Жадан з Гаркушею сіли поїсти на кухні: так називалася світла кімната, де стояла газова плита «Алла» (чому «Алла», навіщо «Алла» — ніхто не знав), великий лабораторний стіл з поламаним спектрофотометром, письмовий стіл, за яким у вільні хвилини сиділа лаборантка Тамара, й ще один невеличкий столик, що мав офіційну назву — «місце для прийняття їжі співробітниками». Кухню всі любили, як єдине живе місце в лабораторії, затишне і тепле, бо тут завжди вчувалися запахи їжі, надто коли Соня смажила сало; можна було покурити, попиті каву, подивитися на панораму Києва, що відкривалася з вікна, побазікати з Тамарою — милою білявою дівчиною, яка ще не втратила здатності червоніти при щонайменших двозначностях, з чого дуже часто користався Кучерявий: розсівшися на лабораторному столі й помахуючи товстими ніжками, які не діставали до підлоги, він сипав своїми слизькими дотепами так, що в Тамари вуха й щоки горіли, але й перервати потік непристойностей вона не наважувалась — хоч і соромно їй було слухати, проте цікаво.

Зараз на кухні хазяйнувала Гаркуша: гримала сковорідкою, на якій залишилися стеаринові нальоти смальцю, мила пральним порошком коричневі від чайного загару чашки співробітників, чистила виделки й ножі, наче готувалася до великого банкету. А все для того, щоб якось згаяти час, бо Гаркуша варила картоплю, щохвилини тикаючи в булькаючий окріп скальпелем, щоб перевірити, чи вже м'яка. На відміну від Жадана любила добре поїсти. Жадан приніс свій традиційний сир з кефіром, а Гаркуша покраяла тонкими білими пелюстками сало, почистила часник, поклала на тарілку тверді, домашнього посолу огірки, витягла з сумки півхлібини, ще й до чаю поставила баночку з медом і пряники. Від цього багатства в нього голова обертом пішла, й він почав ковтати слину, бо дієта дієтою, а жодна нормальна людина не може витримати такої спокуси. Потім Гаркуша висипала на тарілку паруючу білу картоплю.

— Беріть, Євгене Петровичу. Пригощайтесь.

— Мені не можна…

— А, скільки там того життя! — вона рішуче поклала картоплю.

Йому здалося, що нічого смачнішого за цю картоплю з салом і солоними хрумкими огірками ніколи не їв, хоча знав, що рівно через дві години — можна було перевіряти годинник — почнеться біль у животі. Через дві години він мав уже працювати в медичній бібліотеці.

— Тільки зараз відчула, як втомилася, — позіхнула Гаркуша, прикриваючи рукою рот. — Важко працювати, вірите, Євгене Петровичу. Хоч би сьогодні кинула роботу. Хочу на пенсію.

— Не жартуйте. З вашою енергією…

— Ні, ні, я правду кажу. Поїду в своє село рідне, в Нянівку, житиму в батьківській хаті, людей лікуватиму. Мене там усі знають, професором звуть. А що ви думаєте? Апарат Ріва-Рочі в мене є, буду міряти тиск, візьму з собою дібазол, но-шпу, баралгін, валідол, все, що допомагає, хоч якась користь з мене буде. Набридло все тут. Лабораторія, віруси, смерті. Ніхто нас лікарями не вважає, нікому ми не потрібні. Навесні піду на пенсію, Я вже вирішила. В Нянівці знаєте яка природа? А повітря? Заведу город, я люблю біля землі поратись.

Вона щедро посипала сіллю картоплю і сало, а часникову дольку кілька разів тикала в сільницю. Їй не можна стільки солі, вона гіпертонік, подумав Жадан, але нічого не сказав. Лікар, сама повинна розуміти. Намагався ніколи нікого не повчати, бо сам не терпів нічиїх повчань.

— Що за один цей Нечаєв? Кажуть, ваш друг? — спитала Гаркуша, хрумкаючи огірком.

Хоча по інституту хвилею прокотилася чутка про те, то Лук'янов запропонував Жадану стати завідуючим лабораторією, й багато хто — навіть люди сторонні, далекі від лабораторії — переконували його погодитись на це, Гаркуша мовчала, як води в рот набрала: не могла, мабуть, подолати своє честолюбство, вражене ще з тих часів, коли Лук'янов зіпхнув її на другий план.

— Він хоче розширити дослідження по сказу. Ну й взагалі є в нього дуже цікаві ідеї. Саме зараз тільки й працювати…

— Як то буде при новому, — зітхнула Гаркуша. — З Брагою хоч погано, зате все відомо було.

