А шкода.
Бо через секунду щось страшне і темне вдарило її в лице, і все попливло перед її очима, стало гарячим і солоним, і спочатку навіть болю вона не відчула, а здивовано подумала, що її обличчя хтось перемішує, наче загуслий, захололий борщ, почула тріск шкіри й хрускіт щелепних кісток, ще не розуміючи, що її шкіра, гарна, молочно-біла, що її обличчя чорноброве, на яке задивлялися ще й досі всі хлопці в Івашківцях, зникає назавжди, пошматоване вовчими зубами; тупий біль, наче з розмаху вдарили по лицю поліном, видушив з неї крик відчаю, й вона впала; привалившись спиною до зрубу. Падаючи, помітила страшну, вкриту піною пащу з вишкіреними іклами й подумала, що недарма казала стара баба Корнійчиха, що багато гріхів накоєно в цьому світі, отож скоро прийде сатана, ходитиме межи людьми, віщуватиме кінець світу. Втратила свідомість не тільки від болю й крові, що чорною пеленою застилала очі, а й від страху, огиди й нерозуміння — що з нею сталося?
Почувши Надійний зойк, на ґанок вибіг Григір, як був, у спідньому, тільки вступив у чоботи; спочатку, впавши зі світла в темряву, нічого не побачив) скоріше слухом, ніж зором, угадав, що відбувається щось таємне, мовчазне і лихе. Біля колодязя простогнала Надія, й Григір раптом побачив усе — дике й неймовірне, — ураз наче засвітилося надворі, хоча та сама зимова, передноворічна темрява оповивала село; проте відчуття було таке, як в армії, коли ходили в нічні учбові атаки й спалахували над ними освітлювальні ракети, й під час тих спалахів треба було швидко зорієнтуватися в обстановці бою — так вчили їх командири, і Григір під час цього короткого спалаху прозріння своєї люблячої душі (над усе в житті кохав свою вродливу жінку) побачив Надю: сидячи біля колодязя, вона затуляла лице руками, а на ній стояла вовчиця. Поклавши жінці лапи на груди, вовчиця ще й ще раз оскаженіло гризла її, — і не встиг він усе це зрозуміти, остовпівши від побаченого, як з дивовижною легкістю для такого важкого, незграбного тіла звір вивернувся й кинувся в лице Григору — той відчув смердюче гаряче дихання вовчиці (казав потім, що від неї тхнуло, як від Сувака на похмілля) й удар по зубах, і йому здалося, що тверді його зуби й худе обличчя вим'якшилися враз, наче зроблені з пластиліну, з якого Катруся ліпить кумедних чортиків. Один доторк — і все переінакшується. Він посковзнувся і впав на стежину, що вела до колодязя. А скільки ж разів казала Надія, щоб посипав піском, бо вода весь час розхлюпується, як носять до хати, замерзає, і тепер усе було слизьке, як на ковзанці. Він ще не знав, що вовчиця важила більше за цього — шістдесят кілограмів, що її блискавичний стрибок помножував масу тіла, робив її удари такими потужними, що їх навряд чи витримали б навіть люди, кремезніші за Григора.
Лежачи, почав відбиватися, але вовчиця своїми дужими лапами вдержувала його, щоб не підвівся з землі, й ще двічі рвала йому обличчя і руки. І ще здивувало Григора, що все відбувається в повній тиші. А де ж Тобик? Чому не захищає хазяїв? Не знав, що Тобик, паралізований тою смертельною, нещадною силою, яку несла в собі скажена вовчиця і якою гіпнотизувала все живе навколо себе, тремтів за два метри від колодязя, не сміючи навіть скавучати; однак це його не врятувало, бо пізніше, надвечір, Вітя і Катруся знайшли свого улюбленця в ямі, в якій влітку брали глину: рваною, закривавленою ганчіркою лежав на засніженому дні Тобик.
Почувши вигуки батька, у двір вихопився Вітя. Не думаючи про небезпеку, тільки хлоп'ячим своїм серцем відчувши, що з татом і матір'ю сталося надворі якесь нещастя, кинувся на спину вовчиці, почувши, як під довгою шерстю, що колола пальці, жадібно і часто дихає гаряче тіло звіра, від якого смердить падлом. Вовчиця, легко скинувши з себе хлопця і чомусь не вкусивши його, полишила батька, розпростертого на землі, кинулася до Тобика, що навіть не ворухнувся, не заскавучав з жаху, й зникла в темряві городів.
