— Підйом! Скоро Київ!
VI
Кінчався рік: на площах Києва встановлювали ялинки, величезний оранжевий КамАЗ розвозив дідів-морозів і снігуроньок, які терпляче лежали в кузові, потрапивши на зимове, зі снігом, повітря після річного ув'язнення на запилюженому складі. Наче прокинувшись після летаргічного сну, діди-морози й снігуроньки ставали на вахту перед ялинками, вдивляючись нетямкуватими очима в білий світ, знайомий їм з минулих чергувань, ще не розуміючи, що за рік відбулися разючі зміни, хоча зовнішньо наче ніщо й не змінилося: так само люто натягував вуздечку бронзовий гетьман, зупиняючи на повному галопі свого коня перед Софійським собором, так само гнівно, спідлоба поглядав Шевченко на темно-червону барву університету, так само вічно й святково, наче писанка, сяяла над сірими пласкими кресленнями Подолу Андріївська церква.
Кінчався 1985 рік, і був це один з добрих років в історії міста, бо нічого лихого за цей час не трапилось — ні крові, ні голоду, ні вогню: старі нещастя війни давно загоєні, вже мало хто на власні очі бачив, як виглядало спалене місто сорок років тому; Київ був ситий, добре вдягнений, благополучний.
Рік, що кінчався, непомітною, але добротною цеглиною лягав у споруду двадцятого століття — і в цій його буденності, у звичних його вимірах крилася своя особлива велич. Звичайно, траплялися в цьому році й людські нещастя, й катастрофи, й назавжди розлучалися ті, кому ще торік здавалося, що кохання їхнє вічне, але це все був природний хід речей. Модними серед молодих жінок і чоловіків стали капелюхи з широкими крисами й плащі, схожі на надувні матраци; дедалі більшу популярність серед молоді здобував новий танець «брейк-данс», виконавці якого уподібнювались до електронних роботів, механічно смикаючись у ритмі важких ударів електрогітар; на вулицях з'явилася нова модель легкового автомобіля, одразу ж охрещена «мильницею» через незвичний клиноподібний вигляд кузова. Але все це були незначні зовнішні домальовки, що не міняли суті року, який тихо закінчував своє астрономічне існування.
І далеко не всі, закручені монотонністю буднів, своїми звичними справами на роботі й удома, розуміли, що рік цей аж ніяк не можна порівняти зі стандартною, схожою на попередні, цеглиною століття, що народилася в цьому році нова енергія, якість якої вповні можна буде оцінити лише згодом, і сила ця виникла не лише в нових заводських потужностях, у посилених інтелектуальних можливостях комп'ютерів, у лабораторіях генної інженерії, а насамперед у душах багатьох людей, яким набридла сіра заспокоєність, заколисуюча одноманітність бюрократизму, байдуже примирення з брехнею й несправедливістю; сполошилися ті, які, прикриваючись крикливими гаслами, розбещені вседозволеністю, розповзалися, наче пацюки по закутках зерносховища. І, розповзаючись, несли з собою отруту цинізму й зневіри в принципи, на яких споруджувалася будівля нашого життя.
Ця нова якість боротьби із переродженням, хабарництвом, грошопоклонством уже пробуджувала совість багатьох людей, вже підсилювала їхню рішучість казати правду, не боячись нікого й нічого, винищувати хижаків, яким ще донедавна так затишно жилося.
Ні, не такий уже й непомітний був рік, що кінчався, — він ще мав дати свої плоди. Посів було зроблено, лишалося тільки чекати.
Кінчався рік, і в Критому ринку на Бессарабці в похмурій зимовій напівтемряві торговці квітами запалили вранці свічки, щоб зігріти троянди, гвоздики і тюльпани. Полум'я свічок витеплювало червоні пелюстки, насичуючи їх мерехтливими вогненними відсвітами, роблячи майже молитовно-суворими обличчя тих, хто продавав квіти і хто думав не про Невідоме й Вічне, а про цілком конкретні заяложені купюри, які для певних представників неспокійного племені сучасників, замінили всі інші святощі. Численні вогники, що блимали у лункому вихолодженому просторі, підтримуваному залізними клепаними фермами, робили ринок схожим на собор, тільки люди молилися тут грошам.
