— Дякую, — сухо сказала Гаврилюк і поклала трубку, хоча він ще щось хотів у неї спитати.

Жадан роздягнувся й ліг, знаючи, що зараз почнеться напад жорстокого безсоння, яке нічим не можна буде подолати, бо музика гупала, і йому здалося, що танцюють над ним, а не під ним, що танцюристи шкварять ногами так, що сліди на стелі проступають, а невідомий співак уже двічі повторював пісню про перукарку в білому халатику. Збирався вже піднятись, ковтнути таблетку еленіуму чи супрастину; весь час згадував те худе пташеня Ніну, потім думка його ковзнула далі, на фотокартку, що лежала під склом в ординаторській кімнаті. Зрозумів, що незнайома щербата дівчинка — дочка тої лікарки, Гаврилюк: той самий, що і в матері, дивний, трохи зизуватий погляд. Став пригадувати, як звуть її, але не згадав, бо заснув одразу, змучено занурившись у темряву, що вже давно панувала над Старою Митницею.

Упродовж віків сказ вселяв у душі людей містичний жах — і породжує його надалі. Ознаки цієї хвороби такі зловісні й характерні, що віддавна увійшли в колективну пам'ять людства, в його міфологію, казки й легенди. Найперша згадка про сказ міститься в кодексі законів Ешнуни стародавнього Вавілону за 2300 років до нашої ери; в Біблії міститься опис п'яти головних ознак хвороби в собаки; за десять віків до н. е. Гомер у своїй «Іліаді» устами Тевкра називає Гектора скаженим собакою. Клінічні ознаки захворювання описували Демокріт (500 р. до н. е.) й Арістотель (322 р. до н. е.); у першому столітті нашої ери Корнелій Цельс дав докладний опис захворювання людини, який нічим не відрізняється від клінічної картини сказу, що її спостерігають сучасні лікарі. Змінився світ, впала вавілонська вежа, замість язичництва в Європі поширилось християнство, відмерли в муках, повстаннях і війнах рабовласництво й феодалізм, було винайдено паровоз і пароплав, перші літаки кинулися в небезпечний лет, прогриміли дві світові війни, вибухнули атомні бомби, людство вийшло у космос, комп'ютери й телебачення заполонили світ, багато хвороб зникло з лиця землі, з'явилися не бачені за ефективністю методи лікування, — а сказ залишився тим самим, що й тисячі років тому: абсолютно невиліковною хворобою, яка вражає центральну нервову систему і викликає так звану гідрофобію — водобоязнь.

У зв'язку з посиленням інтересу в останні роки до «Книги померлих» — пам'ятки тібетської писемності часів раннього середньовіччя — один з дослідників (Є. П. Жадан, 1981) звернув увагу на опис жахливих видінь, які нібито з'являються померлому. У натовпі страшних чарівниць і богинь приходять: зі сходу Сімхамука — кольору темно-червоного, з головою лева, тримаючи в пащі труп; з півдня — Вягримука, червоного кольору, з головою тигра, що викривлює у лютій гримасі губи; з заходу — Шрігаламука, чорна, з головою лисиці; в лапі тримає вирвані кишки, що їх пожирає, облизуючи кров; з півночі — Шванамука, темно-синього кольору, з головою вовка, обидвома руками підносить до пащі трупа й поїдає його. І хоч «Книга померлих» застерігає, що всі ці потвори виходять з мозку людини й їх не треба боятися, дослідник, одначе, звернув увагу на те, що в міфологічному переліку названо саме тих хижаків, які переносять сказ, стаючи джерелом інфекції для людини.

Сказ з давніх-давен був відомий слов'янам. Російська назва «бешенство» означав «одержимий бісом». В «Житії Андрія Юродивого», пам'ятці візантійської писемності IX–XI століть про юродивого (божевільного), що лежав голий на вулиці, мовиться: «3ряще на нь человеци, глаголаху: се нова бешенина». З апокрифічних пам'яток легендарно-релігійної літератури XI–XII століть можна зробити висновок, що в Київській Русі вовків було так багато й укуси їх такі поширені, що це викликало повальний сказ у людей. На думку видатного дослідника етнографії й фольклору професора Д. І. Яворницького, українська назва «сказ» походить від слов'янського дієслова «казити» («искажать»), а це в свою чергу йде від санскритського «каш» (порівняй — «проКАЗа»).

