Литмир - Электронная Библиотека

Жадан визирнув у вікно: за сто метрів від головного корпусу, на схилі гори, притулився невеликий, потемнілий від дощів і старості дерев'яний будинок, наче живцем перенесений сюди з російської провінції — з Воронежа чи з Пензи — з візерунчастими дерев'яними віконницями, з двома стовпчиками, що підпирали дашок над ґанком, й неодмінними лавочками на ґанку. Жадан раптом з гіпнотичною, болісною для очей ясністю уявив, як тою крутою вуличкою, якою щодня біжить він на роботу, їде вгору фаетон, запряжений парою гнідих коней, а в ньому сидить суворий сивовусий генерал у білому кителі й міцно притримує хлопчика із забинтованою головою; як професор Левкович, поблискуючи скельцями пенсне, сідає перед хлопчиком на стілець, робить владний знак вусатому фельдшеру в довгому халаті, той подає професору шприц, Левкович відтягує шкіру на худому животі малого Савелія (той тремтить від страху, але боїться показати це суворому батькові) й впорскує вакцину, рятуючи хлопця від смерті.

— Можна вам сказати одну річ, Євгене Петровичу? — таємниче спитала Гаркуша. — Тільки ви не образитесь? Га?

— Кажіть.

— Давно хотіла сказати, але якось не було нагоди. Будьте обережні з Ларисою, Євгене Петровичу.

— В якому плані? — гостро спитав він, відчуваючи нудотний, пекучий біль всередині. Приступ почався набагато раніше, ніж він чекав.

— В прямому, — опустила очі Гаркуша. — В інституті пішли розмови про вас… Мені Мальована сказала, що бачила, як ви цілувалися у віварії. Тільки, ради бога, не виказуйте мене…

— Нормально. Що іще?

— Як нормально? Як можете ви казати «нормально»? — обурилася Гаркуша, рвучко вставши з-за столу. Брязкаючи посудом, почала прибирати стіл. — Ця Лариса… ви навіть уявити не можете, хто це. Як у нас у селі кажуть — справжня шльондра, прости господи. Невже ви не бачите? Відкрийте очі, Євгене Петровичу. Ви людина наївна, захоплюєтесь, а вона… вона використає, посміється з вас… ще й під монастир підведе. А вам захищати дисертацію. Не дай боже, анонімка якась, чи що… І новий завідуючий прийшов, дізнається. Навіщо це вам? Вас усі шанують, у вас добре ім'я. Їй, звичайно, приємно. Такого, як ви, мати серед своїх коханців. Думаєте, ви в неї перший? Поганому виду немає стиду. А у вас можуть бути великі неприємності. А, не дай боже, чоловік її дізнається? Що тоді? Та він же вас знищить. Він усе може… Вибачте, що я таке кажу, але я вважаю себе вашим другом.

— А якщо я її кохаю? — поцікавився Жадан.

— Що? Кохаєте? — Вираз Гаркушиного обличчя змінився, її почало роздувати, наче знову починався напад алергії до Когось або Чогось, обличчя вкрилося червоними плямами, чашка з Гоголем впала на підлогу й розбилася. Жадан кинувся піднімати черепки.

— Вибачте, — розгублено сказала Гаркуша, — я більше не буду.

— Чого ж, — добродушно усміхнувся він задерев'янілими губами. — Це нормально. Дякую вам, Галино Терентіївно. За вашу турботу й попередження. Адже в нашій скаженій лабораторії людина людині товариш, друг і брат.

Він мало не вклонився їй по-блазенськи, до пояса, бо лють йому вже забивала дух. Але саме в ту хвилину його покликали до телефону. Він пішов до передпокою, де стояв телефон, радіючи, що все скінчилося й що він не зірвався, не послав цю стару бридку моралістку туди, куди треба було б, щоб не лізла не в свої справи. Віддавна розлучена з чоловіком, з яким прожила рік, Гаркуша стала вразлива до всіх розмов і пліток на чоловічо-жіночі теми, особливо коли справа торкалася різних аморальних ситуацій; дочку Гаркуші Маргариту, викапану матір — таку ж саму довгоносу й негарну, з глибоко посадженими чорними очима, — теж недавно кинув чоловік, залишивши з п'ятирічною дочкою, і це все тільки посилило хворобливий потяг Гаркуші до викривання, засудження, спопеління всієї сучасної розпусти, яку бачила на кожному кроці, надто ж серед молоді.

— Слухаю, — не дуже люб’язно буркнув у телефонну трубку Жадан. Йому відповіли, але він нічого не почув — тільки тріск і якісь далекі мелодії. Мабуть, дзвонили по міжміському.

— Слухаю! — крикнув він. — Або кажіть голосніше, або передзвоніть! Нічого не чути!

— Євгене Петровичу? — нарешті почув він невпевнений жіночий голос й одразу пізнав: чорнява лікарка зі Старої Митниці.

— Лідіє Василівно? Що сталося?

— Нічого, — здивовано сказала вона. — Як ви згадали моє ім'я та по батькові!

— Ніхто не захворів?

— Ні.

— А як Ніна Чорнодуб?

