— Знаєш, Женю, — сказав потім Нечаєв, відкинувшись у кріслі-крутилці й запаливши сигарету. — Я тебе з вдячністю згадував. Твою мудрість… І обережність. Якій я ідіот наївний! Ти, звичайно, знаєш, що сталося?

— Що?

— Ну, з Супрун.

— Знаю.

— Це, як ти розумієш, не лише її особиста ганьба. Це і ганьба для всього інституту. Для Лук'янова.

— При чому тут Лук'янов?

— А при тому, що він її взяв по блату, нав'язав нашій лабораторії, примусив чесних людей робити за неї дисертацію… Ти був правий, коли заперечував проти того, щоб вона стала старшим науковим співробітником. Я прочитав її так звану дисертацію. Це повна халтура. А сама вона повний нуль в науці. Я не дозволю, щоб вона вийшла на захист. А Лук'янов за це ще поплатиться.

— Якби не Супрун, не бачити б нашому інституту нового корпусу і віварію. Завдяки Лук'янову…

— Що ти весь час носишся з цим Лук'яновим? — потемнів з лиця Нечаєв. — Знайшов собі князя світла. Лук'янов — людина темна, і навіть сто ламп в його кабінеті не зроблять його світлішим.

— Ти не чіпай Лук'янова, — спокійно сказав Жадан, дивуючись, звідки взявся у ньому цей спокій і ця зневага до Нечаєва. — Тобі ще дуже далеко до Лук'янова. Навіть якщо ти начепиш цей платиновий значок з золотим профілем Пирогова. Знаєш, чому Лук'янов так любить яскраве світло?

— Чому? — Нечаєв м'яко поклав сигарету в попільничку, на якій зображені були хмарочоси Нью-Йорка.

— Тому що тоді, коли тебе ще на світі не було, він просидів три роки в бліндажі за Полярним колом. У темряві. Щоб ти зміг народитися. І він поклявся, що, коли виживе, ніколи не житиме у темряві.

— Слинява романтика для піонерів і пенсіонерів. Вів зробив своє діло й мусить піти. Значить, домовились. Напиши мені свої пропозиції. І підготуй звіт по метафену.

— Що?

— Будемо подавати на авторське свідоцтво. Я сподіваюсь, мене ти візьмеш у свою компанію? Лук'янова береш, чому ж мене не взяти? Адже я твій керівник.

Жадан підвівся, скинув окуляри й протер їх хусточкою. Подивився на Нечаєва, ніби вперше побачив, і спитав здивовано:

— Слухай, де ти так засмаг? Взимку. Чи мені здається?

Нечаєв засміявся і теж скинув окуляри.

— В мене є кварцова лампа. З Женеви привіз. Щодня беру сеанси кварцування. Щоб бути у формі.

Жадан вийшов з кабінету Нечаєва. Біля вікна в коридорі, з якого відкривався краєвид на Київ, уже не було столика з акваріумом. Жадан задумливо поглянув на місто. З цієї точки йому завжди ввижалось, що він у літаку, який іде на посадку над містом: шасі випущено, руки сторожко тримають штурвал, потроху посуваючи його вперед. Літак провалюється просто на місто, розкрите перед ним, наче на детальній авіаційній карті. Але зараз була нельотна погода, годину тому почався сильний снігопад. Жадан вдивлявся у сірі, невиразні скупчення будинків, відрізані від гори, на якій стояв його інститут, залізничними коліями та Либіддю. В ясні дні здавалося, що ця межа багаторазово й чітко прокреслена чорною тушшю під лінійку, але зараз вона вгадувалася ледь помітним, тьмавим пунктиром. Згадав, як з Лідою, весело сміючись, переходив цю межу. Насилу відшукав освітлювальні вежі Республіканського стадіону, розмиті олив'яні грона яких губилися в завірюсі.

— Євгене Петровичу!

Озирнувся і побачив Гаркушу.

— А я вас всюди шукаю. Згораю від нетерпіння. Розкажіть, що там сталося, у Кротової. Тут уже дзвонять з міністерства, вас питають. Цілі легенди ходять.

Він ледве стримався, щоб не розцілувати цю огрядну, негарну жінку, щоки й верхня губа якої поросли чорним волоссям, але не це головне було, а те, що не було зараз в лабораторії у Жадана ріднішої душі, вірнішого друга, ніж Галина Терентіївна. Не поцілував, не сказав він їй цих слів, лише спитав:

— А Кучерявий де?

— Пішов квиток діставати Нечаєву в Москву. СВ йому треба.

— Що з мишами? Я мозок привіз, треба буде багато мишей.

— Мишей Нечаєв так і не підписав. Я позичила п'ятсот штук у Лозицького.

