Гаркуша, понюхавши важке, насичене тютюновим смородом повітря, перелякано замахала руками, розганяючи сизі пасма диму.

— Поберегли б здоров'я, Євгене Петровичу. Хоч сокиру вішай. Не курите, а змушені нюхати… Я не кажу про те, що можна нарватися на неприємність. Адже наказ міністра охорони здоров'я…

— …категорично забороняє куріння в медичних установах, — усміхаючись, завершив її глибоку думку Жадан. — Дуже радий вас бачити, Галино Терентіївно. Привіз вам тези доповідей і купу привітів. З Башкирії від Морогової, з Узбекистану від Камалової, з Омська від Гладкова, ну й, звичайно, від Мідатова.

— Спасибі, — просяяла Гаркуша. — Як симпозіум?

— Блискуче. Нові ідеї, нові методи. Не сплять, працюють. Через годину зберемося в Нечаєва, зроблю докладну доповідь. Я все записував, розмовляв з багатьма.

— Як Мідатов?

— Нормально, — сказав Жадан.

— А в мене така радість, Євгене Петровичу, така радість!

— Що таке?

— Я вам не казала, хотіла зробити сюрприз, — таємниче сказала Гаркуша, переходячи на шепіт, як завжди, коли хотіла повідомити щось дуже важливе. Очі її сяяли веселими чорними вогниками, щоки заливав рум'янець, й вона наче помолодшала на десяток років.

«Невже виходить заміж? — подумав Жадан. — Було б добре».

— Розумієте, працюючи зі штамом «Лужкова», я помітила, що деякі миші довго хворіють, не гинуть на другий-третій день, як завжди. Ну, я вирішила отримати чистий-клон вірусу. І уявляєте? Зараз маю беззаперечні докази того, що цей вірус може викликати хронічний сказ. Миші хворіють по двадцять — двадцять п'ять днів. У них з'являються парези, паралічі, але вони не гинуть! Уявляєте, Євгене Петровичу!

— Та ви що? — вигукнув він, розуміючи, як ніхто, всю вагу цього повідомлення, яке перевертало всі дотеперішні уявлення про сказ як про інфекцію гостру, яка швидко кінчається смертю. — Та ви, Галино Терентіївно, знаєте, хто? Ви — геній!

Згадав вилицювате лице Мідатова, велично звернене до неба, його невидющий погляд, спалахи його несподіваного пронизливого сміху. Зрозумів, яка боротьба їх чекає, доки зможуть довести свою правоту.

— Геній, геній, — зневажливо скривилася Гаркуша. — Не в цьому річ. А в тому, що Нечаєв мишей не хоче виписувати. А мені треба робити наступний пасаж. Бажано хоч штук п'ятсот, лінійних.

— Як не виписує?

— Відмовився. Ми річну норму вибрали, каже, треба почекати до січня. Або навіть до лютого. Я йому — одне, а він — нізащо… А якщо мишей не буде, Євгене Петровичу, можна втратити штам, Я прошу вас, поговоріть з ним…

— Гаразд.

— І ще одне. Що робити з Кучерявим? Він зовсім відбився від рук. Сил моїх уже немає. Вважається, що працює в нашій групі, а цілими днями десь тиняється… Краще б взяли на цю ставку…

— Кого б узяли? — Жадан з жалем подивився на Гаркушу. — Галино Терентіївно, опам'ятайтеся. Часи нашої молодості з вами минули. Згадайте, як торік приходили до нас випускники. Про що вони питали? Про хвилюючі можливості вивчення вірусу смертельної хвороби? Про перспективу боротьби зі сказом? Ні. Про гроші. Про дисертацію — за скільки років ми їм напишемо дисертацію. Про відпустку. І пішли собі геть, коли побачили, що, крім мишей, небезпеки, важкої роботи і невеличкої зарплатні, їх тут ніщо не чекає…

Він пішов до Нечаєва. За той час, що Жадана не було, в кабінеті завідуючого відбулися певні зміни: новий шеф сидів не в риплячому дерев'яному кріслі, розхитаному важким тілом Браги, а крутився на зручному шкіряному сидінні з підголовником, наче в сучасних легкових автомобілях. На стіні висів яскравий календар із зображенням голлівудської красуні майже в натуральну величину: на кожен місяць припадала нова кінозірка, розкішніша від попередньої. Над головою Нечаєва висіла голуба пластикова емблема Всесвітньої організації охорони здоров'я — чаша, обплетена змією, на фоні земної кулі у мироносному оливковому вінку. На протилежній стіні висів білий екран, а на столі стояв японський діапроектор. З'явився новенький засклений стелаж, заставлений книжками, серед яких виділялися кольорові обкладинки видань ВООЗу. На одній з полиць Жадан помітив скляну табличку з написом: D-r. A. Niechajev, WHO^[8].

