій за дитину минулих століть — приміряти одяг своїх ровесників XIX століття, вплинула також і на виміри психічні, на моральні розміри людей, деформувавши всі усталені колись поняття, перевернувши їх з ніг на голову, зробивши легким і доступним те, що колись було заборонне, і, навпаки, недосяжним і неприступним те, що в старовину вважалося звичайним і природним, як дихання.
Хоча в архіві Левковича все було хаотично переплутане — ніякої хронології, ніякої системи, — але в окремих виписах, зроблених дрібним, дуже акуратним почерком професора, у численних вирізках з газет і журналів Жадан відчув якусь приховану внутрішню логіку, за якою добиралися ці строкаті, немовби й не пов'язані нічим факти: всі ці матеріали мали відношення до лікарів, і всі вони були зроблені на початку двадцятого століття.
У 1904 роді Левкович зробив таку виписку з якогось медичного журналу:
«Надзвичайно дивну думку про те, чи має право взятий у полон російський лікар лікувати японців, висловив професор Київського університету Н. К. Неєлов у «Киевской газете». На думку пана Неєлова, «якби лікар, перебуваючи в полоні, побачив, що японець стікає кров'ю, то, звичайно, він був би зобов'язаний надати ворогові медичну допомогу, але взяти на себе обов'язки лікаря без вищеназваної виняткової обстановки він не має права і, діючи так, він порушує свій обов'язок, стаючи зрадником. Це ясно, як 2 × 2 = 4, й доводити слушність такого погляду немає для чого».
Невідомий коментатор зауважив:
«Треба бути дуже засліпленим хибно зрозумілим патріотизмом, щоб забути ту елементарну істину, згідно з якою для лікаря всюди, за всіх обставин і незалежно від сторонніх міркувань на першому плані повинні стояти лише хворі й стражденні, і що надавати посильну допомогу усім хворим без усяких винятків — обов'язок лікаря, його головне й вище призначення. За теорією п. Неєлова вийде, либонь, що російські лікарі, які надають допомогу японцям, теж зрадники!»
А поруч лежала вирізка з газети «Южная молва» Бердичівського повіту за січень 1909 року:
«У Красноярську на вимогу томських слідчих властей арештовано якогось Бліца, який підозрюється в крадіжці з поштового вагона 285 000 карбованців. Незадовго перед тим, відбувши ув'язнення в тюрмі за розтрату, Бліц записався в «Союз руського народу» і вступив в агенти охоронного відділення. За його вказівками були вчинені арешти й обшуки у відомих і шанованих осіб. Це стурбувало навіть губернатора.
Арештовано на вокзалі молодика, що прибув з Варшави; у заарештованого знайдено 120 револьверів.
Намагалася покінчити життя самогубством жінка-лікар Попова.
Вночі на тротуарі знайдено труп повії, яка отруїлася внаслідок нестатків.
Повісився в квартирі на рушнику десятирічний хлопчик.
В публічному домі гвардійський офіцер загрожував відвідувачам шаблею. Він заарештований викликаним на місце події плац-ад'ютантом».
Виявилося, що Левкович був обраний віце-президентом Товариства київських лікарів. Його рукою в 1904 році було написано такий заклик:
«Не хотілося б думати, що ми лише на словах віримо в силу товариськості і єднання, а на ділі перебуваємо у владі безсилої розбратаності.
Адже роботи, і нелегкої, лікарям усюди є дуже багато. Вони бачать так часто, як ніхто, неприкрашені страждання й горе. Вони знають краще за будь-кого справжні злидні, злидні не в театральному, а в справжньому смердючому лахмітті. Вони дуже добре знайомі з тими сморідними норами, що звуться житлом бідного люду. Їм знайомі злякані обличчя напівголої, голодної дітлашні й повні безнадійного смутку й муки погляди вмираючих матерів. Так, лікарі добре знають людські нестатки й страждання, і вони не можуть залишитись тільки байдужими глядачами, їм треба боротися. Вони повинні боротися».
Далі йшла виписка з якоїсь газети: «9 липня 1905 року телеграф розніс по всьому світу повідомлення з Болоньї про відкриття проф. Тіццоні нового способу лікування сказу радієм. Італійський учений представив у Болонську академію доповідь, в якій твердить, що йому вдалося вилікувати за допомогою радію кролів, заражених надзвичайно сильною отрутою собачого сказу».