З Брагою Гаркуші не так уже й погано велося. Брага, який терпіти не міг всяких інтелігентів в окулярах типу Жадана, виявляв велику прихильність до Гаркуші, не раз ставлячи Жаданові за приклад її впертість, її працьовитість, її просту, без усяких витребеньок поведінку. Навіть те, що Гаркуша захистила кандидатську дисертацію дуже пізно, коли їй було за п'ятдесят років, а докторську дисертацію захищати не збиралася, навіть це дуже подобалося Бразі, й він не раз колов очі Жаданові: яка погана це людська риса — нетерплячка.

— Нам що? — сказав Жадан. — Як працювали, так і будемо працювати. Ми люди маленькі.

— Побачимо, — погодилась вона. — Я чула, що цей Нечаєв людина крута.

— Нам саме такий і потрібен.

— Скажіть, Євгене Петровичу, а ви Савелія Макаровича більше не бачили? — раптом перейшла на інше Гаркуша. — Шульгу, пам'ятаєте, ви розповідали.

— Ні, не бачив. Часу не було.

— Як побачите, обов'язково передайте від мене привіт, То чудова людина.

Жадану здалося навіть, що чорні очі в Гаркуші зволожилися.

— Якби не він, я ніколи б не вступила в медінститут. Одразу після війни я прийшла працювати до нього лаборантом, а він — Галю, Галю, вам треба вчитися. Ми вакцину проти сказу випускали. Тоді страх скільки людей хворіло. Під час війни сказу майже не було, бо собак усюди повибивали, а в мирний час почалося. Величезний спалах був, спеціальні заходи вживали… Скільки доводилося їздити… В Савелія Макаровича батько генералом був.

— Генералом?

— Царським. Десь після революції зник. Чи втік за кордон, чи його розстріляли. Савелій Макарович ціле життя боявся, що йому батька згадають. Приховував своє походження. А мати така бариня, білоручка. Я її пам'ятаю, їй було років вісімдесят. Вона ніколи ніде не працювала. Тільки французькі романи читала. Я вперше її побачила, коли вона йшла влітку по вулиці з парасолькою. А я, дурна сільська дівчина, ніколи не бачила, щоб у світлий сухий день з парасольками ходили. Почала сміятися — так мені дивно було. Савелій Макарович учив мене, як їсти, як ніж, виделку тримати, як одягатися.

Вона зітхнула й провела пальцем по очах. Пили чай — Гаркуша з великої чашки, на якій був намальований гостроносий Гоголь і написано «Миргород» (їй подарували цю чашку, коли їздила на випадок сказу в Полтавську область), а Жадан із своєї маленької, товстостінної чашечки, яку любив за те, що навіть окріп тут дуже швидко вистигав.

— Савелій Макарович займався зі мною фізикою, хімією — готував до медінституту. Потім пішов до Верхратського — той тоді завідував кафедрою в інституті, попросив за мене. Прийняли… Хоч, по правді казати, які в мене були знання. Батьки — темні, босі й голі селяни… для них вершиною сподівань була фельдшерсько-акушерська школа. Перед війною туди мене віддали… Під час війни голод, ховалися, щоб у Німеччину не забрали. Книжок не бачили, яке там навчання… А Савелій Макарович примушував мене, щоб я Толстого читала. Він особливо любив оповідання про того монаха… ну, знаєте, як до нього жінка прийшла, а він палець собі відрубав.

— «Отець Сергій».

— Так.

— А чому в Шульги такий шрам на лиці? — спитав Жадан.

— То ціла історія. Через те він рабіологом став. Це ще перед революцією трапилося, Савелій Макарович ще хлопчиком був. Батько його полюванням захоплювався,

багатий, псарню велику тримав. Вони в Коростені жили. Одного разу сказився великий пес, з яким любив бавитись Савелій Макарович, і порвав йому лице. Батько привіз його до Києва й впав на коліна перед Левковичем — рятуйте, мовляв, єдиного й улюбленого сина. Все віддам. Той каже: «Якщо врятую — побудуйте притулок для покусаних, бо з Київської й Чернігівської губерній люди їдуть, а жити їм немає де». Батько Савелія Макаровича погодився. Син не захворів, і генерал тоді побудував цей будиночок, де тепер наш відділ постачання.

— Невже?

— Точно. Це все мені Савелій Макарович по великому секрету розповідав. Ніхто в інституті цього не знає.