— Приїдете? — спитала Куля.
— Постараюся, — сказав Жадан, з особливою печаллю прозріння відчуваючи, що назавжди кидає це містечко, яке так неждано увійшло в його життя.
Дерев'яні лелеки на даху санепідстанції стояли по коліна в снігу. Проминули розбиту машинами вулицю, якою їздили колись до Чорнодуба, і темні цегляні будівлі старомитницького цукрозаводу. Буряк сніговими горами лежав перед заводом, тільки в кількох місцях білосніжне покриття було відкинуто — й тоді в цих розритих дірах чорно проглядали нутрощі звалищ.
— Ви таке бачили? — повернув до них голову водій. — Весь буряк згнив! Його починають збирати, як правило, у середині серпня, а в нас хтось розумний дав команду збирати не раніше п'ятнадцятого вересня. Мовляв, буде цукристість висока. Всі погодились, ну а у вересні дощі як уперіщили, потім приморозок. Все в полі залишилось. Земля мокра, заїхати неможливо. Ну, тоді мобілізували всіх — нас теж ганяли, всю санепідстанцію. Почали збирати. Зібрали-таки. Але буряк згнив. Бачите, що робиться? Один старомитницький завод має збитків на два мільйони карбованців…
— Ти дивись краще вперед, — сухо сказала Кротова, не підтримавши економічної розмови водія. — Тут без тебе розберуться. Твоє діло нас живими довезти.
Так і мовчали потім усю дорогу.
VI
Кротова не пішла його проводжати на вокзал, як робила це завжди раніше. У відділі особливо небезпечних інфекцій обласної санепідстанції Жаданові упакували бікс так, щоб ніхто не зрозумів, що це таке: загорнули в папір, перев'язали шпагатом, поклали в капронову сітку — зовсім мирний вийшов пакуночок, майже як тітчині сільські дарунки: мед, сало чи яблука. Старий фельдшер з відставників відвіз на санітарному УАЗі Жадана на вокзал; зайшов у вагон, віддав пакунок і, козирнувши по-військовому, залишив Жадана самого в холодному, брудному купе. Жадан уявив, як повільно повзтиме цей поїзд, як зупинятиметься на кожному полустанку, як уночі грюкатиме все в купе — колеса, зчеплення, вся ця рипуча залізнична механіка. Потім у купе ввалилося п'ятеро молодих людей з гітарою — троє хлопців і дві дівчини: всі голосно сміялися, кричали, перебивали одне одного. Жадан зрозумів лише, що проводжають у весільну подорож молодих. Одразу витягли пляшку шампанського, щоб на коня… Жадан вийшов у коридор. Шампанське було тепле — побачив, як біла піна вирвалась з пляшки й пообливала всіх, від чого ще веселіше стало й гамірніше. Почали кричати «гірко!», потім один з хлопців заспівав задушевно: «Маки червоні… вогні на пероні…» — і від цієї сентиментальної пісні Жадану стало ще сумніше й самотніше, але тут прибігла провідниця і витурила проводжаючих, бо до відходу поїзда залишалося дві хвилини. Коли поїзд рушив, Жадан повернувся до купе. Добре, що сітку з біксом він передбачливо сховав під лавку ще тоді, коли в купе нікого не було. Його похмурий вигляд, мабуть, не сподобався молодим, а може, вони його просто не помітили, як не помічають вагонного обладнання, бо сиділи, тримаючись за руки, й, відвертаючи від нього голови, дивилися у вікно, хоча там панувала ніч і нічого не було видно. Потім молодий побіг до провідниці, домовився з нею, і, не звертаючи на Жадана уваги, наче він не існував, хлопець і дівчина забрали свої валізки й пішли в порожнє купе (у вагоні майже не було пасажирів), не попрощавшися й не зачинивши за собою дверей. Так, наче якийсь несхибний інстинкт життя примусив їх утекти від мертвого людського мозку, що лежав поруч. Мозку Романа Поплавського, який міг так само весело вирушати в шлюбну подорож.
Жадан уже був зрадів, що їхатиме сам, однак на першій же зупинці до купе увійшов літній дядько з великим носом, наче зробленим з м'якої, червоної, пористої губки. Скинув старе зимове пальто з чорним каракулевим коміром, старанно застеливши ним лавку; від постелі відмовився — у Козятині мав виходити. Піджак його був увішаний орденськими планками й ветеранськими значками.