— Закінчила курс щеплень, ми її виписали, все гаразд.

— Я радий чути вас, — несподівано для себе сказав він. Відповіді не було. — Алло, алло, — занепокоївся він, — ви мене чуєте?

— Чую, — тихо відповіла вона.

— Чому ж мовчите?

— Думаю.

— У вас до мене якась справа?

— Чи ви б змогли мене прийняти в лабораторію? Мене начальство хоче послати на підвищення кваліфікації. Хоч на кілька днів.

— Коли? — спитав він.

— Коли скажете.

— На наступному тижні можете? Бо пізніше я їду до Москви, на конференцію.

— Можу.

— От і добре. Тільки візьміть від облздороввідділу папірець для нашого директора. У вас є де зупинитися в Києві?

— Є.

— Тоді приїздіть у вівторок. Понеділок — важкий день. Я жду вас.

— Добре, Євгене Петровичу, дякую. До побачення. Він відчув, що вона зраділа і всміхається.

— Щасливо.

Він поклав трубку і раптом зрозумів, що ця жінка йому дуже подобається. Одразу сподобалась, з першої хвилини, як її побачив і торкнувся її долоні, — що голос її хвилює, і прекрасно, що він її незабаром побачить. Біль, викликаний словами Гаркуші, як рукою зняло. «Я жду вас. Чекаю. Приїздіть», — повторив він подумки, немов висилав кудись телеграму-блискавку.

IV

Наступного дня Жадан поїхав на Сирець, на міську станцію переливання крові, вирішувати долю гамма-глобуліну, над яким вони билися вже три роки. Справа в тому, що антирабічний гамма-глобулін, яким користувалися в усій країні, — препарат, що містив у собі велику кількість готових антитіл проти вірусу сказу й тому був конче потрібний у випадках тяжких укусів, — отримували з сироватки коней, і в багатьох людей він викликав алергічні реакції, інколи навіть шок. Жадан надумав випустити людський гамма-глобулін, який би не давав таких тяжких побічних наслідків. А для цього треба було брати донорську кров — тих, кого попередньо вакцинували проти сказу. Три роки тому Жадану вдалося умовити головного лікаря станції переливання крові, й той виділив кількох донорів-добровольців: з їхньої крові отримали дві невеличкі серії безцінного препарату, лише сто ампул, довели нешкідливість і високу ефективність нового гамма-глобуліну, подали заявку на авторське свідоцтво, але далі цього справа не пішла. Три роки вже тривало безцільне листування з Комітетом у справах винаходів, експерти якого чіплялися за найменшу бюрократичну закарлючку, щоб тільки завалити заявку, висували десятки нових, часто безглуздих додаткових запитань, які свідчили про повне нерозуміння отими анонімними «спеціалістами» суті проблеми, і треба було мати залізну витримку, щоб не плюнути на все це.

Зі свого боку головний лікар станції переливання крові Гладенко й чути не хотів більше про антирабічний гамма-глобулін, з якого не мав ніякої користі, бо ні в яких планах цей препарат не значився, нікому (крім хворих, звичайно) не був потрібний, а його виробництво лише створювало додаткові клопоти, і тому Гладенко весь час відмовлявся виділити Жаданові нових донорів, посилаючись на труднощі в оплаті (ніяких інструкцій щодо цього і справді не було) й на те, що станції не вистачає донорів навіть для виробництва передбаченого планом антистафілококового гамма-глобуліну, що застосовується у випадках тяжких нагноєнь, особливо у дітей; якийсь міфічний, не бачений ніким у Києві сказ не обходив Гладенка, і його можна було зрозуміти.

Тільки зіткнувшись впритул з усіма цими справами, Жадан вочевидь переконався, яке то нещастя бути винахідником, залежати не від самого себе — від власної волі, знань чи фантазії — й не від білих мишей, якими сяк-так дослідників забезпечують, а від складного, майже некерованого механізму впровадження наукових розробок у практику. Тобто залежати від десятків байдужих, нічим не зацікавлених людей, яким часто руки й ноги зв'язані складними, часом взаємосуперечливими й неузгодженими одна з одною інструкціями, наказами, заборонами, постановами, планами, тобто всіма цими паперами, за якими легше живеться тим, хто звик нічого не робити й ні за що не відповідати. Але людський гамма-глобулін і справді був конче потрібний; Жадан наочно в цьому переконався. Одного разу його викликали в Крим, де якійсь істеричній, переляканій лікарці, яку покусав сусідський собака (собака собі спокійненько жив далі, бо ніяким сказом він не хворів) ввели комерційний, тобто конячий, гамма-глобулін (лікарка, як дуже метикована, сама наказала це зробити, хоча ніякої потреби в цьому не було) — і вже через годину після введення довелося її відвезти в реанімаційне відділення, де її з превеликими труднощами врятували, й ще два місяці по тому нещасна жінка тяжко хворіла, трохи не ставши назавжди інвалідом. При застосуванні людського гамма-глобуліну нічого подібного не сталося б. А скільки дітей чи старих людей, хворих на різні хронічні недуги, вагітних жінок і алергіків чекали на цей препарат!

36
{"b":"597752","o":1}