Жаданові здалося, що букви палають перед його очима, як у тому сні, в поїзді з Москви. А тим часом його супутник, втомившись після такого довгого монологу, ліг на своє пальто, підклав під голову важкі руки й заснув, захропівши з присвистом.

VII

Поразка. Все моє життя — суцільна поразка, подумай Жадан. Лежав сам у темному, гуркітливому купе. Попутник уже вийшов, залишивши зім'яту газету на столику. Статтю було надруковано три дні тому. Поразка тут, зі мною, під цією лавкою, в біксі. Чому він помер? Чому не захистив його гамма-глобулін? Невже трапився неякісний препарат? Можливо, його врятував би мій гамма-глобулін, той, який я й досі не можу пробити крізь усі бюрократичні стіни. Адже період півжиття людського гамма-глобуліну вдвічі більший, ніж стандартного препарату, одержаного з кінської сироватки. Значить, і ефективність вища. А ми все погоджуємо… Або вся справа у вірусі, в тому, що він одразу ж потрапив у нервові стовбури. Рану Поплавському обробили з запізненням — через півтори години. Якби мати його не вискочила тоді й не наштовхнулася на вовчицю. За цей час вірус міг просунутись далеко по шляху в мозок. Адже це зовсім поруч. Людям, які не знають усіх цих таємниць, дуже важко уявити такі абстрактні речі, як розмноження й просування неймовірно маленьких частинок у часі. Але все це можна виміряти секундами, хвилинами й годинами. Все підлягає матеріальним законам, розвиваючись у певному часі й просторі. Але ж ми ввели йому величезну дозу гамма-глобуліну. Він повинен був заблокувати вірус. Повинен… У статтях Мідатова все гладко, й наслідки лікування людей, покусаних вовками, просто блискучі. А що, як… Жадан згадав пропозицію Кротової. Адже це дуже просто — закреслити всі смертельні випадки, не помітити їх. Не виділити вірус. При бажанні… Ні. Мідатов не міг піти на таке. Жадан відкинув цю підозру як абсурдну. Можливо, вся справа в тому, що не спрацювали імунні системи Поплавського? Після того, що пережив цей хлопець, могло і це статися. Можливо, душманські кулі вразили не тільки його тіло, а й імунні системи, різко пригальмувавши їхню антивірусну активність?

Метафен. Він з жахом подумав, що було б, якби дав одразу Поплавському метафен. Смерть Поплавського назавжди закреслила б усі сподівання, які я покладаю на цей препарат. Що ж, подумав, було б однією поразкою більше — що з того? Гаркуша права. Нас ніхто за лікарів не вважає. Поразки наші на видноті, а перемог ніхто не бачить. Згадав сповнений ненависті погляд Чорнодубової жінки, коли прийшли вони до неї. А ті, кого я врятував, ніколи до мене не прийдуть зі словами подяки, — вони просто не знають, хто їх врятував. І не треба їм знати, заперечив сам собі. Не в цьому справа. І поразки мої набагато глибші, ніж у сфері медичної теорії чи практики. Я ношу їх у собі, ці свої поразки, наче оті лихі латентні віруси, які вивчав Нечаєв: ці поразки пов'язані з моїм внутрішнім єством, наче віруси повільних інфекцій з генетичним кодом.

Супрун. Невже я не знав, невже не бачив, що вона із зграї хижаків, яких так багато розвелося останнім часом? Невже був сліпий і тільки зараз прозрів, після газетної статті? Звичайно, не знав усієї правди, всіх жахливих і ганебних подробиць, але щось же відчував? І що ж? У якихось темних закамарках моєї душі ворушиться рабське благоговіння перед так званими людьми влади, рішення й волі; закамарки ці нагадують чорні діри в горах гнилого буряку біля старомитницького цукрового заводу: все прикрите білим снігом зовнішньої чистоти й порядності, за якими проглядає… Побував на злодійському шабаші, доторкнувся до цього світу, який завжди був мені чужим і ворожим, мені, моїй матері й батькові, які чесно заробляли свій шматок хліба. Ще й радів, познайомившись з головним злодієм, захоплено й вірнопіддано слухав його брехливі, підлі слова — і мовчав. Ні, не мовчав. Радів тому, що потрапив у їхній злодійський замкнений світ, побудований на лицемірстві, цинізмі й підкупі. Де ж була моя совість, якою так пишався, вважаючи себе людиною чесною? Чому мовчала? Якби не зміни в країні, якби не прийшли нові люди, цей Супрун і далі процвітав би. І Лариса могла б вступити в партію й через кілька років із заклопотано-вимогливим виглядом питала б мене, чому я не був на виборчій дільниці, не перевірив списки своїх виборців, я, вічний агітатор на виборах до народних судів. А я? Я продовжував би ходити на їхні шабаші у дім, побудований на вкрадені у народу гроші. Вкрадені у мене, у Тоні Сувак, у Гаркуші, в цього невідомого попутника, який ціле життя горбом своїм заробляв на хліб…