Із здивуванням Жадан відзначив велику схильність професора Левковича до збирання некрологів лікарів: чи то були його однокурсники, знайомі, чи просто Левкович не міг байдуже читати сумні повідомлення про смерть колег?
«На початку серпня 1919 року після відступу радянських військ трагічно загинула Ніна Миколаївна Хмелевцева-Гур'янова, санітарний лікар Полтавської губернії по Кобеляцькому повіту, зав. повітовим відділом охорони здоров'я. Н. М. Хмелевцева була одним з найактивніших членів санітарної організації Полтавської губернії з ясною громадською і політичною фізіономією. Під час гетьманщини Н. М. була ув'язнена до тюрми за доносом з Кобеляк, просиділа понад три місяці разом із своїм чоловіком — лісничим І. Ф. Хмелевцевим, після чого була звільнена за відсутністю доказів. Згодом Н. М. захопилась українським рухом, будучи родом з Росії, увійшла до партії українських с.-д., але за великою іронією долі загинула від рук убивць. За с. Прохорівка вбивці з метою пограбування порішили тих, хто готовий був віддати й віддавав свої сили і кошти народу. Н. М. Хмелевцева з чоловіком поховані неподалік від могили Тараса Шевченка».
А поруч дбайливо зберігалася згадка про Іллю Васильовича Мамонтова, написана характерним почерком Левковича:
«15 лютого 1912 року виповнюється рік з дня смерті І. В. Мамонтова, який загинув у боротьбі з чумою в Харбіні. Свого часу смерть ця була відзначена в лікарській і в загальній пресі як смерть людини, відданої науці, сміливої і повної любові до своєї справи і хворих. До того доброго, що вже писалося про покійника, важко додати щось нове; та це й не є моєю метою, бо в тих, хто знав І. В. хоча б трохи, його світлий моральний образ живе й довго житиме в пам'яті. Все, пов'язане з цією пам'яттю, таке чисте й таке чуже буденній пошлості. Рік — великий строк, особливо на теперішні часи, й багато він дав нових подій і вражень; але серед цієї зміни нового часто й добре згадується І. В. Згадуючи його, живеш вірою, що є не тільки добрі, а й винятково добрі люди, а як легко сьогодні серед безлічі зловживань і зловживаючих в усіх галузях життя хитається ця віра в людей і в усе добре в них. Ми, товариші покійного, знаючи І. В., його славну душу, його устремління до всього світлого, чистого, завжди сміливо можемо сказати, що є добрі люди й що можна вірити людям. За цю віру в людей ми глибоко вдячні І. В. Цю віру він підтримує в нас, віру, яка одна тільки може дати сили в боротьбі за правду життя. Хотілося б сказати, як близько підходять до І. В. слова Сергія Петровича Боткіна, який згадував діяльність одного із своїх найулюбленіших учнів, покійного Бубнова, що загинув від дифтерії, заразившись од хворого. Слова ці такі: «Недовго він жив на світі, але багато зробив і залишив по собі той нерукотворний пам'ятник, в якому втілювалось поєднання найкращих рис людської природи — любов до ближнього, почуття обов'язку, жадоба знань». Хоча з нами зараз і немає І. В., але він був і жив у нашому середовищі, залишивши по собі славну пам'ять, і служить для майбутніх поколінь прикладом того, як треба жити, працювати і любити людей».
На окремому аркуші значилось:
«Дані про смертність лікарів у Росії за 1914–1925 рр. В 1890–1902 рр. померло в Росії 3588 лікарів-чоловіків, в середньому по 276 на рік. В 1903–1909 рр. — 1386, в середньому по 198 на рік, 3 серпня 1914-го до 1922 рр. померло 3254 лікаря, в середньому по 390 на рік. Але оскільки ці дані неповні, то треба думати, що смертність була за ці роки ще більша. 1919-1920-й висипнотифозні роки дали величезну смертність у 615 і 597 чоловік. Середня тривалість життя лікаря-чоловіка 49,2 року, а лікаря-жінки менше 40 років. 55,3 % лікарів померло у віці 24–50. Всього від висипного тифу в 1914–1922 рр. померло 1460 лікарів (60 %), від інших заразних хвороб 164, від спадкових і випадкових причин — 270, від інших хвороб 540. Вбито на війні і загинуло від ран 62, самовбивства — 59, розстріляно — 46, загинули під час різних повстань 43, вбиті бандитами 36. Жінок-самовбивць було втричі більше, ніж чоловіків. Очевидно, в них у ці роки життя було важче».
