Серед паперів Левковича Жадан знайшов чернетку резолюції Товариства київських лікарів, датовану квітнем 1917 року:

«Товариство київських лікарів постановило висловити почуття глибокого презирства, й величезної огиди щодо злочинної таємної діяльності лікаря Арсена Тер-Саакова, провокатора охоронного відділення, й пропонує виключити його з усіх лікарських товариств Росії з обов'язковим повідомленням про це у пресі».

Не відмовлявся Левкович від збирання і фактів кумедних, але які також проливали досить яскраве світло на епоху, в якій він жив:

«У Самарі в 1907 році під час одного шлюборозлучного процесу духовенству бажано було з'ясувати статеву силу чоловіка. І ось знайшлися два лікарі, які погодилися спостерігати в публічному домі, яка статева сила даної людини! Роль лікарів у цьому випадку так само принизлива, як і ненаукова».

На окремому маленькому аркушику запис із заголовком «З розмови під час холери, 1910 р.».

«— Лікарю, я, здається, незабаром помру, то ви вже виконайте, будь ласка, мою останню волю.

— Що таке?

— Не веліть обмивати моє тіло сирою водою, я, знаєте, страшенно боюся холери».

«Одного разу я бачив замкнене коло людського життя: весілля акушерки й трунаря», — сумно занотував Левкович на візитній картці якогось лікаря Ф. Мендельсона.

Щоразу, беручи до рук черговий документ, Жадан давав собі слово скінчити на цьому, відсунути сіру папку й піти спати, адже злипалися очі й гуло в голові. Але якась гіпнотизуюча сила примушувала його поглинати це захоплююче чтиво. Нарешті до його рук потрапили зжовклі аркуші паперу, щільно списані фіолетовим чорнилом. Судячи з численних закреслень, позначок і дописок, це була чернетка. Він прочитав:

«20 листопада 1927 року. Народному комісару робітничо-селянської інспекції України, заступнику голови Раднаркому УРСР Володимиру Петровичу Затонському. Вельмишановний Володимире Петровичу!

Звертаюся до Вас з проханням допомогти мені. Я ніколи не наважився б потурбувати Вас, знаючи Вашу завантаженість справами державної ваги, якби не виняткові обставини, що склалися навколо моєї наукової роботи.

Я народився у 1860 році в сім'ї сільського священика села Миньківці Подільської губернії. У 1884 році закінчив медичний факультет Київського університету. З 1895 року професор Київського університету по кафедрі загальної патології. Одночасно з 1896 року і до сьогодні я працюю на Київській пастерівській станції. Неодноразово брав участь у боротьбі з епідеміями чуми і холери. У 1892 р. працював під керівництвом Л. Пастера та І. І. Мечникова в Пастерівському інституті в Парижі, де вивчав методи вакцинації проти сказу і теорію імунітету. Постійно співробітничаю з академіком ВУАН професором Д. К. Заболотним.

Київська пастерівська станція, яку я організував і якою маю честь керувати понад тридцять років, стала дуже важливим закладом народного здоров'я, завдяки діяльності якого врятовано життя десятків тисяч людей, заражених сказом. Однак, на жаль, незважаючи на всі наші зусилля, захворюваність на сказ як у Європі, так і в СРСР все ще висока. Від цієї смертельної хвороби щорічно гинуть тисячі людей. Єдиним можливим виходом із цього тяжкого становища я вважаю розробку методу ефективного лікування хворих. З цією метою, починаючи з 1925 року, я почав експерименти по лікуванню тварин, заражених сказом. Не вдаючись у суто наукові подробиці, скажу лише, що в основу лікування покладено народні спостереження за хворими собаками: деякі після початку хвороби зникають з населених пунктів і знаходять якісь трави, які, очевидно, мають цілющі властивості щодо заразного начала. Перехворівши, очевидно, на сказ, ці тварини не помирають і повертаються до нормального життя.

Внаслідок важких і небезпечних експериментів, які полягали в тому, що хворі тварини, які перебували на довгому цепу, випускалися в спеціальний вольєр, засаджений різними дикими травами, було знайдено кілька рослин, дуже перспективних своїми антивірусними властивостями, що доведено в експериментах у пробірці. Влітку цього року я зі своїми співробітниками почав нову серію дослідів по перевірці виготовлених нами препаратів на заражених сказом тваринах.

