— Обов'язково треба вводити, — підтвердила Кротова. — В монографії Мідатова сказано, що в таких випадках…

— Негайно замовте мені Київ, інститут, — наказав Жадан, і Кротова подалася в ординаторську. Куля у відділення не пішла — вона поїхала на санепідстанцію, сказавши, що зараз відірве голову Афанасьєву і Тесленко за те, що не поговорили як слід з дівчиною і що не провели всіх потрібних протиепідемічних заходів.

Гаврилюк зважила Ніну: тридцять шість кілограмів.

— Вісімнадцять кубиків гамма-глобуліну, — сказав він.

— А якщо вона алергік? — спитала Гаврилюк. — Це дуже сильний алерген. Адже кінська сироватка…

— Я про це знаю, — гостро перервав її. — А що накажете робити? Йдеться про життя або смерть. У нас немає іншого вибору. Ми зараз розробляємо безалергенний гамма-глобулін, але поки всі бюрократи світу дозволять нам його застосувати… сто років мине. Вибачте, Лідіє…

— Василівно, — підказала вона.

— Вибачте. Не хотів вас образити.

— Не в цьому справа, — тихо мовила Гаврилюк. — Вона виживе?

Ніну вже повели в маніпуляційну.

— Не знаю. Я вже нічого не знаю. Якщо вона заражена… все може бути. Ми спізнилися на місяць. Я спробую дати їй один препарат. Ми з ним працюємо. Це імуностимулятор. Начебто дає непогані наслідки. Називається метафен.

Подивився на годинник. Шоста година, темрява вже підступила до Старої Митниці. В лабораторії нікого нема, з відчаєм подумав він.

Але тут його покликала Кротова — з'єднали з Києвом.

Він почув у трубці голос Гаркуші. Зрадів, подумавши розчулено, що замість того, щоб поспішати до внучки, Гаркуша сидить у лабораторії сама, працює, в той час як усі вже давно розбіглися по домах. І ще подумав, що хоч однієї маленької удачі дочекався за цей довгий, важкий день, хоча ясно розумів, що немає з чого радіти, бо вірус уже міг повільно, день за днем посуваючись по таємних нервових шляхах, переповзаючи, наче через природні перешкоди, через синапси — стики нейронів, — міг за цей місяць наблизитись до спинного мозку дівчини, де вже його ніщо не зупинить — ніякий метафен, ні гамма-глобулін, ні вакцина, ніщо; через цих байдужих бовдурів Нінине життя зависло на волосинці, й тому не доводиться думати сьогодні про якийсь успіх, просто треба сподіватись на щасливий випадок, на долю, що зглянеться над цим худеньким пташеням, і ще на щось, нам не відоме.

— Євгене Петровичу, — перепитувала Гаркуша, яку було дуже погано чути, — що сталося?

— Я вам все потім розповім, Галино Терентіївно, мені негайно потрібний метафен. Прошу вас, передайте десять ампул. Сьогодні ж поїздом. В область, так. А обласна санепідстанція нам привезе. Ви ще встигнете, поїзд відправляється о двадцять другій годині. І подзвоніть черговому облздороввідділу, вони зустрінуть поїзд.

Він втомлено поклав трубку і мовчки сперся підборіддям на руки. На столі, за яким він сидів, під склом побачив фотокарточку: дівчинка без двох передніх зубів сміється, примруживши очі, як тільки можуть сміятися щасливі діти. Щось знайоме майнуло в цьому обличчі. Прибігли Огородник і Бадяк, перелякані тим, що може статися нове нещастя, і тепер Огородник вже не видався Жаданові таким самовпевненим і сильним, та й Бадяк теж притишено сидів в ординаторській. Здавалося, що кінці Бадякових бакенбардів, які стрілочками націлені були на кутики його рота, вже не так акуратно вигострені, як учора. Кротова вже не питала, чи поїдуть вони сьогодні, а сама подзвонила в область — спочатку чоловіку, сказала, що залишається в Старій Митниці, а потім попередила чергового в облздороввідділі, що вранці з Києва пришлють метафен.

Жадану нічого було робити в хірургічному відділенні. Від нього ніщо вже не залежало, час повільно йшов уперед, і треба було лише терпеливо чекати, коли проростуть усі зерна, кинуті в землю, коли всі причини дадуть свої наслідки, які в свою чергу стануть новими причинами. В приймальному покої сиділа жінка Чорнодуба й плакала. Побачивши Жадана, підбігла до нього. Не було в ній ранкової люті й непримиренності, вся вона наче зменшилася за цей день, усохла. Була в потертому темно-синьому пальті з заяложеним коміром із штучної цигейки, немовби взятої зі старої солдатської шапки-вушанки.