Кінчався рік, на місто нарешті впали сніжні хуртовини, й самоскиди звозили до Палацу спорту сніг з різних районів, звалюючи його в центрі великої площі перед стадіоном, там, де було на цю оказію відкрито спеціальні люки. Тут крутився бульдозер, який підгрібав і зіштовхував сніг у прірву. З отворів, куди падав сніг, щоб розтанути й поплисти в Дніпро, здіймалася пара, немовби вихоплюючись з надр пекла. Кожна купа снігу мала різні кольори — від найбруднішого жовто-чорного до цукрово-білосніжного. По кольору можна було здогадатися, звідки привезено сніг: найбрудніший — з центральних, роз'їжджених транспортом вулиць міста, чисте біле порохно — з парків, з тих майданчиків, де встановлювались ялинки, куди зі складу в централізованому порядку КамАЗом завозились снігуроньки й діди-морози в жупанах з червоної китайки.
Кінчався старий рік, метушилися по магазинах люди, готуючись зустріти рік, що надходив, сповнені сподівань на нове й ще не бачене в житті, тільки природа залишалася, як завжди, неквапною і вічною.
VII
— Жаданчику, де ти зустрічаєш Новий рік?
Лариса, сяючи своєю перламутровою усмішкою, сиділа в нього в кімнаті й курила. Вона вся випромінювала радість, наче й не було того спалаху гніву в коридорі два тижні тому. Про ту сутичку вона не згадувала, навпаки, пройшлася долонею по його голові, ніжно смикнула за вухо, як дитину, що проштрафилась, зі смутком сказала? «Ти мене зовсім забув, я скучила за тобою», — й він відчув, що завинив перед нею, що нічого не зрозумів у цій жінці, зрештою, так само, як і в інших, з якими його зводила доля. Він частував її кавою, все було як у давні часи, коли ще не з'явилося між ним і Ларисою оте солодке і таємне, коли ще не прийшла до нього незнайома жінка в рудому лисячому хутрі. Щоразу, згадуючи Ліду, відчував щем у серці, знову й знову переживаючи легкий доторк її поцілунку. Телефонував кілька разів до неї, але не заставав удома. Відповідав дзвінкий дитячий голос, й Жаданові чомусь соромно було казати, хто він і звідки дзвонить, і тільки мала Люда Гаврилюк починала його розпитувати про це, він клав трубку. Ліда часто чергувала в лікарні, а дзвонити туди Жадан не наважувався.
— Слухай, ти що робиш на Новий рік?
— Не знаю, — сказав він.
— Давай зустрінемо разом, на дачі.
Він запитально подивився на неї.
— Ні, Кочергін цього разу буде… Будуть усі ті, що й тоді. Крім того, я запрошую Нечаєва з дружиною.
— Нечаєва?
— Ти знаєш, він мені так подобається… Тип сучасного вченого. Він справжній лідер. А які ідеї, слухай, Жадан, умреш!
Щось ревниве кольнуло його.
— Нормально, — сказав він. — Ви, бачу, тут часу даремно не гаяли.
— Ти будеш чи не будеш, врешті-решт? Мені треба напевно знати. Я роблю замовлення, старий Супрун забезпечує харчову програму. Володя принесе нові потрясні відеозаписи. «Останнє танго в Парижі» і ще якийсь порнографічний мультик. Уявляєш? Порномультик!
— Нормально, — знову мугикнув він.
— Значить, будеш.
— Не знаю, — почав викручуватися він. — Мама погано почувається…
Лариса була в пухнастому голубому светрі, від чого в її світлих очах з'явилися голубі холодні виблиски.
— Слухай, Жадан, не заливай. Новий рік раз на рік буває. Це був прекрасний рік для нас усіх. А новий буде ще кращий, ось побачиш! Ти захистиш докторську, я кандидатську… Значить, треба його як слід зустріти! Чого ти такий кислий? Жаданчику, ти втомився, бідний. Дай свій ніс.
Вона перехилилася через стіл і поцілувала кінчик його носа. Сволота я, подумав він. Ганчірка. Згадую Олю, закохався в Ліду, а сиджу тут з цією… ревную її до Нечаєва і з приємністю приймаю її поцілунки.
— Мабуть, я не буду, — сказав, як йому здалося, твердо.
— Ніяких «не буду», ти в списку, список затверджено, виїзд з Києва тридцять першого, о другій годині дня.
До кімнати постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, двері рвучко відчинила Гаркуша. Побачивши Ларису, вона вмить почервоніла й почала задкувати, кажучи, що зайде пізніше, але Лариса легко, як ті дівчата, що виступають в телевізійній програмі «Аеробіка» (Кучерявий, який обожнював цю програму й ніколи не пропускав, називав її трохи інакше — «аеротика»), підвелася й стрімко вийшла з кімнати, дивом розминувшись з Гаркушею.
