Пройшовши метрів триста, вони опинилися перед домом, в якому мешкав Жадан. На першому поверсі тут містилося районне відділення автоінспекції, і тому завжди у під'їзді панував незнищенно-казенний запах паперів, тютюну, шинелей і чобіт; починаючи з весни, тут вічно товклися люди зі стражденними обличчями, на яких вимальовувалась лише одна заповітна мрія: провести свої кохані, іржаві, напівполамані «Жигулі», «Запорожці» і «Москвичі» через суворий процес технічного огляду. Жадан ніколи й гадки не мав про купівлю машини. Може, тому, що вхід до будинку прикрашав великий стенд з фотографіями розбитих, перекинутих автомобілів і повчальним написом: «ЦЬОГО МОГЛО НЕ СТАТИСЯ». Правда, і грошей у нього ніколи не було і не могло стати на машину.

— Бачите, — показав він Ліді стенд, — це замість меморіальної дошки на мою честь. Дуже підвищує настрій, коли вранці йдеш на роботу,

— Я добре знаю, що не таке, — сумно кивнула вона, не підхопивши його легкого іронічного тону. — Ми збираємося відкрити два нових травматологічних відділення поблизу центрального шосе. Особливо багато випадків улітку. Справжня епідемія, гірша за сказ.

Біля Бессарабки вони знову попрощались — тепер уже насправді: вона поспішала в медичну бібліотеку, де замовила багато книжок з хірургії, — треба було встигнути прочитати й законспектувати, — а він збирався податися на зупинку двадцятого тролейбуса, щоб швидше доїхати до міністерства. На Басейній вулиці, по якій вони повільно, відтягуючи хвилину прощання, йшли, панувала прибазарна товкотнеча, стояли черги за яблуками, апельсинами й лимонами, їх весь час штовхали ті, хто біг їм назустріч, на тролейбусну зупинку, і тепер уже важко було повірити, що десь існує засніжена вершина гори, яскраве сонце, посвист вітру, і місто, зовсім інше, ніж це, і їхні перші, несміливі обійми, і це друге прощання у цій вуличній суєті теж відбулося поспіхом, буденно, наче розбігалися давні знайомі, які щодня бачаться. Ліда звернула на Червоноармійську, швидко загубившись у натовпі, і хоча нічого не було сказано, лише зовнішні чемні слова, її лице було опромінене радістю, яка передалася йому; тепер, проводжаючи поглядом Ліду, він майже з любов'ю дивився на Басейну вулицю, яка досі була йому осоружна, — уникав він ходити по ній без потреби. Бачив, як зникає рудий слід цієї жінки, яку він покохав, — тільки-но зараз з такою ясністю і здивуванням він це зрозумів, бо ніколи не вірив у можливість нового кохання: Жанна, яка побачила його біополе, була близька до істини, кажучи, що він однолюб. Він і справді досі вважав себе за однолюба.

…А пізно ввечері, за годину до відходу її поїзда, він прибіг на вокзал, і стояв, мерзнучи, бо мороз брався на ніч крутий, і чекав її на порожньому ще пероні приблизно в тому місці, де мав бути п'ятий вагон. Поїзд подали тільки о пів на десяту, Ліда прийшла за десять хвилин до відходу, коли на пероні кипіло залізнично-від'їздне життя, перед провідниками юрмилися люди й від вагонних пічок віяло кислувато-гірким запахом деревного вугілля.

Вона розгублено зупинилась.

— Коли я чую запах вагонного диму, мені болить душа і хочеться кудись їхати. Жаль, що не можу поїхати а вами. Це вам, — він простягнув їй букет троянд, загорнутих у газету; чоловік, що продав йому ці троянди, дбайливо загорнув їх у шар целофану, а зверху прикрив ще двома газетними аркушами — мабуть, це був «Советский спорт», бо на обгортці можна було побачити фото боксерів, що вели бій на рингу.

Вона мовчки взяла квіти й зайшла у вагон, щоб кинути сумку. Вийшла — і тепер уже він ніяково змовк, проклинаючи себе за те, що все зіпсував, що не треба було влаштовувати цього, третього прощання; можливо, він їй уже набрид зі своїми прощаннями. Та коли до відходу поїзда залишалося три хвилини і провідниця, схожа на Гаркушу, гримнула на них, що час сідати у вагон, він обійняв Ліду й поцілував, відчувши рух собі назустріч і ніжний дотик її губ. Це тривало одну лише мить, після чого вона прошмигнула повз сердиту провідницю у вагон, а він став перед вікном і не зводив з Ліди погляду. Ні він, ні вона не махали руками, не вигукували якихось непотрібних слів, не уподібнювались до глухонімих, як це робить більшість людей у такі хвилини, а мовчки дивилися одне на одного. Вагон смикнуло, з дахів посіялась сніжна віхола, поїзд тихо набирав хід, а Ліда, впершись обличчям у скло, проводжала його своїм дивним, зизуватим поглядом, і йому здалося, що вона плаче.