Через годину, розповівши Гаркуші все, що сталося в Івашківцях, і розписавши з нею план експерименту з вивчення вірусу сказу, який буде виділено з мозку Поплавського, Жадан вийшов у роздягальню й відчинив вхідні двері.

Лютий мороз і сухий, сікучий сніг змінили цей світ невпізнанно, і тепер не можна було відрізнити неба від землі; всі звичні рельєфи зникли, сніг заліпив усе білим мороком. Чути було тихий, але могутній у своїй неторопкості сипучий звук хуртовини. Жадан подивився туди, де сіріла Батиєва гора, на протилежному схилі якої тихо йшов під сніг будиночок Астрофізика — наче корабель, що потопає в туманному морі. Він перевів погляд на віварій. Величезні замети з гострими гребенями хвилясто оточували ту частину будинку, де містився їхній відсік з зараженими лисицями й мишами. А це означало, що миші й досі сидять негодовані й непоєні. Невже знову не приїхала Мальована? В такі дні електрички з Димерки погано ходять.

Треба взяти в комірці широку фанерну лопату й піти до віварію розгребти сніг. Знав, що від роботи цієї тіло сповниться радістю втоми, хрусткою молодістю морозу і тимчасово кудись подінуться печалі життя.

X

До Астрофізика він приходив нечасто.

Цей сон повторювався в різних варіантах віддавна — ще з студентських часів, щоразу звістуючи щось нове і важливе в його житті. Жадан блукав по маленькому будиночку на Батиєвій горі, знаючи наперед, яка його чекає кімната, так, наче заздалегідь вивчив план цієї халупи та всіх її закапелків. Йшов у напівтемряві, навпомацки, відчиняючи давно знайомі двері, фізично відчуваючи рипіння старої підлоги, запах гасу на кухні, несміливе світло осені, що пробивалося з маленьких вікон, небезпечне похитування вогкої драбини, якою піднімався він на горище, до Астрофізика.

Одного разу Жадан почав розпитувати матір, чи не був часом пов'язаний їхній рід з Батиєвою горою. Мати знизала плечима, потім згадала, що старша сестра розповідала їй колись, що їхній дід — земський лікар — мав невеличкий будиночок на Батиєвій горі, який згорів перед революцією. Навіщо це тобі, Женю? — спитала. Та він промовчав, не виказав їй своєї таємниці. Ніхто в світі цього не знав. Ніяких Астрофізиків в його роду не було, і ця наука ніколи його не цікавила. Одного разу, лежачи в сутінках, на межі сну, в тій тремтливій імлі напівзабуття, коли людина стає здатною до сприймання несподіваних, пронизливих пророцтв і правд, він згадав, де в земному житті бачив Астрофізика. Працював на одній з кафедр медичного інституту, що на Пушкінській вулиці, двірник — сивий старий чоловік з одухотвореним обличчям і великими білими очима, в яких застигло вічне запитання: чому? Він ходив завжди в старому ватянику й старанно підмітав тротуар, чистив широкою фанерною лопатою сніг чи довбав кригу ломом, щоб люди не падали. Про старого ходили легенди, нібито був колись студентом університету, закохався у студентку-медичку, яку зґвалтували якісь бандити і вбили, і звідтоді буцімто він збожеволів, перестало його цікавити все, що відбувається на цьому світі. Зробився лагідним старцем з сивою бородою й білими очима, чемно з усіма студентами вітався, не бачачи нікого. Проте не існувало прямого витлумачення цих снів, які циклічно, мовби якась потайна хронічна хвороба, поверталися до Жадана, щоразу залишаючи в його душі сум'яття, відчуття тривожної причетності до чогось більшого, ніж ті виміри, в яких текло його життя, наче у снах цих йому хтось дозволяв тимчасово увійти до якогось іншого світу, зазирнути в нього і мовчки повернутися в звичайне своє існування.

І ось знову настала та ніч, коли він опинився на горищі, відчуваючи холод обсипаних першим приморозком осені листів старого, давно не фарбованого заліза на даху, суху пругкість рогожі під ногами. Саморобний телескоп Астрофізика здався цього разу йому схожим на старенький, вкритий облізлою позолотою мікроскоп, — з такими цейсівськими приладами колись працювали вони, студенти-першокурсники, на кафедрі гістології, тільки мікроскоп цей тепер значно збільшився — золотим стволом, як дивовижна зенітна гармата, він поривався у небо. І, як завжди, припадав до нього Астрофізик, мружачи око. Ватяник Астрофізика був перев'язаний мотузкою, на руках чорні шерстяні рукавички без пальців, мітенки, як у Шульги.