Разом з батьком, який притримував закривавленою рукою лахміття, на яке перетворилося його обличчя, вони перетягли матір на веранду. Вітя приніс відро зі студеною водою й почав хлюпати жменями їй у лице. Страху не відчував, дивлячись на щось незрозуміле, що було кілька хвилин тому любим материним обличчям, тільки згадував чомусь, як у серпні терли помідори на томатний сік, як наливали в байки цю густу, наче червона сметана, рідину.
Мати розплющила очі й прошепотіла:
— Вітю… ти живий? Де Катруся? Що з батьком? ой боже… Хто ж мене так…
— Помовчте, мамо. Вам не можна говорити. Вас вовк скажений покусав.
Вітя перший вимовив це слово: «вовк». Можливо, тому, що влітку, під час канікул, був у Київському зоопарку, бачив там живого вовка, можливо, запам'ятав цього звіра, якого показували по телевізору під час якоїсь слинявої передачі, сповненої ніжної турботи про долю добренького сіренького вовчика-братика.
А вовчиця, забувши про вовченят, залишених в яру, неподалік від річки, бігла далі, роблячи темні, незрозумілі навіть для неї кола, гнана відчаєм, тугою й лютим бажанням помститися за Сірого і рвати на шматки все живе, що трапиться на її шляху, бо того вимагала хвороба, що засіла в ній, такою була генетична програма, закладена у вірусі сказу. Забравши у вовчиці рештки обачливості й страху перед людьми, цей вірус тимчасово вдихнув у звіра, й без того дуже сильного, додаткову хижу й жорстоку спритність, перед якою не могли встояти розгублені, заскочені зненацька люди, які все ще не підозрювали про небезпеку, що насунулась на їхнє село. Вовчиця покусала ще трьох чоловік — двох доярок, що йшли на ферму, й Романа Поплавського — єдиного сина місцевої фельдшерки. Роман служив в Афганістані, хотів стати прапорщиком, але був поранений у ногу, лежав з ускладненнями у госпіталі й, комісований, тільки місяць тому повернувся до Івашківців, де став працювати шофером. Мати не хотіла, щоб Роман осів у селі, намовляла поїхати до Ворошиловграда, до дядька, влаштуватись на завод, але Роман вирішив зиму перебути в Івашківцях, а там видно буде: може, в інститут надумає вступати.
Саме заливав воду в радіатор свого старого ЗІЛа (нового йому не дали, бо знали, що він людина тимчасова), як на нього кинулася вовчиця, вибила відро з рук (її особливо лютив, доводячи до нестями, плюскіт води), одним хапком відкусила ніс і побігла далі. Ще не розуміючи, що з ним сталося, Роман притис долоню до лиця, відчуваючи, як гарячі удари крові б'ють у руку. Це сталося о шостій годині сімнадцять хвилин, бо якраз за хвилину до стрибка вовчиці Роман дивився на годинник: був у нього японський електронний годинник з підсвіткою, й щогодини грала музика, можна було вибрати одну з чотирьох записаних тут веселих мелодій, схожих на ті, що грають у Канаді під час хокейних матчів.
Петляючи поміж хатами і не знайшовши в цьому кутку нових жертв, вовчиця побігла в яр, де були її діти. Вовченята покірно виконували її наказ, чекаючи в чагарнику, неподалік від річки. Вони відчули запах крові, що йшов від матері, й почали радісно повискувати, чекаючи ласих шматків м'яса. Однак вовчиця нічого не принесла — лише в болісному нападі материнської любові кинулася їх облизувати, наказавши йти до ферми і там чекати. Одразу ж її розлютив порив вітру, від якого прокотився крижаний гомін по кущах верболозу, — вовчиця згадала те полювання, коли загинув Сірий, той, кого вона кохала без тями й кому підкорялася, забувши про всю свою силу, гордість і розум, й вона боляче куснула своїх вовченят, із жалем розуміючи, що робить негаразд, кривдячи синів Сірого, й тому, боячись, що може не стриматися й на смерть погризти своїх дітей, кинулася схилом яру вгору й вискочила на город бухгалтера Царенка, притиснувши своє дуже сіро-жовтувате тіло до стіни гаража. Почула, як у хаті рипнули двері, й на неї війнуло теплим людським запахом, й було в цих запахах щось гостро-безсоромне: вона згадала Сірого й їхні любощі, й серце її знову сповнилося ненавистю до людей, які все це забрали у неї, й вона, зціпивши ікла, приготувалася до стрибка, відчуваючи, як слина заливає її пащу.
