Він гостро, неприємно зареготав.

Це вже було ближче до істини: видатні здібності одного з кращих вірусологів світу в дивовижний спосіб поєднувалися в Мідатові з поганим характером; доброта була перемішана з підозріливістю, блискучі енциклопедичні знання — з небажанням мати поруч з собою когось, хто хоч у чомусь дорівнював би йому; через те в лабораторії Мідатова, крім нього, ніколи не було жодного доктора наук; працювали тут переважно жінки середнього, частіше передпенсійного віку, яких цілком задовольняли безпретензійні кандидатські ступені, зарплата старших наукових співробітників і обожнювальне підпорядкування шефові; кілька енергійних, перспективних молодих науковців-чоловіків, що скуштували хліба в цій лабораторії, змушені були незабаром звідси піти, бо наштовхнулися вони на залізну, непримиренну волю Мідатова, і ніякі їхні таланти, знання, ідеї — ніщо не примусило його поставитись до них так, як цього вимагала справедливість та інтереси продовження науки про сказ. Мідатов вважав, що і його талантів, знань та ідей цілком вистачить на всю світову рабіологічну науку нині, прісно й вовіки-віків — і в цьому він був недалекий від істини. Від істини наукової, а не тої, яку породжує людська совість. Поступово навколо Мідатова виникла атмосфера ворожнечі й глухого роздратування його диктаторськими замашками. Особливо постаралися ті його колишні учні, які, пішовши від нього, самі стали згодом провідними вірусологами; отримавши всі знання, до яких їх уперто намагався не допустити Мідатов, ставши професорами, докторами наук, а деякі — членами-кореспондентами Академії медичних наук, вони не забули образ від свого колишнього вчителя, і тепер уже він відчував на собі дошкульні удари тих, кого колись скривдив. Його вже двічі провалили на виборах до академії. Лабораторію його злостиво називали «гаремом», натякаючи на особливості його вдачі. З другого боку, всі розуміли, що тільки Мідатов зі своєю одержимістю й науковими здобутками найвищого міжнародного рівня має право на звання одного із «скажених» богів світу.

Про всі ці таємниці Жадан дізнавався поступово, під час своїх численних поїздок до Москви, зустрічаючись з колегами на різних конференціях. Він довго, майже до сьогодні не вірив у всі ці розмови, думав, що Мідатову заздрять (так почасти й було), що перебільшують його погані якості, відкидав усі лихі поголоски про свого кумира, якого вважав за ідеал сучасного вірусолога, вважав за лікаря-романтика, котрий бореться самовіддано зі сказом, долаючи несправедливе упередження своїх колег. Мідатова найбільше не любили в Москві, там, де його найкраще знали. А рядові рабіологи, що приїздили на конференції з усіх кінців велетенської країни — з Узбекистану чи з Сибіру, з України чи з Прибалтики, — молилися на Мідатова, який навдивовиж демократично поводився з простими лікарями — завжди допомагав їм порадою, часто виїздив до них на консультації чи прочитати лекцію.

— І, нарешті, по-третє. — Мідатов обережно відвів убік засніжену гілку, що перегородила йому путь. — Я не можу взяти участі у будь-яких процедурах, пов'язаних із захистом вашої дисертації, з суто формальних причин: ми з вами ведемо спільні дослідження, впроваджуємо вакцину. Правилами ВАК заборонено…

— Я думав про це, — зупинився Жадан. — Ми не маємо з вами жодної спільної публікації, тому це не причина. Не обов'язково бути опонентом. Я сподівався принаймні на ваш відзив.

Мідатов теж зупинився. На ньому були шапка-пиріжок з сивого смушку, зимове пальто зі смушковим коміром. Він любив смушок, бо його батько й дід також любили це хутро. Повернувшись з фронту в орденах, — всю війну пройшов командиром протитанкової гармати, — Мідатов не застав ні діда, ні батька, нікого із своєї численної рідні.

— Ні, Євгене Петровичу, — ще раз твердо повторив Мідатов. — Не ображайтеся, але я знав, що буде ця розмова, і все вирішив. Підемо назад? Через годину мають приїхати американці і французи. Приїхав Новак. Ви що сьогодні робите?

