— Слухай, — жахаючись, мовив Жадан, ще не вірячи тому, що почув від Нечаєва. — Це якесь непорозуміння, це чортзна-що… Вона один з найкращих спеціалістів у Союзі. Та якщо хочеш знати, на ній уся лабораторна робота тримається. Я часто у відрядження їжджу, а вона працює, як віл…

— В нас немає незамінних людей.

— Альошо, не з цього треба починати. В нас є купа нероб, треба їх спочатку поставити на місце.

— Ти маєш на увазі Кучерявого?

— Я нікого конкретно не маю на увазі. Але хоч би і він…

— Кучерявого я беру на себе. Він здібний, цікавий хлопець. В нього є свої ідеї. Він хоче вивчати імунодепресію. Його треба підтримати, створити умови. А ви з Гаркушею, вибач, не даєте йому працювати… Він сидів тут і плакав отакими слізьми.

— Ми не даємо Кучерявому працювати? — Жадан подумав, що Нечаєв на правах давнього друга розігрує його. Ось зараз підморгне, засміється, лясне по плечу й скаже — ну й наївний ти, старий, Я пожартував, а ти одразу й повірив.

Та ні, Нечаєв сидів рівнесенько за своїм столом, у бездоганно випрасуваному халаті, бездоганно білій сорочці, бездоганному синьому галстуку з емблемою ВООЗ, і світлий погляд його, що увібрав у себе блякле світло грудневого дня, був уважний і твердий. Очі його немовби змінили колір: з мрійливо-блакитних зробилися сталеві.

— Я вважаю, що на місце Гаркуші треба перевести Супрун, — мовив далі Нечаєв.

— Ларису?

— Ти що, проти? А я думав, що… Мені здається, що Супрун дуже перспективна. Її треба перевести в групу сказу. Переконаний, що вона зможе повністю замінити Гаркушу. Старий, ти зрозумій, що цей Брага вас усіх тут повністю розбещив. Мені збоку ладніше, повір. Треба сміливіше висувати молодь. Невже ти не бачиш, що і ваша лабораторія, і, відверто кажучи, весь інститут відстали від світового рівня? Я про тебе не кажу, з тобою все о'кей. Але все інше… І багато в чому завинив тут Лук'янов.

— Він тобі теж не подобається?

Нечаєв зневажливо махнув рукою.

— Комбінатор. На рівні завгоспа. Але з ним незабаром теж розберуться. Скажу тобі по секрету: дні його лічені. Бо в нього вже є дублер. Підкладений, так би мовити, під нього.

Він коротко засміявся й раптом викинув ліву руку вперед, наче обхопивши ствол гвинтівки, а праву руку приклав до носа, виставивши вказівний палець, ніби збирався натиснути на пусковий гачок, й примружив ліве око: таким бачив його Жадан у студентські роки, в тирі, коли Нечаєв ішов на здобуття інститутського рекорду зі стрільби. Ця сценка тривала одну лише мить, і вже через кілька секунд Нечаєв сидів у своєму кріслі-крутилці незворушно-серйозний, поважно-задумливий.

— А хто буде директором? — поцікавився Жадан.

— Нікому не скажеш? — перейшов на насмішкуватий шепіт Нечаєв.

— Ні.

— Я.

— Ти?

— Я. Це тобі теж не подобається?

— Нормально, Альошо, нормально. Так тримати.

— А хто заступником директора по науці буде, знаєш?

— Ні, — знизав плечима Жадан.

— Ти.

— Я?

— Так. Я цього хочу, і так буде. Отож, Женю, нам треба з тобою бути разом, в одній упряжці.

— Навіщо тобі бути директором? — спитав Жадан, відчуваючи, що в горлі пересохло. В склянці, що стояла під краником експреса, ще залишилося трохи кави, й він налив собі в чашку. Вистачило на ковток.

— Дивне запитання, — усміхнувся Нечаєв, і його обличчя стало мрійливим, по-дитячому м'яким, добрим й короткозорим — може, тому, що він скинув окуляри. Почав протирати їх акуратно спеціальною жовтою замшею. — Я вчений, Женю. В мене є все: ступінь доктора наук, монографії, ідеї, енергія, організаційний досвід, знання. Але цього мало!

Він надів окуляри, й холодні блищики минаючого дня присмерково засвітилися на склі, змінивши вираз його обличчя, сповнивши Нечаєва пророчою силою. Він підвівся.

— Невже ти думаєш, Женю, що я після ВООЗу погодився працювати у вашій, вибач, захлюпаній лабораторії заради звання завідуючого? Ти знаєш, скільки було пропозицій? У Москву запрошували. Але я відмовився. Вирішив тут почати. Влада потрібна мені для реалізації своїх ідей. Але лабораторії для цього замало! Інститут потрібен як мінімум. Спочатку цей, а потім… — Нечаєв заплющив очі, неначе занурюючись у глиб часу майбутнього. — Знаєш, є такий маленький платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Не бачив ніколи? Наївняк. Це значок академіка Академії медичних наук. Хоч і маленький, але дуже вагомий! От у тебе, Женю, є мета в житті?