І от у цей час, коли вирішується, можливо, доля методу лікування сказу, знайшлися люди, які хочуть позбавити мене можливості вести науково-дослідницьку роботу, спаплюжити моє чесне ім'я, кинути тінь на мою політичну позицію щодо Радянської влади. Наклепницьку кампанію проти мене очолив молодий і малограмотний лікар Брага Василь Панасович, який, граючи на моєму походженні з середовища духовенства і викривлюючи деякі мої критичні зауваження про роботу Народного комісаріату охорони здоров'я УРСР, оголосив мене прихованим ворогом Радянської влади, попівським мракобісом, людиною з контрреволюційними поглядами і вимагає викинути мене за борт медичної науки. В цьому його підтримує невеличка групка галасливих демагогів і обскурантів.

Прошу Вас, вельмишановний Володимире Петровичу, захистити мене від інсинуацій Браги — мого колишнього співробітника, який мститься за те, що я змушений був вигнати його з пастерівського відділу за систематичне неробство, яке прикривалося так званою громадською роботою, за елементарну медичну і загальну неграмотність. Все своє життя я чесно служив вітчизняній науці, віддаючи всі свої сили охороні народного здоров'я. За своєю психологією, за майновим станом, за трудовим стажем, за поглядами і переконаннями я завжди був людиною праці і ніколи не стояв на боці експлуататорів. За своїм науково-лікарським світоглядом я все своє життя стою на матеріалістично-діалектичних позиціях. В дореволюційний час я неодноразово переслідувався царською владою за свої політичні погляди. Можливо, будучи людиною запальною і не терплячи неробства і непорядку в лабораторії, я міг припуститися невдалих висловів, але, повірте, в цьому не було ніякого контрреволюційного «шипіння».

Єдине, про що прошу, — надати мені можливість закінчити мою дослідницьку роботу в галузі лікування сказу. Я тяжко хворію, і кожен втрачений день я сприймаю як болісну втрату для справи всього мого життя.

З глибокою повагою —

професор Володимир Костянтинович Левкович»

Не витримавши, Жадан почав поспіхом перекидати ще не прочитані папери, сподіваючись знайти протоколи дослідів Левковича або хоча б якісь записи з назвами трав, та марно. Знайшов кілька зошитів зі списками тих, кому вводив Левкович вакцину проти сказу, з докладними описами укусів, з примітками про наслідки лікування. Цих людей, судячи з дат їхнього народження, вже, мабуть, не було в живих: Левкович зміг врятувати їх від сказу, та не міг захистити від вогню війни і невблаганного часу.

Останніми в папці лежали вирвані з якогось журналу дві сторінки: на першій з них Жадан побачив знайоме обличчя — високе чоло, розумний, трохи сумний нагляд очей, схованих за скельцями пенсне, гострі кінчики сивих вусів і невеличка борідка. Це обличчя належало? дев'ятнадцятому століттю; щоб помітити це, не треба було бути добрим фізіономістом. Обличчя, опромінене високою думкою і ледь помітною доброю усмішкою людини, що вміє прощати іншим їхні гріхи, вільні чи невільні.

Портрет був у чорній рамці.

«1 грудня 1927 року від грипу, ускладненого сухою гангреною правої ноги, помер один з видатних українських патологів і бактеріологів професор Володимир Костянтинович Левкович», — прочитав Жадан.

«Розтин показав: загальний склероз судин, дегенеративні зміни в міокарді, свіжі інфаркти в легенях і селезінці, тромбування судин нижніх кінцівок.

Розтин показав роки невпинної розумової праці, роки невтомної діяльності великого людського серця, ряд перенесених інфекцій (тяжкий висипний тиф, черевний тиф, двічі дизентерія), роки голоду і холоду, пережиті вже в немолодому віці. Завжди на посту, в боротьбі з епідеміями, до останніх днів він не припиняв своєї різнобічної діяльності вченого і лікаря. Тут, на секційному столі, було проведено розтин і дослідження повного трудів і знегод життя людини, безмежно відданої науці і людям, великого вченого, великого педагога, великого лікаря — Володимира Костянтиновича Левковича.