— Поїду в Москву. Хочу відвідати будинок Льва Толстого в Хамовниках. Я ніколи там не був, — сказав Жадан, дивуючись тому, як у цьому косоокому чоловікові з тонким, одухотвореним обличчям уживається поруч чорне й світле, погане й добре. — Вибачте, Абдурахмане Карімовичу, мені дуже неприємно, що я почав цю розмову. Якби я знав, ніколи…

— Якби я був дипломатом, — мовив з гордістю. Мідатов, піднявши до неба своє вилицювате обличчя, — я б, звичайно, так не зробив. Бо ви мені потрібні. Але я людина відверта, за що страждаю. Тепер, мабуть, ви кинете випробовувати мою вакцину, чи не так?

Жадан відчув, як закипає у ньому лють.

— Невже ви такий… такий, — хотів сказати — «скажений», — що могли так про мене подумати?! — вигукнув так голосно, що з сусіднього дерева злетіла сорока, натрусивши з гілок снігу. — Як вам не соромно, Абдурахмане Карімовичу?

— Ви не ображайтесь, — примирливо сказав Мідатов, — але багато хто так робить.

— Мені неприємна ваша відмова, — сказав Жадан, думаючи про те, що знову щось важливе втрачає у житті, ще якісь його ілюзії розвіюються, наче цей сніг у повітрі. — Я завжди вважав себе вашим учнем. І вважатиму далі. Дисертацію робив під впливом ваших ідей. І думав, що ви підтримаєте мою роботу. Але я не можу все життя танцювати під вашу дудку і повторювати ваші теорії, особливо коли вони хибні. Справа в тому, що ви прекрасний вірусолог. Саме вірусолог. А я насамперед вважаю себе епідеміологом. Я учень Верхратського, і цим багато що сказано. Ви взялися трактувати епідеміологічні явища з позицій суто вірусологічних… якщо хочете — прагматичних.

Мідатов задоволено всміхнувся:

— Для мене лабораторія, практика, експеримент — головне. А все інше — фантазії.

— Це не фантазії! Це теорія! Що б ми робили, якби не було теорії? Без теорії Коперника, Дарвіна, Ейнштейна? Але не в цьому справа. Скажіть мені відверто: правда ж, ви не хочете, щоб я став доктором наук? Я бачу це. Зрозумів. Тільки чесно!

Мідатов відвів очі. Доторкнувся тонкою рукою до білокорої берізки. Над лісом зовсім низько пролетів великий пасажирський літак з випущеним шасі. В північному сніговому небі гостро зблискували його посадочні вогні.

— Не сприймайте, Євгене Петровичу, все так емоційно. Ви ж учений. Приймайте світ і людей об'єктивно, такими, якими вони є, а не такими, якими хочете їх бачити. А якщо відверто, прошу. Я проти рівності, особливо в науці. Я доктор наук, професор. Я дуже високо шаную ці звання. Мені нелегко було їх здобути. І я не хочу, щоб навколо з'явилися десятки докторів у тій галузі знання, яку я очолюю. В рабіологїї. Це знецінює мене, принижує. Я вас шаную, ваші дослідження. Але чому ви не почекали, поки Гаркуша захиститься?

От воно що, подумав Жадан.

— Вона відмовилася робити докторську, — сказав якомога спокійніше. — І ви це прекрасно знаєте. У Шевченка є такі вірші: «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Так от у Гаркуші одна доля, в мене — інша. І я не збираюся відповідати за її долю. Вона сама її вибрала.

— А вам навіщо докторська? — неприязно спитав Мідатов. — Ви ще молодий, встигнете.

— Дякую вам, Абдурахмане Карімовичу, — усміхнувся Жадан, відчувши, як замерзли губи. — Саме так казав Брага, якого ви так не поважали. Вам приємна ця подібність?

Мідатов промовчав.

— Я роблю докторську не для грошей, — похмуро мовив Жадан, відчуваючи, як біль посилюється, віддає в спину. — Не для влади, не для кар'єри. Просто я узагальнюю свої попередні дослідження, яким віддав десять років, намагаюся їх осмислити теоретично. Роблю це чесно, ні в кого нічого не відбиваю. Ви боїтесь, що Жадан стане рівним Мідатову? Абсурд. Такого ніколи не буде. Всім відомо, що ви за своїм вкладом у науку повинні давно бути академіком, лауреатом високих премій. Але я не винний у тому, що вас не обрали, Абдурахмане Карімовичу. А дисертацію я все одно зроблю. Тепер — щоб довести вам, що я можу. Бо я впертий, як усі українці. І вашу вакцину буду випробовувати. І до вас їздити. І згоджуватись з вами там, де ви праві, і підтримувати вас. І не погоджуватись там, де ви, на мою думку, помиляєтесь. Все буде по-старому. Майже все. Тільки…