— Лікарю, що з Ніною? Вона житиме?

Колись його вчителька, стара, мудра професор-інфекціоніст Сокол, казала їм, без п'яти хвилин лікарям, як треба боятися оптимістичних обіцянок, особливо в тих випадках, коли повної впевненості в тому, чи виживе хворий, немає; безчесно, жорстоко породжувати безпідставні надії, бо родичі хворого потім ніколи не вибачать лікареві цієї солодкої брехні. Брехати можна лише хворому. Але, дивлячись у змучені очі Чорнодубової жінки, Жадан не знайшов сили сказати правду про загрозу, що нависла над життям Ніни.

— Все буде добре. Їй зроблять уколи для профілактики. І все. Їй ніщо не загрожує.

Потім не витримав, спитав:

— Невже ви не бачили подряпин на її руці?

— Хіба вона коли що скаже? — ковтала сльози жінка Чорнодуба. — Я не видержу, коли що з нею…

— Заспокойтеся, ми все робимо, що треба. Тільки потім, після вакцинації, дивіться — бережіть Ніну. Ніяких перевантажень, ні переохолоджень, ні перегрівання. Зрозуміло?

— Та я… ради неї… все, що треба… з роботи піду, коло неї сидітиму… Вона вірші пише… така здібна, малює… Вся в Васю… Спасибі, лікарю…

Він повільно пішов до готелю. Зайшов по дорозі на пошту, розміняв карбованець, отримавши жменю зовсім новеньких, сяючих монет по п'ятнадцять копійок, і ступив у кабіну міжміського автомата, де панував важкий запах комори, в якій тримають старе ганчір'я… Набрав номер Олі. Довго не відповідали, потім він почув її голос — єдиний з мільйонів усіх голосів світу. Вона ніколи не казала «алло», а тільки «слухаю».

— Слухаю, — сказала вона, і йому здалося, що вона стоїть поруч, що він чує її дихання.

Він мовчав.

— Слухаю, — повторила Оля. В голосі її були надія й радість. Він мовчав. Після довгої паузи вона спитала: — Це ти, Юро? Я тебе слухаю, Юро!

Вій квапливо повісив трубку.

У гастрономі навпроти пошти купив булку, кефір і холодну, слизьку пачку сиру. Прийшовши до готелю, попросив у чергової чаю, повечеряв і сів дописувати службову довідку про випадок смерті громадянина Чорнодуба В. І. Писав усе, як було, називаючи прізвища винуватців. Потім, не роздягаючись, ліг на ліжко і так лежав, втупившись поглядом у стелю, на якій раптом помітив слід від чоловічого черевика. Не повірив своїм очам, увімкнув світло в люстрі й став на ліжко, щоб краще роздивитись. Він не помилився: ледь помітний слід від великого черевика проступав на білій поверхні, наче хтось прогулювався по стелі для приємності чи з якоїсь іншої життєвої потреби. Вимкнувши верхнє світло, знову впав горілиць на ліжко, прислухаючись до галасу й музики, що лунали знизу. Його кімната містилася якраз над рестораном. Музиканти почали грати гучну, веселу пісню, і спочатку Жаданові здалося, що він збожеволів; прислухався уважно — ні, не помилився: чоловічий голос дуже виразно виводив слова про якусь перукарку, що в білому халатику йде по перукарні й відрізає пасмо золотого волосся — либонь, з голови співака? — щоб сховати на грудях, а потім знову йде і знову відрізає — цього разу його вуса, і знову ховає їх у себе на грудях. Жадан чекав — що ж далі відріже ця перукарка-фетишистка і куди вона це добро сховає, але пісня закінчилася, й залунали захоплені вигуки й оплески тих, хто танцював у ресторані. Нормально, подумав він.

Пролунав різкий телефонний дзвінок, і він схопився рвучко з ліжка, відчуваючи важке биття серця. Невже Оля? Як вона дізналася?

— Слухаю, — сказав він.

Почув незнайомий тихий жіночий голос:

— Євгене Петровичу, я ввела гамма-глобулін. Ніякої реакції не було. Вона добре перенесла.

— Це хто? — злякано спитав він.

— Це Гаврилюк, лікар-хірург. Вибачте, що я вас потурбувала. Яку вакцину мені вводити — Фермі чи Мідатова?

— Звичайно, Мідатова, — відповів він. — Нам ще поствакцинальних ускладнень не вистачало.