Кожна причина дає свої наслідки. Мовчання. Ось моя найбільша поразка. Ось причина причин. Я змирився з тим темним і неправедним, що оточує мене, махнув на це рукою. Мовляв, однаково нічого не зміниш. Моя чесність існує лише в певних і дуже вузьких межах, так само як і доброта Мідатова. Я вигадав для себе зручну ширму: дев'ятнадцяте століття. Ховаюся там, наче миша в горі гнилого буряку, думаючи, що там усе було так просто. Тікаю зі свого часу, коли жити в ньому стає незатишно. Прикриваюся Левковичем, його світлим життям, наче прозорим плащем від дощу. А він, між іншим, починаючи боротьбу з Брагою, ризикував не лише своєю посадою. Чому переміг Брага? Тому що таких, як Левкович, беззахисних і незламних, наївних і чесних до кінця, було менше. Більше було таких, як я. Мовчунів, які вирішили перечекати, коли скінчиться негода. А як же батько? Адже батькові було важче, ніж мені? Свідомо чи підсвідомо я врахував сумні уроки Левковича, батька і ще багатьох тих, хто не мовчав, бачачи несправедливість: я злякався, мене пойняв страх, я став мовчуном. Доки це триватиме? Невже ціле життя так і мовчатиму, вбиваючи зі страху в собі голос совісті?

Він ставив перед собою ці страшні, безжальні запитання, на які при бажанні можна було б знайти тисячу еластичних виправдувальних відповідей, але тої ночі в холодному, брудному купе йому не хотілося знечулювати свій душевний біль, заспокоювати себе, як робив це нерідко раніше, виправдовувати, посилатися на об'єктивні обставини часу і на приклади інших — може, тому, що під лавкою стояв у капроновій сітці бікс з мозком Романа Поплавського — його головна поразка?

VIII

Поїзд прийшов до Києва о шостій годині ранку. Місто, оповите морозяною темрявою, ще тільки повільно прокидалось; до вокзальної площі підповзали вимерзлі за ніч перші тролейбуси; нечастими світляними лініями фар прокреслювали чорноту вулиці Комінтерну, наче була це просіка в лісі, поодинокі таксі, несміливо дзеленькали порожні трамваї. Терпляче й покірливо тупцяв на морозі натовп приїжджих людей, чекаючи, коли відчиняться двері метро, щоб можна було, розганяючи залишки сну, на нескінченній ескалаторній стрічці пірнути під землю, сісти в сяючі лаком, склом і нікелем вагони й з гуркотом в'їхати в новий день, вихопившись з глибин давньої київської гори на метроміст, на крижані простори Дніпра, назустріч першим бляклим провісникам світання, які, перемішуючись з сніговими хмарами, здіймуться над Дарницею.

Жадан вирішив заскочити на хвилинку додому. Але перш ніж піти на трамвайну зупинку, ступив у сперте, просякнуте випарами людських тіл повітря залу чекання і знайшов на одній з лавок місце. Якийсь солдат спав на лавці, підібравши ноги, й можна було втулитися поміж його чоботами й жінкою, яка спала, поклавши голову на валізку. Дістав конверт з Лідиним листом, поспішаючи, розірвав його і прочитав:

«Дорогий і великий, кохання моє! Вибач, не стрималась. Я знаю, як ти не любиш всіх патетичних, романтичних слів, але сьогодні інших слів у мене немає. Бо сьогодні огорнув мене непереможний смуток: прощаюся з тобою. Все, що трапилось зі мною, я сприймаю як велике, ще ніколи в житті не пережите мною щастя і водночас як кару небесну за те, що досі жила не так, жила, нічого не розуміючи в коханні. Мені соромно за те, що колись я зневажала це велике слово, думаючи, що кохаю… а насправді… та облишмо, боляче згадувати. Тільки тепер, з тобою, я усвідомила, що кохання — це якась надзвичайна сила, що перетворює людину, міняє все її життя, всі її погляди, дає їй величезне щастя й приносить тяжкий біль. Це спалах, що освітлює все, весь світ, все навкруги, ніби сонце навесні, завдяки якому оживає вся природа, все живе і суще. Ці короткі зимові дні й ночі, що я була з тобою, освітлені для мене сліпучим сонцем. Ніколи нічого подібного я не переживала. Тільки зараз, з тобою, я зрозуміла й відчула те, що інші жінки переживають на десять-п'ятнадцять років раніше, коли закохуються вперше, коли пізнають щастя, що його дає любов… Треба зупинитись, помовчати, бо словами цього не висловиш, є у словах якась безсоромність, щось дуже небезпечне. Я й так забагато сказала, чого ніколи в житті собі не дозволяла навіть наодинці з собою. Чому я відкриваю перед тобою всі свої таємниці, всі рани свого серця? Тому що кохаю тебе над життя. Вибач, коханий, чую твій іронічний голос; «Це надто гучно сказано». Так. Гучно. А хіба життя не потребує гучних слів? Тільки тихих? Ніхто з нас не знає, коли ми смішні у своїй відвертості, коли великі…