III

У Москві лютували морози, місто було завалене снігом. Одразу з вокзалу Жадан поїхав на станцію метро «Південно-західна», звідки автобусом добрався до Внукова; в лісах, неподалік від аеропорту, розкинулося ціле наукове містечко: інститут, в якому працював професор Мідатов, віварії, допоміжні приміщення, житлові будинки для співробітників, магазини, пошта. Жадан зупинився в інститутському гуртожитку. Тут його знали. Він часто наїжджав сюди — працювати в лабораторії Мідатова, знайомитись з найновішими міжнародними рабіологічними публікаціями. Мідатову, як членові комітету експертів ВООЗ з проблем сказу, регулярно надходили офіційні матеріали ВООЗ, доповіді, виголошені на численних регіональних симпозіумах, монографії колег з різних країн світу.

Завтра в інституті Мідатова починався радянсько-французький симпозіум з проблеми боротьби зі сказом, на який був запрошений і Жадан.

Мідатов радо зустрів його на порозі свого кабінету. Був у сліпучо-білому, накрохмаленому халаті і усміхався, як завжди, мружачи і без того вузькі шпарини азіатських очей; Жаданові здалося, що Мідатов за цей короткий час, що вони не бачились, постарів і ще більше пожовтів; його обличчя, правда, завжди відзначалося жовтизною з шляхетним відтінком слонової кістки, і ті, хто його не знав, думали навіть, що він недавно перехворів на жовтяницю; але сьогодні колір його обличчя був нездоровий, з сіруватим відтінком тіста. Жадан не помилився, бо Мідатов одразу ж почав скаржитись на здоров'я — щойно переніс тяжкий грип (і це в інституті, який розробив нібито ефективну вакцину проти грипу, додав, іронічно посміхаючись), тепер із серцем негаразд. Міокардит. Почав розпитувати про Гаркушу і Кротову, поцікавився Нечаєвим — що то за один? — бо Мідатову зовсім не байдужою була доля Жаданової лабораторії, яка упродовж багатьох років співробітничала з москвичами, випробовуючи нові препарати Мідатова. Ця дружба почалася ще задовго до того, як Жадан прийшов працювати в інститут, — ще в далекі часи Шульги й Гаркуші, яку здавна Мідатов любив і шанував.

— Що буде на симпозіумі? — спитав Жадан.

Мідатов повільно походжав по кабінету. Хоч йому було за шістдесят, постать залишалася струнка й висока. Ніколи не поспішав з відповідями, не робив різких рухів і не приймав поспішних рішень. Жаданові згадалися фільми, в яких показували Сталіна, — як, повільно ступаючи залом засідань, обмірковує він щось важливе, таке, що має всесвітньо-історичне значення. В кабінеті Мідатова стояли елегантні білі фінські меблі, на стінах висіли фотографії всіх видатних вітчизняних рабіологів — разом десять портретів. Серед них були Левкович і Шульга. Навіть тепер, знаючи Шульгу особисто, Жадан ледь його впізнав, бо фотознімок походив з молодих літ — шевелюра, невеличкі вуса й борідка, як заведено було у лікарів на початку століття. Шраму Жадан не помітив — мабуть, фотограф заретушував.

— Симпозіум організували французи, — мовив Мідатов, підходячи до вікна і вдивляючись у синю смугу диких лісів, що оточували інститут. — Конкретно фірма Шар'є, яка взяла на себе всі витрати, пов'язані з симпозіумом. Вони одні з найбільших експортерів різних вакцин і гамма-глобулінів у світі. Зокрема, вони перші на Заході почали випускати в промислових масштабах свою тканинну вакцину проти сказу. І тепер хочуть за будь-яку ціну пробитися на наш ринок.

— Але в нас є вакцина Мідатова, — здивувався Жадан. — Навіщо ж їм лізти сюди зі своєю вакциною?

— Власне. Але… — Мідатов замислився на якусь мить і затарабанив пальцями по підвіконню, — але їм потрібна реклама. За будь-яку ціну їм треба створити враження, що їхня вакцина апробована також і в Радянському Союзі. Вакцина в них прекрасна, що й казати. Але й не краща за мою. Зате набагато дорожча.