— Немає, — переконано відповів Жадан. — Була колись, а тепер немає.

— А в мене є. Я хочу стати академіком. І стану! Але для цього спочатку треба стати директором інституту. Бо ти можеш бути генієм усіх часів і народів, зробити будь-яке відкриття, але якщо ти жалюгідний старший науковий співробітник, тебе навіть не помітять. Відмахнуться, як від комахи. Щось важити у вченому світі людина починає тільки тоді, коли стає директором. Коли отримує реальну владу над людьми, над фінансами, над обладнанням, над плануванням досліджень, над публікаціями. Тому я пропоную тобі безпрограшний союз: ти підтримуєш мене в моїй боротьбі проти Лук'янова. Він застарів, він загальмував розвиток науки в інституті, розвалив дисципліну, бо хоче бути добреньким до всіх, щоб усе було тишком-нишком. Ми скинемо його. Але треба боротися рішуче й безкомпромісно. Нас підтримають, ось побачиш. Заступник міністра — мій давній друг, ще є впливові люди, які підтримають. Згуртуємо навколо себе молодих здібних людей і звалимо Лук'янова. Потрібен лише початок. Ти повинен почати.

— Я???

— Так. Ти старий співробітник, тебе поважають в інституті, ти краще за всіх знаєш, хто такий Лук'янов, усі його афери знаєш. І те, що він повний нуль у науці. Ти повинен виступити на засіданні вченої ради, коли підбиватимуть підсумки року, з гострою, принциповою критикою Лук'янова. Треба діяти не анонімно, а відкрито.

— Нормальний хід подій, — сказав Жадан.

— А що робити, Женю? Той, хто боїться боротьби, хай сидить собі у своїй мишачій норі. Перемога дістається тільки сильним.

— Це ти там, на Заході, навчився?

— Нам багато чого треба вчитися на Заході, — гарячково, наче кудись поспішаючи, мовив Нечаєв. — Конкуренція, в умовах якої вони живуть, — велика річ. Вона не дає змоги розслабитись ні на секунду. Бо весь час у потилицю дихають конкуренти. Там виграє тільки сильний, тільки той, хто бореться за існування. Не те що в наших тихих заводях. Отже, старий, будемо боротися! І ми переможемо, згадаєш моє слово! Я стану директором. А тебе зроблю заступником по науці. В тебе є ідеї, ти один з кращих теоретиків епідеміології, прекрасний вірусолог. Це те, що треба. А всіх, хто піде проти нас, ми зметемо зі свого шляху! Треба дерзати, Женю, треба мати високу мету, туди, до зірок злітати, а не повзати по землі!

Стояв натхненний, наче виголошував промову не перед самотнім, мовчазним, худим бороданем, заштатним старшим науковим співробітником, в якого защеміла виразка й болі поступово охоплювали поперек, а перед ревучим від ентузіазму натовпом, готовим піти куди завгодно за своїм улюбленим Лідером.

Жадан нахилив голову. Ще одна війна починається, подумав сумно. І буде ця війна не на життя, а на смерть. Господи, що я наробив? Чому відмовився від лабораторії? На власну голову привів сюди цього… цього Вірусологічного Інквізитора. Ну, що ж. Бачить небо, я не хотів війни. Але і мовчати далі не можна. Мовчання заохочує хижаків. Вони нахабніють, не відчуваючи опору, вимагають дедалі більшої крові. Згадав останні хвилини миру з Бадяком перед тим, як дати перший постріл. Бадяк — рожеве, безневинне дитя порівняно з цим…

— Боюсь, що ти мене не зрозумів, Альошо, — тихо, майже спокійно мовив Жадан, відчуваючи, як удари серця струшують все його єство. — Тому поставлю одразу всі крапки над «і». Перше. Я ніколи не виступлю проти Лук'янова і не підтримаю тебе в цьому. Ні в яких інтригах я не братиму участі. Друге. Я не збираюся і не стану ніколи заступником директора — ні твоїм заступником, ні Лук'янова, ні ангела, ні біса. Адміністративна робота не для мене. Тим більше здобута такою ціною. Я категорично проти виходу на пенсію Гаркуші, яка зараз у розквіті сил, працює надзвичайно плідно й корисно. Четверте логічно випливає з третього. Я не маю нічого проти Супрун, але ніколи не погоджуся, щоб вона стала старшим науковим за рахунок Гаркуші. Хай спочатку Супрун захистить дисертацію, а потім будемо думати. Лише з однією твоєю ідеєю я повністю згоден. Бери собі Кучерявого хоч зараз. Дарую тобі його. Роби з ним велику науку. Вивчайте імунодепресію, що завгодно. Може, працюючи з тобою, він стане нарешті академіком і начепить отой платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Як казав один мудрець: все може бути, бо може бути все.