Почуваючись безсилими перед зловісною загрозою сказу, наші пращури вигадували різні способи вигнання біса, іноді за допомогою легендарних птахів Садяржиці чи Сакаржиці, інколи вдаючись до замовлянь: «На морі, на океані, на острові Буяні, стоїть крутая гора, на крутій горі росте дуб-стародуб, під тим дубом-стародубом лежить цеп залізний, обвитий навколо дуба, до цього цепу прив'язаний старий біс, собака; ой ти, собако, старий бісе, вгамуй свій лютий гнів, свій кусючий зуб; якщо вкусиш мене в біле тіло, пустиш свою чорну слинь в мою гарячу кров, то прийду до тебе з билом залізним, вижену тебе, бісе проклятий».

Народ створив багато прислів'їв, присвячених цій хворобі: «Собака, як сказиться, з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить»; «Собака з жиру казиться»; «Баба гірш од скаженого їжака: хоч не вкусить, так наляка»; «Було б сказитися, як тобі було три года, а тепер шкода»; «Мов та скаженюка»; «Скаженому псові уступайся з дороги»; «Де ти був, як собаки казились?».

Від глибокої давнини аж до відкриття Пастера в 1885 році було запропоновано тисячі способів боротьби з цією хворобою — від абсурдних і шкідливих до таких, що не були позбавлені здорового глузду.

Так, у І столітті н. е. Пліній Старший рекомендував при укусі скаженим собакою присипати рани попелом голови цього собаки або хоча б жмутом спаленої шерсті. Звідти походить вираз — «з поганого (лихого) пса хоч шерсті жмут». Не кращим був спосіб, опис якого знайдено в Ромнах у 1776 році в одному з домових українських лікувальників: «Якщо кого собака скажений укусить, зараз палити рака річкового, ізделать прошок, дати больному того прошку хоча й мало в чом ні єсть випити; буде здоров». Найраціональнішим способом запобігання сказу в давнину стало припалювання ран або промивання їх сечею, сольовими розчинами й настойками різних трав.

У 1855 році генерал-губернатор Подільської, Волинської й Київської губерній вислав повідомлення губернаторам південно-західних губерній та підвідомчих їм установ про спосіб лікування укусів скажених тварин, запропонований винахідливим селянином з характерним прізвищем Кабанець. Спосіб Кабанця ретельно розглядався поважними професорами на засіданні медичної ради в Києві, його дозволено було опублікувати й застосовувати у військових госпіталях: укушене або подряпане скаженим вовком чи собакою місце посипалося порохом і запалювалося…

Пожаліймо наших пращурів, яким доводилося терпіти такі муки, схилімо голови перед незліченними жертвами однієї з найстрашніших хвороб світу. Бо воістину справедливими є слова Антона Павловича Чехова: «Немає хвороби жахливішої, яка б завдавала стільки мук, як водобоязнь. Коли вперше мені довелося побачити скажену людину, я днів п'ять потім ходив як ошалілий і зненавидів тоді усіх у світі собачників і собак».

Поворотним пунктом в історії цієї особливо небезпечної інфекції стало створення Луї Пастером та його учнями — Ру, Шамберланом й Тюїльє — першої антирабічної вакцини (1883) й успішне випробування її на людях (1885). За роки, що минули від винаходу пастерівської вакцини, від сказу було врятовано мільйони людей в усіх країнах світу на всіх широтах — від Якутії до Кейптауна, від Бразилії до Нігерії й Таїланду. Ім'я Пастера сяє найяснішою зіркою на небосхилі людських звершень, людської непокори перед сліпими, жорстокими силами природи. Після антирабічної з'явилися інші вакцини, які, певно, врятували більше життів, ніж пастерівська, такі, як вакцина проти дифтерії, кору, туберкульозу, поліомієліту, але вакцина проти сказу була перша; Пастер відкрив і сформулював головні природничо-наукові принципи одержання профілактичних препаратів, він негайно впровадив своє відкриття в практику, у тяжкій боротьбі зі скептиками довівши власну правоту, і тому саме Пастер став символом сил Добра, що ведуть віковічний двобій із силами Зла. Вдячне людство звело десятки пам'ятників цій замкнутій людині з важким характером, яка фанатично любила свою вітчизну й ненавиділа Пруссію за ту ганьбу, що її спізнала Франція у війну 1870–1871 років. У світі відкрито сотні пастерівських інститутів і станцій, які продовжують добротворчу справу великого француза; тисячі вулиць у містах більшості країн світу носять ім'я Луї Пастера.