Такі таблички стоять на столах засідань міжнародних організацій, їх показують у телевізійній передачі «Час».

Нечаєв вийшов з-за письмового столу, обійняв Жадана, обдавши його терпким запахом тропіків, поплескав по плечу.

— Каву вип'єш?

— З задоволенням.

Нечаєв насипав жменю темно-коричневих зерен до кавомолки й натиснув на кнопку. Виття тривало рівно двадцять секунд, після чого Нечаєв відкрив кришку — й аромат кави заполонив кабінет.

— Божественно! — понюхав повітря Жадан. — Майже як на прийомі фірми Шар'є.

— Старий Шар'є був? — поцікавився Нечаєв.

— Був.

— Я відвідував його підприємство. З ним познайомився. Був у нього вдома в гостях. Колекція картин — одна з найкращих у світі. Ван Гог, Матісс, Пікассо.

З сяючого нікельованими боками експреса вже вибігав коричневий струмочок кави. Нечаєв підставив невеличку чашечку, почекав, коли набереться кава, й подав чашку Жаданові. Той замилувався елегантними рухами шефа.

Замість того, щоб взяти з Нечаєва приклад і пити каву довго, навіть не пити, а смакувати її дрібними ковтками, доки не вистигне й доки не закінчиться розмова, Жадан одразу ж вихилив цю бразильську смакоту, навіть не розкуштувавши її як слід, бо захопився розповіддю про семінар, про доповідь Новака й зустріч з ним, про його пропозицію провести порівняльне дослідження вірусів, накопичених Жаданом і Гаркушею. Нечаєв уважно слухав, схвально кивав головою, не перебивав, демонструючи всі переваги міжнародного, женевського стилю над рідним київським, коли всі перебивають усіх і ніхто нікого не слухає.

— Дуже добре, старий, — сказав, коли Жадан скінчив свою розповідь. — Я дуже задоволений, що ти показав себе на міжнародному рівні. Але, старий… хотів би тебе попередити. Не захоплюйся надто Новаком. Він робить свій бізнес, і йому потрібна реклама.

— Який бізнес? — здивувався Жадан. — По-моєму, він порядна людина, справжній учений, і ніякого…

— Ти слухай, що я кажу. — Нечаєв спокійно подивився йому у вічі своїми голубими очима. — Ти, Женю, людина наївна й недосвідчена у цих ділах. Я з ними усіма мав справу і знаю, хто є хто. Все, що стосується міжнародного співробітництва, дозволь вирішувати мені. Добре? Домовились?

— Будь ласка, — знизав плечима Жадан. — Ні про що конкретно я не домовлявся. Просто цей метод…

— Про це потім. Мене більше хвилюють наші внутрішні справи. Поки ти розпивав французькі коньяки і базікав зі старим Шар'є, я розібрався в наших справах. І, скажу тобі, мене все це дуже занепокоїло. Навіть твоя група не на тому рівні, на який я сподівався… Все, виявляється, набагато гірше.

— Що конкретно? — Почуття радості й кавового комфорту враз покинуло Жадана, й він пошкодував, що дозволив собі розслабитись. Дзенькнувши, відставив чашку з блюдечком.

— Конкретно? Документація занедбана, впровадження в практику запізнюється. Взяти хоча б ваш гамма-глобулін. Теоретичний рівень досліджень низький. Особливо це стосується Гаркуші. Взагалі я вважаю, що Гаркуша не відповідає рівню старшого наукового співробітника. Принаймні тієї лабораторії, якою я б хотів керувати. Рівень фельдшера, не вище.

— Вибач, Альошо, але ти не правий.

— Женю, ти даремно сперечаєшся. Я все розумію: давні колеги, притерлися одне до одного, звикли, вибачаєте одне одному дрібні вади. — Він приклав свої суворі, неусміхнені губи до чашки з кавою, але так і не ковтнув — губи як були, так і залишилися сухими. — Пробач, старий, але мене це не обходить. Дружба дружбою, а служба службою. Ніяких сентиментів я не потерплю. І тому ми з тобою зробимо все, щоб Гаркуша негайно пішла на пенсію. Вона давно досягла пенсійного віку, треба й честь знати. Я сподіваюся, що ти підтримаєш мене. Ти людина розумна. Подумаєш — і зрозумієш, що я правий.