— Я дванадцять років учився грати на баяні, — промовив хрипко, не дивлячись на Жадана (той сидів за столиком, сперши голову на руки) й не чекаючи від нього відповіді. — Грав вальс Шопена, полонез Огінського. Самотужки вчився, за самовчителем. Мордував себе — страшне. Це хто не знає, думає, що на баяні легко грати. А я вам так скажу: нічого з цього не вийшло. Тому що я теорії не знав. Всяких там кадансів, гармоній… А без цього хіба можна в консерваторію вступити? Яка там консерваторія… Я матросом був на війні. Веселий був. Грав на баяні, співав, танцював. Мене всі веселуном вважали, жінка й зараз так думає. Ти, каже, Іване, як дитя. Тобі аби тільки танцювати. А воно ж людям легше живеться, як ти їм щось пограєш. Батько мій дуже хотів, щоб я грати навчився. Іване, каже, без музики, каже, навіть на війні не проживеш… Якби він зараз живий був — ото б здивувався. Я оце недавно в Києві був, у внука. В Дарниці живе, може, чули? На бульварі Тичини. Так там будинки, я вам скажу, тридцять етажів. Страшне. Батько як казав? Колись, казав, дядьків просили — віддайте дітей учитися. А дядьки темні були, не хотіли. А хто віддавав — ті в люди вийшли. Міністри, генерали стали. З нашого села. Ого-го! Батько казав, як денікінці прийшли, дак кричали, що з вас міністри не будуть, генерали не будуть. Правильно кричали, бо люди тоді темні були. А тепер вийшли міністри… Наше село в один такий дім увійде. В Дарниці. Тридцять етажів, вісімсот квартир. Страшне. Мій батько воював у Боженка в полку. Йому сімнадцять год було, як пішов воювати. В містечку Павловську на Житомирщині, казав, хлопці після бою трохи цукру в спекулянтів забрали. З півкіла. Бо голодні були. Прийшов комісар та й по морді дав. Щоб беззаконня не було. Дуже строго було. За мародерство стріляли. А потім вони брали Бердичів. По них стріляли, як ішли по вулицях. Двадцять хлопців поклали. Ну, приїхав сам батько Боженко, оточили дім, взяли їх. Самі спекулянти, все в них є: борошно, сало, цукор, риби різні. Там у них кулемет був. Добро своє віддавати народу не хотіли. Відвели їх до кирпичного заводу, батько їх там сам, без усякого приговору, без ніякого рішення наганом перещитав… Батько партизанив у війну, німці його спалили в хаті. Оточили й спалили. А я на морі. Північний флот. Вальс «На сопках Маньчжурії» теж умів. А після війни — брати меншенькі, сестри, мати. Треба заробляти на хліб, годувати їх. Я слюсарем пішов у МТС. Кожну гайку в тракторі напам'ять знаю. Ви мені очі зав'яжіть, уночі, спросоння спитайте: що це? Скажу. Бо все оцими руками переробив, кожну деталь перемацав. А на баяні важко грати. Пальці не ті. Не гнуться. — Він поворушив своїми спрацьованими, міцними пальцями, які вчорніли від машинного масла й тяжкої роботи. — Дванадцять років так бився. Поки одне розучу — старе забуваю. Хоч ти вмри. Тепер хлопців молодих навчаю. В училищі механізаторів. Живу добре, все в мене є. Хата, садок, корова, кури, жінка. Пенсія і ще й зарплата. Діти, правда, роз'їхались. Тільки ніяк не можу зрозуміти — ви мені скажіть, ви, бачу, людина городська: чого людям не вистачає?
Він уперше подивився Жаданові у вічі: у тьмяному вагонному світлі глибокі затінені зморшки переорали його обличчя, ніс стиглою грушею звисав над плямкаючим ротом, піт вкрив чоло, на якому налипло рідке волосся. Судячи з усього, чоловік цей добряче десь хильнув, — тільки очі його, здавлені набряклими повіками, дивилися на Жадана тверезо і запитально.
Жадан промовчав, бо розумів, що попутнику відповідь його ні до чого — йому самому треба вибалакатись. Тим більше що Жадан не знав відповіді на те, що мучило попутника.
— Все бігають, метушаться, дістають щось, купують, махлюють, хабарі дають, ну чисто як ті спекулянти, яких батько порішив у Бердичеві… Така нечисть… Щорса на них немає й Боженка… Ось подивіться, що робиться.
Піднявся, повільно, покректуючи, почав щось шукати по кишенях пальто. Нарешті знайшов і подав Жадану складену вчетверо газету «Известия».
— Ось тут, — тицьнув пальцем у газетний заголовок. Жадан глянув і пополотнів, побачивши знайоме прізвище. Швидко, перестрибуючи з рядка на рядок, вбирав у себе цілі абзаци, не дочитуючи до кінця речення, гарячково схоплюючи в уривках статті її загальний смисл: «ХИЖАКИ. Колишній начальник… В. М. Супрун, перебуваючи на верхніх поверхах своєрідної будівельної піраміди… Хабарі, приписки, незаконні премії стали системою… моральне падіння й переродження… порушення ленінських норм партійної етики… оформивши документи на підставну особу, збудував нечесним шляхом двоповерхову розкішну дачу… крадені дефіцитні будівельні матеріали… зграя хижаків, які, користуючись послабленням контролю з боку… брудні, розкладені й небезпечні для суспільства люди… до суворої відповідальності В. М. Супруна, його спільників і їхніх опікунів…»
